Розділ «Погоня»

Я й справді далі їхав без пригод, якщо не вважати пригодами, що хтось перерізав задню сідельну попругу і я, перестрибуючи конем канаву, полетів разом з сідлом у колючу дерезу, та сварку в селі, яку затіяли зі мною підпилі парубки, аби похизуватися своєю силою, й довелося докласти всієї запорозької спритності, аби покидати їх на велику купу, а самому втікати за царину. Та ще погналися біля Драбівки за мною прибиші, здобишники, але я легко змилив погоню – мій кінь був кращий. У Драбівці довідався, що ті прибиші тримають в перестраху увесь повіт, ось уже більше місяця трясуть його, а впіймати їх не вдається, з розповідей тих, котрі бачили комишників, упізнав, що це ті самі, на яких натрапив у лісі і яких водив уночі на могилу по скарб. Один рябий, двоє інших – довготелесі, таранкуваті – це ті самі убійники, нахабні здобишники, вони перебралися сюди – тільки розбійникам воля на обох Дніпрових берегах, мені кортіло поставити на них сільце, та не було коли. Мав поспішати щосили.

Цього разу віз більше добрих споминів, ніж лихих, ночівля на баштані в обсаді соняшників, кумування на хрестинах – трапився першим на хуторі, де народилася дитина – всі попередні доти вмирали, – там несподівано впився і перетанцював усі танці, а опівночі схаменувся й поїхав.

…І ось уже я на Гречаній греблі. З неба сіється руда мжичка, птаство поховалося, люди також, до того ж вони готуються до свята – завтра Маковія; гребля, поле й болото пустельні. Завтра рано-вранці люди підуть до церкви, понесуть святити чорнобривці, васильки, а також жовті купчаки, понесуть головки маку (Мальва, либонь, понесе й пучки маку-відюху, він гожий до чарів), прийшовши з церкви, всі сідають за стіл, господиня подає смачні, залиті медом шуліки… Тільки мені не випаде сісти за стіл, піді мною горітиме земля, завтра останній день, а в мене ще клопотів і клопотів. Я хвилююся. Чи та це верба, чи не привиділася вона мені? Чи там ще шкіряний мішок, який кинув пан Юс в обмін на своє життя?

Ось і верба віттям у болоті, тлустий зламаний бурею стовбур обріс зеленим, синім, а подекуди багряним мохом, в стовбурі кілька дупел. В одне з них, засичавши, поліз товстючий, майже в руку завтовшки – зроду не бачив таких великих – вуж, це дупло поруч з «моїм», нижче від нього на четверть. Він ліз повільно, ледве посуваючись, і в мене була спокуса вгріти його палицею, вбити та витягти назад, адже обидві дірки поруч, може, дупла там з’єднуються? І хоч я не боюся вужів ані інших гадів, занурювати руку в дупло неприємно. Повільно засовую її, вона повисає в порожнечі, посувую далі, натикаюся на щось холодне, слизьке, відсмикую руку, а тоді рішуче хапаю й виймаю з дупла. Шкіряна торбинка! Трохи поцвіла, осклизла, але ціла.

Від’їхав від верби з чверть милі й повернув за кущі глоду. Там розстелив кунтуша, ножем перерізав міцну шворку, яка стягувала горло торбинки, й витрусив з неї все на кунтуш. В мене в очах заблискотіло, зарябіло, відтак погляд зупинився на круглому жовтому годиннику. Золотий годинник з камінцями, повправлюваними в кришку. Потримав його на долоні, потрусив для чогось біля вуха – проте не заводив – поклав на кунтуш, по тому розглянув усі інші коштовності. Були там кільця з камінням, каблучки, невідомі мені золоті цяцьки, й чимало грошей – дукатів, дублонів, а також інших монет, яким і назви не знав. Поцінувати все це не міг, одначе розумів – багатство велике. Не тремтіли мені руки, не калатало серце, не думав, як скористуюся всім цим, бо ж інші думки та клопоти змагали мене. Десять золотих монет поклав до кишені, решту зсипав до шкіряної торбинки й зав’язав її. Переховаю десь, там буде видно, що з усім цим робити. Скочив на коня й пустив його чвалом. На перехресті притримав на мить: дорога ліворуч вела до матері, праворуч – до Мальви, пряма – в Кагарлик. Я поїхав прямо.

