Розділ «Без козиря Повість»

– Зліва наші підходять уже до станції Мичищів, – продовжував викрикувати Цацоха і кожен раз приказував у трубку: – Так їх, так їх, бусурманів!

На прохід вибіг із третьої лінії піхотинець. Туманов із піною на губах кинувся до нього:

– Що ви там робите, анахтеми? Ви… ви…

– Як що?! Мітинг, пане поручику, – відповів солдат. – Зараз скінчиться. Сам Керенський говорив по телефону, щоб розбить врага – і додому.

– Так якого ж ви чорта?!

– А не всі згодні.

У цей момент піхота крикнула «ура» і, як каламутна повінь, ринулася по ходах сполучення вниз.

Повз бліндаж, нахилившись уперед, важко тупаючи й безладно тикаючи багнетами, бігли солдати з перекривленими ротами і захлинаючись кричали:

– Ура-а-а-ра-а!..

А попереду, висовуючись над ходом сполучення, як червоний язик, полоскався кінчик полинялого прапора.

Над ворожими окопами все ще панувала мертва тиша. Розорана снарядами земля парувала під яскравим промінням нестерпучого сонця.

Піхота добігла нарешті до своєї першої лінії, ще раз крикнула стоголосе «ура» і зупинилась.

Поручик Туманов, щоб було зручніше коригувати стрільбу, услід за піхотою теж кинувся з телефоністами до першої лінії. Важкий біль, що вже другий день усе з більшою в'їдливістю стискував йому скроні, раптом ніби розтанув у войовничому завиванні піхоти, а натомість Туманов відчув у собі якусь нову стихійну силу, що владно несла його у вогонь, на кулемети, на смерть.

Коли він опинився в першій лінії, солдати вже мовчали й ніяково переминалися під дашками, а серед них, як розлютований звір, уздовж окопу, зиркаючи в ясні, обложені мішками бійниці, кидався старий полковник і розбризкував разом із слиною слова:

– Ви губите Росію!.. Ви вбиваєте революцію!

Солдати сопіли й огризались:

– А на біса вона здалася, така Росія!

– Таких же, як і ми, а не революцію.

– Це війна, вона потребує жертв!

– Та воювать заради чого?