Розділ «Погоня»

– Голова в тебе – наче полив’яний горщик…

– Еге ж… Тільки підкована блоха пробіжить. А без підків ковзає.

Мальва засміялася. Сміялася вона дуже гарно, трохи закидала голову, на лівій щоці в неї прогиналася ямочка.

– Ти влюбливий, – раптом сказала.

– З чого взяла?

Я знав, що подобаюся не всім жінкам – надто через свій трохи розбійний, а трохи гультяйський вигляд, і це мене не хвилювало, але цього разу мені захотілося подобатися.

– По зубах видно.

– По зубах тільки коней купують. А ти?

– Я? Не знаю. Ще нікого не любила… Хіба що так, здалеку.

– Як це?

– Був один… Білявець… На війні погинув. Він не знав, що я його очима милую. Була я тоді ще дівочкою. Дівчам. Він і не помічав мене.

– А потім?

– А потім ніхто не підійшов під мої мислі. Та й не вельми поспішали. Хто я? «Ні дівчина, ні вдова…» І матері парубків остерігали. Пускали неславу… А я їм наперекір співала та квітки в коси вплітала. Ось так! – сказала з викликом.

І подивилася мені в очі глибоким поглядом.

Тримала в руці, у пальчиках, ложку, рукав сорочки закотився, й смаглява зваба невеликої руки впала мені на серце. Вона видивлялася ложку, неначе збиралася побачити в ній свою долю.

– Ти боялася смерті? – запитав зненацька.

– Зі мною був Господь, – відповіла просто та щиро, і я вельми зрадів цій відповіді. Подивував такій великій і простій вірі й подумав, що не зібраний на неї сам. І подивився на Мальву просвітлено.

– Літа пливуть за водою… А що я знала?… Опріч злиднів. Кого знала? Три курки зузулясті… Та ще ось його, Клубка, – вказала на чорно-білого веселого котика, який дзиґою крутився на чисто вимазаній долівці, ганяючись за власним хвостом.

Це була скарга й не скарга, я відчув, що Мальвина оповідь правдива й чиста, і ще відчув, що біля неї, поруч неї і сам стаю чистішим та кращим, що, виявляється, в мені ще багато доброго, спочутливого, нерозтраченого, нерозвіяного по Дикому полю, по Чорному морю, по горах Кримських та на порогах Дніпрових. Ще я подумав, що людський рід жорстокий і несправедливий, що в світі важко прожити людині правдивій та беззахисній.

…Куліш давно з’їдений. А ми сиділи й сиділи, і говорили, й мовчали, я трохи оповів їй про себе – і вдихав п’янкий до запаморочення запах мальви: Мальва відтулила одну дощечку, яка була замість шиби, і квітка заглянула до хати. Я й сьогодні думаю, що все, що було далі, сотворив мальвин чар.