Розділ «Погоня»

– Ну… Од якої хвороби яке зілля? – Я наполягав. Мені було не просто цікаво… Адже сам знаюся на зіллях.

Мальва подивилася на пучечки за трямком.

– Полин – од живота, блекота – од зубів, трилисник – щоб у грудях не боліло, материнка од кольки та кашелю, чистець кладуть до ран, серпоріз також…

– Все так. Ти молодець, дівко…

– Молодець за возом бігає, – сказала раптом суворо і якось так, що я зрозумів, що Мальва не зовсім беззахисна, й те, про що оповіла – співала й дратувала односельців, – правда. – Та чого ж я сиджу? Треба вечерю зготувати.

Вона внесла в’язку хмизу та куль соломи на підпал, змила пшоно, затопила піч. Ходила по хаті, поралася, мовби не поспішала, але робила все швидко. Огонь освітив її обличчя, воно зайнялося такою красою, що мені аж замлоїло в грудях.

– Якщо ти вінчана, то де ж твій чоловік?

Мальва притулилася лобом до комина.

– То довга оповідь.

– А нам поспішати нікуди.

Мовив оте «нам» і відчув, що мовив не мимоволі, не випадково, що й вона це зрозуміла, бо повела очима, і її повні губи вигнула ледь помітна усмішка. Відтак очі стали печальні.

– Мене оддали в шістнадцять… За Карпа Пугача. Він аж на двадцять років старший за мене. Оддали мати з бідою – батько помер у чумаках. Боялася я Карпа й не любила. Похмурий був, нелюда, все гроші рахував і десь їх ховав. А ще висіли в нього на поясі палички дерев’яні з зарубками та хрестиками: грамоти не знав, а на паличках все закарбовано: хто скільки не доплатив панові, хто не вийшов на роботу… Він був чи то токовим, чи підекономом. З людьми суворий, а перед паном, як лист шовковий. Догоджав у всьому. І в молодицях також. Пан був ласий до них, і нині також… Дарма, що чорт бороду наполовину побілив, смугою такою сивою позначив. Отож і загадував мій Карпо жінкам до пана то килими трусити, то пір’я драть, то груби топити. Одного разу загадав топити груби Марті Котисі… – Мальва на мить примовкла, чи то згадуючи, чи переживаючи все наново. – Марта Котиха – моя двоюрідна… А в неї саме корова телилася… А, може, вона й схитрувала. Забігла до мене й каже: сходи за мене до пана груби витопи. Потім відроблю. Молода я була, дурна… Пішла… Пан і схопив мене… Спочатку вином пригощав, та я не пила. А тоді схопив. Я відбивалася, кричала, вікно кольорове висадила. На мій крик поприбігали люди від корівника, з току… А мій Карпо стоїть на дверях з дрюком і нікого не впускає. Він-бо ж думав, що там Марта… Ну от…

Мальва мовчала, мовчав і я. Мої груди ходили ходуном.

– Відтоді не стало в селі Карпові життя. Люди взяли його на такі глузи, що не було йому проходу… Він запив, а далі покинув село й зник… Повіявся в бурлаки. Й немає його вже вісім літ. Мабуть, немає й на світі. А я вернулася до матері. Через рік мати померла. Оце і вся моя сумна казка, – мовила й знову осміхнулася печально.

Одначе по хвилі струснула головою, її товста, по-дівочому з квітками, коса гойднулася на грудях.

– Зараз будемо їсти.

В ковганочці натовкла конопляного сім’я, кинула туди півкулачка якогось зілля, розлила куліш по полив’яних мисках, заправила.

– Я заправляю в мисках… Щоб свіжіший був.

Ми посідали за стіл. Я дістав свою ложку з зарубками. Але намагався не дивитися на них. Куліш був гарячий. Я тримав перед собою ложку запашної страви, але не їв, а дивився на Мальву. Дивився й дивився, й не міг відвести від неї очей. Мальва й собі кілька разів поглянула на мене, а тоді опустила очі. І я подумав, що хоч трохи вкинув її в хвилювання, що таки не зовсім старий та бридкий і ще можу хвилювати жінок. Це знав і раніше. Обличчя в мене, може, й сокирою тесане, грубе, й дуже засмагле, зациганіле, але ж очі добрі, ніс трохи закоцюрблений, вуса пухнасті, – молодиці кажуть, що я чоловік не злий, мужньої вроди. Не красень, звичайно, але гожий. Ото тільки лисина… Так то – розум.

Мальва мовби відгадала мої думки.