Розділ «Без козиря Повість»

– Їм легко кувати, іроди прокляті! Дурять людей!

Свир сказав і скоса зирнув на поручика. Туманов сидів у кутку й мовчки здригувався від кожного пострілу, ніби вони падали на його голову. Давно не голене його обличчя осунулося, посіріло під щетиною рудої бороди, а глибокі очі провалилися ще глибше й блискали звідти фосфоричними вогниками, як уночі вода з глибокої криниці. Його поза й вигляд загнаного звіряти нарешті зворушили похмурого й роздратованого Свира:

– Ви так, пане поручику, за цілий день нічого й не їли. Може, концервів хочете?

Туманов мовчав і продовжував дивитися в одну точку. Свир переглянувся довгим поглядом із Цацохою.

– Я кажу: може, концервів?

– Що? – нарешті відгукнувся, як спросоння, поручик і помацав потилицю. Від цього руху стражденно скривилися пересохлі його губи.

– Концервів або картоплі хочете? – уже без ласки викрикнув Свир. – А то подзвонити, може, на батарею?

– На батарею? І там сліпі. – Губи його скривились у жорстку посмішку, і він уже стиха промимрив: – «Мавр зробив своє… Ну, що ж… може йти». – І він, мов розчавлений, важко підвівся на ноги.

У дверях, немов від блискавиць, миготіли відсвіти розривів. Канонада все ще не зменшувалась. Свир із темного кутка подивився на обвислу постать поручика й покрутив біля свого лоба пальцями, потім, продовжуючи перервану розмову, звернувся до Цацохи:

– От тобі й воля. Ні, брехня все це. Коли ти за робочих, так робочі тут і там – подай руку, й годі. А хочуть пани воювати – нехай собі хоч лобами б'ються. Ото буде справжня революція, а це – тільки щоб очі нашому братові замилити.

– Як, щоб самі пани бились? – здивувався Цацоха. – Не захочуть. У них, мабуть, і за границею як не кум, то сват, то чортові брат.

– За гроші вони й батька рідного загризуть.

– От буржуї прокляті! А що, коли б їх вивести, як ото пацюків виводять? Прожили б самі?

– Без пацюків же живуть, ще й краще! Добратися б тільки додому.

Доки вони вели розмову, із-за Фердінандового Носа виплив кований із блискучої сталі серп і, зачепившись гострими рогами за синій оксамит неба, повис над фронтом. Батареї одна по одній, тяжко відсапуючись, ніби вихаркували свої останні снаряди й поволі замовкали. Навіть кулемети, що гарчали ввесь час, замовкли по своїх лігвах. Срібне проміння, немов косий дощ, потяглося від молодика на долину й засвітило роси на траві.

У раптовій тиші, хоч у вухах усе ще дзвеніли постріли, відчулась якась тривога.

– Знову в атаку? – сердито буркнув Свир.

Телефоністи почали дзвонити у всі кінці.

– Батальйон, «Балта»! – кричав Цацоха. – Що за метушня? Ніякої метушні, – сказав він уже до Свира, – ідуть забирати поранених.

Свир визирнув із бліндажа. Декілька вогників попливло від окопів. Потім вогники, мов світлячки, розлетілися по долині. Де вони довше зупинялися, туди підходило ще дві постаті, підіймали із землі темний силует і несли до окопів. Окопи почали сповнюватися стогоном і зойками. В одному місці млосну тишу, заповітрену важким духом, раптом роздер крик: