Розділ «Голубі ешелони Повість»

Десь іздалеку вітром донесло співи півнів. Він присвітив цигаркою над циферблатом годинника й побачив, що вже третя година. І від того, що довідався про час, раптом захотілося спати. Щоб скорше закінчити обхід, Лец-Отаманів крикнув:

– Вартовий!

Вітер підхопив його сердитий голос, разом із сніжним пилом переніс через задубілі гармати і вперекидь покотив поза станцію, у біле море.

– Вартовий! – ще раз крикнув сотник і додав уже, круто замішуючи, багатослівну лайку. Знову ніякої відповіді не почулось, але у ближчому вагоні відсунулися двері і в них показалася голова телефоніста Берези.

– Ви – вартового? – запитав він. – Тільки що ходив тута.

– Знайди його і пошли до мене.

Береза охоче зіскочив у сніг і побіг у кінець ешелону, а Лец-Отаманів повернув назад.

Вибігши на другий бік ешелону, Береза свиснув і вилаявся:

– Гей, ракалія, де ж ваша стрьома?

Коло вагона з білими навхрест смугами на дверях стояло троє козаків – Богиня, Смицький і Кавуля – і ломом вивертали замок.

Четвертий, Водянка, з рушницею стояв, притиснувшись до стінки, трохи на віддалі.

– Водянко, там сотник гукає на тебе. Іди зараз до нього, а то ще сюди припре.

Водянка мовчки почвалав до командира, а решта козаків, вивернувши колодку, вдерлася до вагона.

Хвилин за десять вони знов засунули двері, приладнали колодку, а самі, вгинаючись під важкими лантухами на плечах, черідкою посунули до свого вагона.

– А Лелека спить? – запитав, ідучи попереду, Богиня.

– Спить, – відказав Береза, – а не буде спати, так і навіки засне, коли що.

– А ти чув, звідкіля півні кричать?

– Верстов зо три буде.

– Зараз підеш?

– А що ж, буду чекати, доки наш гімназист прокинеться? Тільки вдвох треба. Ходім, Богиня.