Розділ «Без козиря Повість»

Перед очима, ніби з туману, мигнув орден в золотій оздобі. Ніби почуваючи, що він безповоротно вислизає з рук, Туманов почав ще більше дратуватися:

«Я поступився своїми принципами, я хочу вийти переможцем, а солдати не підуть в атаку і finita la comedia. Їм начхати на мої переживання, на викинуті для артилерійської підготовки сотні тисяч карбованців». Туманов яскраво переживав уже наслідки можливої поразки і, сам того не помічаючи, почав обурюватися на солдатів, що були байдужими до підготовки, до спроби востаннє зрушити ворога. Туманов уже щиро вірив, що від цього наступу буде залежати і сама свобода, і що коли цим легковажать солдати, значить, їх не обходить свобода, що їм потрібна піч з гарячим черенем, а не свобода. Він навіть перекривив когось: «А бабам-то нашим каково без мужней головы со слободами обращаться?» От як сипонуть завтра німці на ваші голови, будете тоді знати, як відвойовувати свободу».

Згадавши про німців, він вирішив зараз же попередити батальйонного про німецькі наміри і тут же повернув до третьої лінії окопів.

Вузький хід запасних окопів ущерть був наповнений, мов дровами, піхотними солдатами. Дехто, уткнувши голову в підкопану стінку, тряс уже ніч своїм хропінням, тоді як інші, збившись у маленькі купки, сперечались на різні голоси. Розмова, чути, йшла про царя:

– Не до часу він тепер.

– І не по грошах.

– Я так думаю, що тепер вони всі, царі оті, облетять, як листя: потому буря на них піднялася.

Туманов серед сірих гімнастерок і розкиданих казанків відчував себе чужим і сирітним, а тому намагався протискатися повз купки людей непомітним. Один рудобородий солдат підвів до нього неохоче голову, але продовжував і далі говорити своє:

– Та коли б ще цю радість у крові не втопити, бо воно всякий лізе, який раніше й руським не був.

– А ти на інородних там різних не прискай, – відповів йому хтось із землі, – всім тепер хватить роботи.

В одному місці біля недогарка запаленої свічки гуляли в карти на картоплю. Поруч двоє солдатів із широкими вилицями сиділи над газетою, проте розмовляли, мабуть, про завтрашній наступ. Один навіть, глибоко зітхнувши, махнув рукою й проговорив:

– Не до душі мені все це: треба додому скоріше, а то коли б слобода п'ятами не накивала.

– До обіду, мабуть, справимося. Ти як на це?

– А що тут, далеко хіба, чи що? Аби не на смерть тільки. Бо враг вооружон по ногам до зубов.

– А коли, приміром, займемо їхню позицію?

– Раз без анексій, так, значить, чужого не трож; набив морду – і назад без контрибуцій.

– Моя теж пише: за віщо ти там воюєш? У мене за подушне, каже, вже корову продали.

– А воля ж… їх мать!

– Воля? Воля, мабуть, буде, коли з рушницями додому повернемось, так я гадаю.

Туманов не знайшов батальйонного й роздратовано поплівся назад. Над німецькими окопами все ще рвалися снаряди і час од часу із першої лінії зривались з гадючим шипінням ракети. Вони хутко підіймалися догори, звисали на парашутах, кидали сніп розхристаного світла і, поволеньки згасаючи, спускалися наниз. І тому весь фронт цієї версти сяяв, як проспект в урочисті дні, разками феєричних вогнів. Що лежало за межею цієї смуги, втопало в згустках червневої ночі з молодиком і нахорохорено ховалося по норах, відточуючи на ранок поржавілі мечі.