Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Це правда?

Вони обернулись. До них підходила Ніна Георгіївна з широко відкритими очима.

– Правда?

– На смерть, – кивнув Рекало.

– Кретин! – сказав Лец-Отаманів, гримаса досади пересмикнула його обличчя.

– Але ж селяни вам цього не подарують.

– Ми не з полохливих! – І він пішов до виходу.

Блукаючи по колії, Лец-Отаманів зайшов до вагона, що в ньому їхала місія. Відчинивши одне купе, друге й третє, він здивувався: валялися шматки газет, недогризки ковбаси, але людей жодної душі не було. «В чім річ?» – дивувався він, а зустрівши козака, запитав:

– Де з цього вагона поділися люди?

– Поїхали на підводах, найняли селянських дядьків і ще зранку дьору дали. Ми хочемо туди перебратись.

– Гаразд, – відказав він байдуже.

У той самий момент у голові Лец-Отаманова склався план, від якого очі стали враз масними, хитрими, і він мало не бігом повернув назад до свого купе. Проходячи повз захоплений на Знам'янці вагон, у якому були залізні граблі, Лец-Отаманів помітив, що він уже був порожній. Це його здивувало. Здивувала його й постать якогось вертлявого цивільного, що вийшов від полковника.

– Про це не турбуйтеся, ми розуміємо, що треба говорити, – сказав він на прощання, ховаючи якийсь папірець.

Лец-Отаманів хотів зразу ж з'ясувати, де поділися граблі і що це за один приходив до полковника, але його гнала пристрасть, що знову запалила мозок.

Ніну Георгіївну Лец-Отаманів застав одну. Вона сиділа з якоюсь листівкою в руках і зустріла його з винуватою посмішкою:

– Ви образилися, пане сотнику?

– Ну що ви, Ніно Георгіївно, – відповів він вдавано байдуже, – то я спросоння. Хочете провідати наших дипломатів?

Ніна Георгіївна охоче погодилась і попросила його заждати кілька хвилин у коридорі, доки вона одягнеться тепліше.

– А тим часом подивіться на цю прокламацію, що я знайшла на станції, – додала вона, передаючи йому листівку. – Чи не з сусіднього ешелону підкидають?

Лец-Отаманів стривожено взяв вузький аркушик паперу й почав біля вікна хутко пробігати окремі абзаци: