Розділ «Без козиря Повість»

Коли нарешті з туману позначилися окопи, батареї ще з більшою лютістю знову накинулися на ворожі шанці. Вся ділянка, що називалася «пальцями», уже була обернута в глибоко переоране поле, і важкі батареї тепер гасали, мов розлютовані пси, по темних захованках лісу. У вогких нетрях громом гриміли розриви, а луна котила їх по долині назустріч новим пострілам і новим розривам.

З кожною хвилиною, що наближалася до десяти годин, все з більшою злістю рвалися постріли, все дужче стугоніло розстріляне повітря і все з більшим ревом здіймалася на дибки земля. Телефоністи вже стратили голос і з трубками стояли біля самого поручикового вуха.

– Постріл!

– Постріл!

– Постріл!

З кожною хвилиною команда сипалась усе частіше й частіше – і враз урвалась так, ніби до бліндажа зачинили глухі двері або нагло лопнули в вухах перепонки. Навіть серце ніби перестало стукотіти, а замість нього чітко застукотів годинник.

Туманов глянув на нього. Рівно десята година.

«У ту саму мить піхота кидається в атаку» – так стояло в наказі.

По тілу комашнею забігали дрижаки.

Він насторожено виглянув із бліндажа: в розвернутих німецьких окопах була мертва тиша, а в руських, як шелест листя, напружено зростав шум.

Нарешті на висоті Фердінандів Ніс луснув постріл із рушниці. За ним другий, третій, а попереду, як кульбаби, заклубилася шрапнель. Потім із землі звелася сіра волохата маса і, хилитаючись, посунула вперед… Ніби гупання ціпів, неслися вже вибухи і з Диких Ланів.

Він оглянувся й відчув, як хвиля задоволення, немов ковтки вина, залоскотала горло: по гребеню похилої гори, вирисовуючись на небі на весь зріст, уперед пробивалися сибірські гренадери. З їхніх рук вилітали гранати й лускались на землі, а назустріч їм згризою собак гарчали кулемети, і від цього чорні силуети, немов ляльки на дротику, то стрибали, то падали, то хутко бігли вперед і з кожною хвилею все вище підіймалися на гору, а довкола них звивались, розвивались клубки густого диму.

– Пішли, пішли, в атаку пішли… Краса!

Туманов од радості застрибав на місці, потираючи за звичкою, як спекулянт, спітнілі руки.

Фланги дійсно ув'язались у бій. Але на дільниці «п'ять пальців», посередині фронту, все ще панувала незрозуміла тиша, тільки в третій лінії хтось надтріснутим голосом скандовано вигукував, як на мітингу.

Поручик Туманов прислухався і, зразу змінившися з обличчя, схопився за голову:

– Що вони роблять? Що вони роблять, іроди! Кожна ж хвилина…

– На Диких Ланах, – крикнув телефоніст, – захопили вже першу лінію… Пішли далі… Німці тікають!

По крутій спині Диких Ланів дійсно метушливо пересувалися чорні силуети вже на самій маківці. Поручик Туманов, хапаючись то за голову, то за шаблю, в нестямі бігав повз бліндаж:

– А тут же можна без єдиного пострілу…