Розділ «Погоня»

Й тоді біля одного з возів з горшками застрибав, затупотів ногами схожий на цигана чоловік у жовтій жилетці.

– Це дурисвіт, не бійтеся. Ніякої води немає. – Сіра злоба кипіла в його очах.

Білокобилка повільно повернувся до нього:

– Ти своєї справи доглядай. Он бачиш, скільки нашевкалося на твій віз псів. Чорних і білих… Повен віз.

Горщечник оглянувся. Охнув, круто вилаявся, миттю зняв люшню й заходився гамселити по возові:

– Цюцю, прокляті, пішли геть… Ось я вас…

Інші горщечники вхопили його під руки. Трусили, неначе пихтір з соломою:

– Матвію, отямся, нащо ти б’єш власні горшки.

Матвій крутив великою, в круглій кошлатій шапці-«мазниці» головою. Половину горшків та макітер він уже побив.

Білокобилка розкидав з одного боку хмиз та кулі, виліз на воза, дістав з-за пояса ножа, поперерізав мотузки, якими жінка була прив’язана до полудрабків. Підбив на потилицю шапку.

– Ходімо!

Жінка не ворушилася.

– Ходімо!!!

Жінка підвелася, неначе сновида. Білокобилка зсадив її з воза, взяв за руку, підвів до коня, розтриножив його й повів нагору. Натовп дивився на нього з лютою ворожістю, одначе ніхто не одважився зупинити.

– Тобі куди? Твоя хата там?

По юрбі пройшов дрож. Хтось стогнав, хтось ойкав, ще хтось тихо слав прокльони. Цей чоловік налякав їх. Маленький сухенький дідок з довгою, до пояса, бородою, плескатим носом щось бурмотів, виступив на два кроки й закляк, засукав старечими нестрашними кулачками:

– Ми все одно її спалимо. Вона дощ заказала.

Білокобилка бликнув з-під гострих брів. Його обличчя було неначе викуване з бронзи, ніс закібчився, очі горіли синім вогнем:

– Сьогодні вночі піде дощ.

Натовп охнув.