Білокобилка бігав по Кагарлику, неначе молодий баришник. Люди справляли Маковія, ніхто не хотів йому відчиняти, не хотіли мати в такий день ніяких справ, та він гатив кулаками в двері, вламувався в будинки, хапав поважних майстрових і торгівців за поли, а то й брав за груди, умовляв, переконував, прилякував, просив, канючив. За ціною не стояв. Залишив у коваля таляра, в золотаря дуката, в дзиґарного майстра півдуката, у м’ясника півталяра, у цигана-баришника, який торгував кіньми, сім дукатів. Колотився до самого вечора і вночі не склепив очей, побував у Германівці, в Терновій Долині та в Хлистунівському лісі. В тому лісі, в землянці-хижі, схожій на купу хмизу, жила ворожка Пріська Курбачиха, за якою, кажуть, і десять чортів не похопляться.

У неї під піччю жили величезна пузата жаба та вуж, вона викликала їх на ворожіння, а ворожити до баби йшли ті, хто хотів завдати комусь лиха та збитків. Курбачиха і в чорта бабувала, і була в неї кума відьма, вернигірського ж коваля перекинула в пса, а одного разу, розгнівавшись на тернівчан, зробила так, що сонце не зійшло й не було його до самого обіду, а потім таки змилостивилася, й випірнуло воно ополудні з-за чорного круга посеред неба. Тож і в неї побував Білокобилка, а вранці, по сходу сонця, марний і втомлений, мчав лісовою дорогою до панського фільварку.

У фільварку було людно. Туди з’їжджалися запрошені одразу на три події довколишні пани: на оглядини Пивових коней, на видовище кари над лотрами-козаками та на бенкет.

Спочатку пан Пиво показував коні. Панство йшло від стійла до стійла, старший конюший розповідав, повертав того чи іншого коня в той чи другий бік, указував на достоїнства коня та називав його ціну. В конюшні було чисто, наче в церкві, – доріжки посипані пісочком, стійла помазані білою глиною, вгорі – дощечки з назвами коней, пахло свіжим сіном, щебетали ластівки під дахом. Від Пива густо повівало парфумами, коні того запаху не любили, форкали. По тому кращих коней виводили на подвір’я. Спершу вивели на віжках мишасту кобилу – дику, ще не об’їжджену, щойно з табуна, вона тремтіла на тонких ногах і присідала – клубок шкіри та живої крові, вогонь на чотирьох копитах, – за нею вибігли конюхи з гнідими жеребцями, в кожного на повідді висіло по двоє конюхів, про цих жеребців Пиво сказав з посміхом, що вони об’їжджені, смирні, запропонував випробувати у їзді, але пани знали регіментаря, до жеребців не підходили. Пиво заохочував, сів на одного жеребця. Тоді знайшовся хвацький, з нафабреними вусиками панок, підійшов до другого, злетів у сідло, й злетів, просто-таки звинувся, відпущений конюхами жеребець, став цапки й помчав. Зробив свічку й жеребець під Пивом, і другу, й третю. Хвицьнув задом, аж у Пива полетіла з голови шапка, й рвонувся й помчав, і Пиво на свій превеликий сором не взмозі з ним упоратися, вчепився обома руками в передню луку сідла, що вже саме по собі було ганьбою, й тільки так утримався. Врешті йому вдалося спрямувати коня в тісні суточки між конюшнею та каретним хлівом, і кінь зупинився. Пиво оглянувся, сподіваючись зустріти глумливі погляди панства, але, на його щастя, на нього ніхто не дивився, всі з жахом спостерігали за панком з нафабреними вусиками, якого кінь мчав просто до конюшні. А то ж певна смерть: вершник мав розгатити голову об верхній одвірок воріт. Одначе, на панкове щастя, коли кінь влетів у ворота, вершник уже висів на хвості в коня й тільки гепнувся на посипаний піском хідник. Панок виліз на чотирьох, і його зустріли веселим реготом. І хоч сміялися не з Пива, все ж він був невдоволений, розгніваний і через те наказав звершити кару над козаками негайно, хоч збирався це зробити в перерві під час бенкету – підсмачити солоною козацькою кров’ю солодке ромейське вино.

Немає нічого страшнішого в світі за перекиньчика; аби довести, що він їхній, цих, а не тих, з ким був раніше, він лізе з шкіри, аби явити цю свою нову явленість, він лютіший за найлютішого з них, нещадливіший і вигадливіший у карах, рвійний, неймовірно запопадливий у вірі, винахідливий, він чимось нагадує приблудного, якого посадовили на ланцюг, пса, вистрибнувши на купу гною, він крутить головою і дивиться на вулицю, вишукуючи, на кого б погавкати у віддяку за харч і ланцюг, і горе тому горобцеві чи сороці, які летять через подвір’я, а ще більше сусідському котові, який скрадається по тину за горобцями, і всьому, що йде, летить чи повзе повз господарський паркан. Він аж з шкури вистрибує, він гарчить і шкірить зуби, гавкає й розриває лапами гній під собою.

