Розділ «Погоня»

Віддякою була юшка з молоденьких судачків та око оковитої, а оскільки я люблю поїсти й не цураюся чарки, випив горілку, доїв підігріту юшку й строщив судачків.

Друга віддяка була справді великою. Дід Олим взявся доправити мене до Січі. Я турбувався, як він вернеться, адже проти води подолати пороги спроможні тільки досвідчені, дужі човнярі, але Олим сказав, що долав їх не раз, навіть недавнечко, пройде й цього разу. «Десь пропхаюся попід берегом, а десь проскочимо через струмені…»

Олим узяв з собою і внука, Панька, той сидів у нього в ногах і тримав у капшуці губку та кресало. За всю скажену дорогу від Самари до Кичкасу Олим не випускав з рота люльки, коли вона гасла, Панько викрешував вогню й клав шматочок роздмуханої губки в люльку. Олим сидів на кормі, я – на прові з тичиною в руках – одіпхнутися, якщо доведеться, од каменю, од берега, одначе протримав її даремно, старий козак і рибалка вправлявся сам. Знав пороги ліпше за свою кишеню, й проскакували ми там, де, здавалося, й чайка не пролетить. Уже від Монастирського острова дуб почав набирати розгону, а повз Козачок ми пролетіли неначе на крилах, пливли по згірках та долинах – так здавалося – внизу лежали велетенські скелі й вода йшла поверх них, творячи гори та западини, й так домчали до першого порогу, Кодацького, посеред якого стримлять з води високі гострі скелі, водяні вали злітають на них і з шумом та гомоном падають униз, якщо слухати здалеку, поріг гуде, а зблизька – гуркоче й дзвенить, і починає дзвеніти у вухах, і вже хоч гукай, хоч кричи – ніхто тебе не почує. Скільки то човнів розбилося на цьому порозі, скільки там, унизу, на дні лежить людських кісток, гармат, мушкетів, шабель, козаки кажуть, що в темні ночі ними ширмує нечиста сила, бавиться й регоче собі на потіху, а людям на глум, одна нечиста сила побиває іншу – у них, як і в людей. Ми ж перелетіли через поріг лівим краєм, поміж камінням, крутнулися раз, вдруге й вискочили на запінене плесо. Й летіли далі, Олим сидів, неначе й сам витесаний з каменю, наструнений, напружений, одначе в той же час не забував усміхнутися Панькові та збадьорливо кивнути головою мені. Шапка на його голові по-молодецькому збита на потилицю, чоло росив піт. Він не приставав до берега на перепочинок, і ми летіли в піні та бризках, і чайки злякано кіргікали над нами – за кожним порогом їх було хмари, вони виловлювали приглушене риб’яче дріб’я, й чорні баклани здивовано зорили зі скель, і водяна сова втікала в степ, часто махаючи крильми, подекуди на камінних заборах стриміли застряглі дуби, осокори, обшмульгані водою до білої кості, а траплялися й зелені, з ще живим корінням та листям, яке безпорадно тріпотіло у воді.

Вгорі палало сонце, плавилося й розпеченим оловом розтікалося по небу.

Пройшли без пригод і Ненаситець – також під лівим берегом, низьким, пустельним, тут і я впирався тичиною, допомагав попихати човен поміж камінням, й таким чином ми обдурили всю чортячу нечисть, яка збирається в цьому порозі й колотить воду, за що їм платить золотом та людськими душами найстарший чорт Вернивод, оброслий зеленим мохом і з залізними зубами, котрий сам сидить у Лоханському порозі, а його схожа на тільну корову малжонка з білою чортячою челяддю у Вовчку, нечиста сила аж застогнала, аж завила, що ми так легко уникнули її зубів, і кинулася до Вовчка, спочатку нам заплювала очі Сцикуха – гостра рогата скеля, а далі понесло між Крячковим та Шкварковим островами, й ми таки шкваркнули об ту скелю, й затріщало під ногами днище, нас кинуло в один бік, у другий, весло, яким Олим встиг одіпхнутися од скелі, розлетілося в чортячих зубах на друзки, нас крутонуло, й Олим ухопив друге весло, стареньке, полатане, прихоплене про запас, й направив дуба в пролам у скелях. Я потерпав, що старе, полатане весло не витримає, але воно витримало. Хоч у мене все отерпло в душі, але я бравував, жартував, бо ж на дні човна сидів Панько. Він вірив, що біля діда з ним нічого не станеться. І я подумав: як то добре отако вірити в когось, покластися на когось, але все те до пори, бо надходить час, і ти мусиш узяти на себе всю відповідальність не тільки за власне життя, а й за життя інших, близьких, а часом і не близьких людей та справи. Справи ж є великі, в тисячі разів більші за нас, і скільки потрібно сили, мудрості, розважливості, чистоти в серці, аби повести їх праведно та справедливо на користь, а не на лихо ближнім. Багато людей не складають тому звіту з легковажності, не знаючи міри власних сил і власної душі, або й з лютості, озвірченості, просто зіпсутості.

