Розділ «Без козиря Повість»

– Ну, котись на вакуацію, а нам ще треба стріляти!

– Так! – продовжував викрикувати Туманов. – Перельоті Лівіше ноль, ноль п'ять!

А на ворожі окопи замість цих слів, як горох на жаровню, падали один побіля одного двадцятитрьохпудові снаряди й викручували свої «чортові гнізда». І там, де за годину ще красувалися чітко окресленими лініями ворожі траверси, бруствери, бійниці й самі окопи, тепер залишилась, як шашелем сточена, як чорною віспою побита, до нутра розвернута земля. Але, боячись, що з-під глини чи з-під похованих на дні вирв чи кулеметних гнізд може ще постати ворог, на те саме місце, обганяючи дванадцятидюймові гаубичні, мов роздратовані шершні, летіли також і одинадцятидюймові пушечні, а поперед них наввипередки сорокавосьмилінійні гаубичні, що обсипали, ніби градом, усю дільницю шрапнеллю, тридюймовки метушливо то дзьобали гранатами колючі дроти, то, ніби викинутими на смітник із печі головешками, чадили по всій дільниці хімічними снарядами. Лише сорокадвохлінійні далекобійні та п'ятдесятип'ятилінійні «кане» ніби не хотіли втручатися в цю не зовсім етичну забаву й нишпорили десь верстов на дванадцять по тилу, шукаючи ворожі штаби й мости.

Свердлячи розпечене повітря, снаряди били, стогнали й співали на різні голоси. Обкурену хмарами диму голубінь плюгавили, мов шахтаревим харкотинням, чорні оболонки шрапнелей, а під хмарами перекатом гуркотіли громи, виривалися блискавиці й сліпили нестерпуче літнє сонце.

Натруджений слух боляче тиснув Туманову на мозок, і він міг сприймати нові випали й розриви лише прихованими за скло очима. Час і логіка давно вже втратили свої конкретні форми, а на їх місце прийшло щось нове й неждане:

– Скоріше… Біжить солдат: вогонь! Скоріше, чорти!

– Пане поручику, аероплани свої… Постріл! Аеропланів два і три.

Ще з самого ранку на допомогу далекобійним батареям вилетів у супроводі «Нюпорів» «Ілля Муромець», і тепер, як кондор над рябцями, він кружляв поза Обринчевим лісом над ворожими головами.

Спрожога прибитий і приголомшений тисячами снарядів і десятками тисяч куль, ворог міг тільки мовчати. Жодного пострілу від Фердінандового Носа і до Диких Ланів не встигло вилетіти з його сторожких, таємничих і грізних бійниць. За десять хвилин вони були вже обернуті в груддя цегли, глини й піску. А коли тридюймові батареї, мов уїдливі оси, почали дзьобати по німецьких дротах, із-за Обринчевого лісу раптом почали вилітати такі ж тридюймові гранати і, зовсім спантеличені, теж накинулися на свої дроти, попадаючи по черзі то в одне, то в друге місце, де й без них були вже пороблені ворота.

– Здурів німець, – сказав Свир, заступивши на час поручика Туманова, – уже не розбирається, де чиї заграждєнія.

– Памороки, мабуть, забило, – відповів Цацоха, – у мене самого якесь недоумєніє, аж блювати хочеться.

Туманов, що сидів над розпочатою банкою консервів, якось насторожено поплямкав губами. Солодкий присмак заставив його упустити консерви.

– Гази?

Губи, вимазані в сало, плямкали, ніби в трусика, нарешті він схопився за протигаз і крикнув:

– Гази! Дзвони на батарею!

Телефоністи слідом за поручиком обернулися із людей в хоботоподібні примари й закричали над трубками:

– «Варшава», «Варшава»!.. Наблюдатєльний!

– «Голта», «Голта», «Голта»!.. Батарея, чорт!

Кнопки в обох апаратах клацали в гніздах, але зумери ніяких звуків не подавали.

– «Варшава»!