Розділ «Без козиря Повість»

– Так, так… Усіх до одного!.. Оце постріл, оце стрільба! – Він уже не говорив, а лише вигукував і, мов спекулянт на «теплому ділі», потирав руки. – До одного… Це ж просто поцілунок, а не постріл. За таку стрільбу тільки Володимира четвертої степені. – Цей орден вперше вималювався перед ним як щось конкретне, і він ураз засяяв.

Пропасниця ще більше затіпала його спітнілим тілом. Він уже не міг терпіти пауз:

– На батареї мнихаються. Кричи: «Скоріше!»

Телефоніст метушливо затицяв пальцем у кнопку:

– «Голта». «Голта»[5]. Скоріше, пожалуйста… Ага, ну… так розбігтися ж можуть… гаразд. Пане поручику, уже й сорочки поскидали, і вагонетку закинули… на руках подають… Як скоріше, так можуть луснути, бо гармати вже червоні, як жаровня.

– Скоріше!

Свир спідлоба глянув на скривлене обличчя Туманова, і в його зеленкуватих очах відбилось здивування. Таким свого поручика він ще не бачив.

У спорожнілому проході знову з'явилися солдати. Вони бігли, пригнувшись до землі, і проти бліндажа Туманова нерішуче зупинилися. Потім досередини просунулася бородата голова. До лоба рука притискувала сорочку, по якій юшилась і капала на землю кров.

– Нам би, братці, води, – проговорила несміливо заюшена голова.

– Кричи дужче: не чути!

– Чого тобі?

– Води, говорю, хоч крапельку, ми ранені.

Свир подав котелок.

– Уже й ранило, де?

– Ранило. – І вони задоволено посміхнулися. – От глушить, не можна й виглянути. Я тільки сказав: «Браток, бухнуло», – а він: «Де?» – та тільки зирк через козирок, а воно його по лобі тільки – брязь, а мене під скулу тільки – дзінь… І в акурат тепер уже додому. Кажуть, наша якась – тяжолая. А на цигарочку, землячок, не можна? – Але рев глушив його слова, і він більше говорив для себе: – Стерво, на півтори версти, кажуть, плюється.

На проході, затуливши рану кашкетом, стояв його приятель. Кров у нього текла по ліктях, але на обличчі відбивалося задоволення не менш, ніж у першого.

– Тепер на вакуацію й додому воювать, – закивав він і теж попросив води.

– Після крові в роті стало обсихать. А це батарея, мабуть, теж важка? Пудів на двісті чи більше?

– А три тищі не хочеш? – задоволено сказав Цацоха. – Тютька в тютьку, братики, три тищі. От ви скільки воювали і цілі були, а ця дістала і в окопі.

Солдати недовірливо переглянулись і ніби тільки тепер відчули свої рани, і по-дитячому скривили розписані червоними патьоками обличчя.