Розділ «Без козиря Повість»

– Пане поручику, – прошепотів назустріч йому Цацоха, – за лісом повна долина кінноти нашої, сам бачив.

– Ті пришпандорять махметок.

– Аж у Єрусалимі опиняться.

– Я теж піду в атаку, – уже хвилюючись, сказав Цацоха.

– Треба, як же, мабуть, забув щось там? – з іронією сказав Свир. – Може, добивати підеш?

– А може, телефонного дроту настягаю? Ми вже на самих вузликах балакаєм.

– Кажуть, у них шнапсу до біса.

– Обов'язково. Я хоч і не привержон до нього, а для приміру обов'язково дістану.

– Газетку, як попадеться, принеси.

Голоси їх далі почали притихати, і Туманов, хоч присів тут же в другому кутку, перестав розбирати, про що вони умовлялися.

Потім обидва телефоністи змовкли, навіть шубовстання в долину гарматних снарядів і шипіння ракет поволі стихло, і довкола запанувала сонлива, але нервова тиша.

Поручик Туманов притулився спиною до стінки, з насолодою витяг по долівці ноги й не встиг склепити очі, як раптом помітив, що на тому місці, де було німецьке кулеметне гніздо, на зруйнованому бруствері з'явився солдат.

На ньому була австрійська уніформа, а на голові замість каски – кругле кепі. Туманов схопив бінокль і втупив гострий зір у цю ніби вирізьблену на темній стіні муштровану постать. За її спиною ледве намічалися контури ще трьох солдатів. Солдат у круглому кепі, ніби по команді, упав на коліно, і в його руках заходив викочений на бруствер кулемет. Він цілився, і цілився просто у віконце, звідкіля за ним зорив поручик Туманов. Було ясно, що руська сторожа спала, бо жодного пострілу й досі не пролунало із окопів, хоч постать кулеметника виднілася, мов чорна тінь від якогось хижого птаха.

Перше, що спало на думку Туманову, – це миттю вискочити до піхоти й зняти тривогу. І він, весь трясучись від пропасниці, стискуючи в руці наган, кинувся по зламаних земляних ходах. Ноги плуталися в телефонних дротах, він безперестану падав і ранив до крові собі руки об щось холодне й гостре. Коли ж, знесилений, знову підіймався на ноги й підводив голову, кулемет, як удав, невідступно стежив за ним своїм чорним оком. Туманов згадав, що блискучі погони на його френчі служать за найкращу мішень, він кинув френч на землю. Тепер на ньому залишалася звичайна студентська червона сорочка.

– Що це, топчете офіцерські погони, Туманов? – зненацька почувся над його головою роздратований голос. Він підняв очі. На бруствері, твердо впершись в землю ногами, стояв старший офіцер Забачта. В руках був карабін. – Для чого скинули френч, питаю?

– Він цілиться в погони, – замішано відповів Туманов.

– Щоб пристрелить вас? Доки він цього не встиг, бийте ви його.

– Але ж я, я протестую…

– Тоді він вас уб'є. Стріляйте! Станьте на бруствер!

Поручик Туманов покірливо, обсипаючи глину, виліз нагору і знову прошепотів: