Розділ «Погоня»

Почало вечоріти. Я прип’яв у бережку коня, Мальва помила миски, й ми ще трохи посиділи на призьбі під зорями. Вони тремтіли (я знову відмітив – на дощ), і місяць стояв у короні, й підпадьомкав перепел біля ставу, й дикі качки тягнули кудись понад хатою – було чути посвист їхніх крил.

Ми сиділи близенько одне біля одного, я діткався плечем її плеча й, відчувши, що вона тремтить, скинув уже добряче замицьканого, а подекуди й пошарпаного, синього жупана, та накинув на Мальву, й не пам’ятаю, як її тонка рука опинилася в моїй широкій долоні, але вона забрала її й сказала:

– Давай погадаю.

Не знаю чому, але я злякався.

– Не хочу… Моя путь позаду важка, боюся, що й попереду не легша. Ліпше не відати про те, що з тобою станеться. Погадай тільки на нас удвох.

Вона стрепенулася.

– На нас?… А що на нас гадати… Ти мене врятував. Завтра поїдеш…

– Мушу їхати.

– Ось бачиш.

– Але я вернуся.

– Для чого?

– Щоб бути біля тебе.

– Для чого біля мене?… Моя путь рокована…

– Моя також…

– Я тебе не знаю.

– Узнаєш. Я не лихий.

Мальва повернула до мене голову. В її очах зблиснуло зоряне світло. На шиї беззахисно чорніла родима цяточка.

– Я це знаю…

– З чого?

– З твоєї руки… З твого голосу. З того, що ти вчинив сьогодні. Адже тебе могли і вбити.