Біля Кичкасу отримав я від перевізника неприємну для мене звістку: запорозьке військо, чи то пак його отамани Бурий та Недайвода не полагодили між собою й розділилися, тепер один стоїть в гирлі Інгульця, другий – на лимані. Першою моєю думкою було: кому віддати листа? Обоє добрі чесні козаки, замашні отамани. Недайвода рвійний, сміливий до самогубства, скажений… Бурий – суворий, розважливий, поміркований. Він чомусь не любить мене. І все ж ліпше віддати Бурому. Опріч цих двох ще є отаман Січі Запорозької… А ще є гетьман Печінка. І троє нових уже дозрівають гетьманства. Це тільки на Січі та лівому березі. А на правому, польському, гетьман Соломаха, а в турецькій стороні гетьман Бублик. Чи такі ми багаті на валечних проводирів, чи такі дурні? А чи те й те разом? Ну що можна вдіяти, коли десятеро погоничів смикають коня кожен у свій бік? І ніхто ні на що не зважає, кожен має свою думку за найповажнішу, а свою персону за найзначнішу. І хоч гукай, хоч кричи, не догукаєшся, шепчи – не дошепчешся, щоб хоч один закинув у очерет свою булаву та сказав: панове, відрікаюся отаманства на користь ось того-то. Де там! Горлянки поперегризають, лоби порозбивають один одному, а не впокоряться, не дійдуть згоди. Може, через те ми і втікаємо увесь вік, а за нами гоняться, бо ж ми ганяємося один за одним, втікаємо один від одного. Але чому так? Може, в нас більше гріхів? Так ні. Ми не володіли іншими народами, землями тих народів, чесноти наші не великі, але прості й видимі: праця на полі і віра свята. Про це було б добре поговорити з Корсаком, моїм нещасливим галерним напарником, він знався на всьому тому й, незважаючи на пекельне життя, багато чого оповів мені з таїн світу сього.

Звичайно, таке не лише у нас; і в турків, і в поляків, і в московитів можновладці тусають один одного, намагаючись вилізти на найвищий ослінець, але в нас та гризня особлива, бо, власне, й ослінця немає, сидимо на підлозі й заводимо шванку. І набиваємо ґулі на лобах то на високих польських порогах, то на московських, і служимо тим, хто першим одягнув нам хомута, так запопадливо, так ревно, що й рідний батько позаздрив би. Ми аж біжимо продаватися, просимо й вимолюємо: візьміть нас у раби, їздіть на нас, бо самі дурні та нікчемні. У вас усе краще: і гарбузи у вас більші родять, і попи ваші мудріші, і гузниці у ваших жінок більші. А наші жінки солодші, паляниці м’якіші, яблука червоніші. Візьміть їх за так та потовчіть нам за те ребра.

На Старому острові, на Січі я затримки не мав. Там усе ще стояла польська залога – вона містилася за відкопом, який трьома дерев’яними баштами та дубовим палісадом відгороджував козацькі курені від присічового містечка, де були церква, пекарні, шинки та кузні. Я оповів кошовому про справу, яка погнала мене в дорогу, дав помацати листа в жупані. Мені дали човна з чотирма веслярами, увечері ми випили в корчмі відро варенухи (пригостили козаки з мого куреня), а вранці спустили на плесо дуба. Він помчав швидко, нас піштовхували Дніпрові допливи – Скарбна, Скажена, Павлюк, Чортомлик, Кам’янка; то з лівої, то з правої руки мелькали острови та острівці. Яка то краса, ті допливи та острови! Якщо пороги наповнюють козацьку душу відвагою, терпінням, то острови та плавні – Божим зачудуванням і красою. Стоять вони посеред чистої, як сльоза, води, вкутані кучерявими верболозами, дубами, осокорами та яворами, котрі видивляються самі на себе в чистих струменях та потоках. Десь випне груди скеля, зелена, спалена сонцем маківка могили навіє думки про марність життя та всіх людських клопотів на землі, руїни старовинної, хто зна яких часів фортеці збудять почуття сторожкості, небезпеки, й весляри мимохіть ковзнуть поглядами на викладені на дні човна на очереті рушниці та шаблі й самі скерують дуба на серединну бистрінь, і знову човен плине врівень з чайкою, яка супроводжуватиме його до лиману або й до самого моря.

Ночували першу ніч на острові проти гирла річки Рогачика, наступну – також на острові в гирлі Дрімайлівки, поминувши перед тим два острови – один чорнів згарищами, на другому кишіло гаддя – не ступити, там козаки не ночують ніколи, й добулися до Інгульської плавні на третій день. Інгульська плавня – довгий, більше як у дві милі, острів, укритий лісом, порізаний протоками, єриками, прогноями, у яких гибіль усілякої риби, а в плавнях – звіра та птаства. На острові й розташувалися козаки Бурого.