Ще більше лихо, коли цей перекиньчик розумний та сміливий. Тоді він страшний особливо. Пан Пиво стояв посеред двору, де – ані травинки, ані бадилинки, а тільки чорна земля, вирівняна й втрамбована, перевалювався з носків чорних сап’янових чобіт на закаблуки. Ті закаблуки – єдина його відміна від найшляхетнішого панства, яке здебільшого носить чоботи м’які, без закаблуків або з дуже маленькими закаблуками, в пана Пива закаблуки високі, з срібними підковами, він карбує крок, здається, вчавлює щось під собою, і сам він неначе одлитий зі сталі – міцний і стрункий. Роки не зістарили його: ті ж круті надбрівні дуги, суха голова зі стесаним назад лобом, маленькі, притиснені до потилиці вуха, чорний, без сивини, прилизаний наперед чуб, вузькі очі. Гарний з себе, коли б тільки не щось зміїне, причаєне в очах і в усій поставі голови.

За ці роки пан Пиво перейшов чимало глибоких бродів і багато чого досяг – регіментар, канівський підстароста, підкоморій. А що снується в його душі, не знає ніхто. Перейняв він чужий лад, чужі звичаї, чужу віру, щиро впевнивши себе, що ті звичаї, віра і лад вищі та кращі, обезнадіявся до кінця у власних, зненавидів їх (так буває часто, ми ненавидимо те, що самі зрадили). Сам же він затямив одне, й то на все життя: хочеш панувати – гань все своє і вихваляй чуже – польське. Кажи, що чужі звичаї – кращі, жінки – вродливіші, уряд – поважніший, суд – правдивіший. І насміхайсь зі всього того, що поважали і любили твої батьки та діди.

Сам Пиво козаків ненавидів люто, бо, по-перше, ще в юності відкинувся від козацтва, розплювався з козацьким товариством, а по-друге, знав, що його ненавидять козаки. Отож уже наперед почував солодкий, з гірчинкою отрути пал у грудях від видовища, яке отримає, коли козаків посадовлять на палі. Ці звиватимуться на двох шпичаках, а Білокобилці люди розкажуть про те, й матиме на совісті смерть двох своїх побратимів, які прокленуть його.

З секвесту вивели Пукавку та Миленького, змарнілих, виснажених, одяг на них потрух і висів шматтям. Тишко Миленький був схожий на весняного зайця, який опинився на колоді, котру несе по річці. Він здивовано й злякано роззирався і тримався, неначе маленький, за Пукавку, він не все ще втямив, хоч обоє рахували дні, які лишалися до повернення Білокобилки, й знав, що сьогодні минув останній день, і бачив палю з начищеним до блиску його ж руками жерстяним гостряком, і сардонічне, з скривленими тонкими губами обличчя Пива, й натовп панів, у чиїх очах уже горів вогонь чужої смерті. Ніс йому вигострився, став схожий на трісочку, замість очей – провалля. Пукавка ж дивився на регіментаря спокійно, трохи докірливо, він тільки зітхнув і перевів погляд на небо. Шукав чогось живого – якогось птаха, – неначе той міг його порятувати, але по небу сірі, благенькі хмаринки, й Пукавка зітхнув ще раз.

Саме тоді й постукав у ворота дерев’яним, на довгому шнуркові молотком Білокобилка. Він також був змарнілий і втомлений, але це була інша втома – спокою і переконаності, що зробив усе, що міг. Пиву, який побачив його, губи розтяглися в ощир посмішки, оголивши невеликі міцні зуби, а очі ще дужче звузилися – подив і злість спотворили його обличчя, яке аж посіріло, а права рука несамохіть стиснулася в кулак. Він був розчарований, здивований, роздосадуваний, йому більшою мірою хотілося вбити Білокобилчину душу, аніж його самого, зробити його кривоприсяжником, зрадником, тоді Білокобилка сам би закатував себе, вмер смертю непрощеного грішника, а тепер виходило, ніби він вивищувався над ним, регіментарем, був чеснішим, правдивішим за Пива, який казав усім, що Білокобилка не повернеться.

Білокобилка спокійно та шанобливо, ще й мовби проміж іншим, привітався з регіментарем, неначе полковник посилав його в корчму чи до сусіднього пана, а не за сто миль, до самого моря, зняв шапку, одірвав підкладку й подав листа, сказавши:

– Осьо, прошу.

Пиво позеленів, але й оком не зморгнув, листа не читав (певно, не мав на це повноважень від гетьмана) й наказав:

– Замкніть їх до цюпи.

Білокобилка, знову ж таки чемно й шанобливо, але твердо мовив: