Розділ «Погоня»

– Голова болить…

Я поволі приходив до тями.

– У відьми болить голова?…

– Болить… У відьми, – губи здригнули усміхом.

– Зараз не буде боліти.

Підвівся і вже впевнено, ніжно провів кілька разів долонями по її м’якому волоссі та по щоках.

– Вже?

Мальва здивовано звела на мене великі очі-квітки.

– Вже. Та ти таки й справді планетник.

– А ти – відьма.

– Вони вигадали. Вони оддавна не любили мене…

– За віщо?

Мальва задумалася. Її чоло присмутніло, густі, ледь зігнуті брівки стріпнули. В очах – глибока печаль і ледь-ледь лукавинка.

– За те, що гарна, – без похвальби, без погорди. – Боялися, що поодбиваю їхніх парубків та чоловіків. Що вінчана – в косах, з непокритою головою, що не плачу, а сміюся та співаю, що ходжу сама по лісу. От і доходилася, – зовсім іншим голосом. – Верталася й набрела на їхнє дурне купайло… А я ж лікувала їх…

– То вони – у віддяку за те?

– Аякже. Люди завжди такі… Добро віддячують злом… Хоч вони не злі, а нещасні. Пан злий і посіпаки його. А ми всі нещасні.

– Чим же ти їх лікувала?

– Зіллям.

– Яким?

– Усяким. На кожну хворобу є своє зілля.