Гетьмана в таборі не було, поїхав на лиман, мені довелося чекати на нього три дні, і я вельми переживав, бо кожен згаяний день наближав моїх побратимів до смерті. На острові зустрів Луку Хріна, але він мене не міг нічим розраяти, Лука прибув сюди два дні тому, він оповів, що сам утікав з наших країв. Люди йому розповіли, що посіпаки Пива з регіментаревого наказу кожного дня виводять аманатів – заложників – Терешка й Тишка з секвестру та примушують начищати битою цеглою і шкураттям жерстяні гостряки на палях. Либонь, те приносить втіху Пивові та його посіпакам. Призначена мені паля стоїть чорна, ніхто не вірить, що я повернуся.

Бурий читав листа на старшинській раді, мене туди не запросили, либонь, гетьман мені вже не вповні довіряв, адже я приїхав з тамтої сторони. Мене покликали вже в кінці ради, щоб оповів, як мені того листа давали, хто давав, що бачив я при тому, а також у дорозі. З коротких перемов старшини я зрозумів, що в листі йдеться про примирення, в поляків заходить до великої війни з волохами, а що вони звикли поливати бойні поля козацькою кров’ю, то й нині запрошують запорожців до походу, підманюють всілякими обіцянками.

Поляки – люди тонкої гри, коли їм треба – ласкаві та облесливі, ми ж прості та наївні, щоразу даємося на підмови. Хотів те сказати, але мене не запитували, а набиватися з порадами – не в моїх звичках.

Не знав я, що писано і в листі-відповіді, обіцяє Бурий полякам підмогу, відмовляє, хоче щось вихитрувати – найперше, зіпхнути з Старого острова польську залогу, либонь, обіцяв похід в обмін на те, що поляки самі заберуть свою залогу з Січі.

Бурому я оповів, що від того, як швидко я доправлю листа-відповідь Пиву, залежить життя двох заручників, і він дав мені в супровід до Чигирина двоє козаків, та ще згодився провести мене Лука Хрін. Хрін почував мовби якусь провину (хоч її й не було), що я, Пукавка та Миленький вскочили до сільця, а він лишився на волі, й мався трохи ніяково. Ми вдарили навпрошки через Дике поле, мимо Золотої води та Чорного лісу – путь ця небезпечна, одначе значно коротша, аніж їхати понад Дніпром. Зупинялися в балках, аби підпасти коні, багать не клали й самі на перепочинок майже не лягали. Спочатку довелося братися татарськими протоптами – їх проклали татарські сторожові чамбули, а потім козацькими, бо трави були вище людського зросту, в таких травах їхати важко. Там же, де пройшов чамбул або козацький прикордонний під’їзд, бур’яни й трави повалені в один бік, неначе над ними прошуміла повінь.

Тільки непокірна ковила не схилилася, шуміла й пінилася, й текла, наче річка. Вона вже одцвітала, по всьому степу стояли срібні горді султани.

Степ – він завжди не однаковий, в дощове поліття трави стоять у людський зріст, в сушу вони стелються при землі, зблискує синє плесо дикої вики, зеленіють грудниця та костриця, і над усім козакують будяки.

Степ лежав розімлілий, безмовний, ніжний і грізний воднораз, од нього повівало вічністю, якої пильнувала сіра понура кам’яна баба на могилі, гіркий дух розпарених сонцем трав бив з-під кінських копит у ніздрі й п’янив до похлипу. Червоне, розжарене око сонця спостерігало за козаками з рожевого зеніту.

За Червоним байраком замелькали в траві татарські шапки, але ординців було небагато, ми ж засвистіли, буцімто на склик – десь поблизу йде ціла козацька партія, і шапки потонули в буркунах і тирсах, тільки біла хвиля схлюпнула за татарськими бахметами. Тривога ж ходила по нас і далі, то спінять тирси сайгаки, то дикі коні сколотять воду в степовій річечці, то вечірньої пори зареве степовий ведмідь і коні бокують та щулять вуха.

Під Чигирином я попрощався зі своїми провожатими. Сього разу вирішив їхати правим Дніпровим берегом, хоч ця путь важча, небезпечніша – тут жовнірські чати схожі на розбійницькі ватаги, а розбійницькі ватаги не поступаються в числі і лютості жовнірським залогам, – але вона коротша.

…Скупаний у Тясмині кінь ішов легко, неначе й не пробіг триста верст, і та його бадьорість передалася мені, і я подумав, що Божим промислом доїду без пригод, і подумав про матір та Мальву – вже недовго мені бути з ними в розлуці.