Розділ «Облога ночі Роман»

Він звівся на руки й рачки поповз біля колеса. Над головою все ще з сухим тріском рвалися постріли. Шукаючи свій болт, який упустив, Ілько намацав затоптану в сніг гвинтівку з багнетом. Схопивши її в руки, він зачепився за щось. Це була кулеметна стрічка, яка звисала з тачанки. Ілько смикнув її донизу. На голову посипалися порожні гільзи, а кулемет враз ніби вдавився й замовк. З тачанки над Ільком звісилась голова в круглій касці. Ілько закляк, але, відчувши в руках зброю, штрикнув багнетом просто межи очі тому, що вже простяг над ним руку, і, звиклий рачкувати з санками, хутко перебіг дорогу, упав у рівчак і подався щодуху назад.

Десь мала вже бігти допомога. Але чи встигнуть? Німці не дали опам'ятатись. Ількові було і соромно, і боляче до сліз. Позаду почулось ще кілька пострілів, потім вози знову зацокотіли ошинованими колесами, а допомоги все ще не було видно. Може, батько пішов навперейми німцям? Ілько звернув на поле. Що ж він скаже шахтарям? Чи він тільки сам урятувався, чи ще хто відступив? Ні, він не помітив, щоб хтось тікав у поле. Нарешті попереду почулись голоси, але це могла бути й варта, сполохана пострілами. З обережності Ілько впав у борозну і підвів голову, тільки почувши батьків голос. Тоді звівся на ноги й побіг назустріч.

– Ти чого тут? – запитав стривожений батько. – Що трапилось? Ми чули постріли.

– Мабуть, усіх побили, – і його голос затремтів.

Шахтарі бігли черідкою і тепер, поодинці надбігаючи, кільцем оточували Ілька. Він, опинившись враз у центрі уваги, захвилювався ще більше.

– А що з німцями?

– Поїхали вже далі.

Батько від перебіжки дихав важко, мов кінь, що на гору брався, а звістка про поразку приголомшила його, як громом.

– Треба трохи почекати, а вас двоє підіть вперед: може, тепер на нас там засідка.

Визначені двоє шахтарів скрадаючись попрямували до цегельні. Настрій у всіх був пригнічений. Ілько розумів, що більше за всіх з цієї невдачі гризся його батько. Він декілька разів поривався говорити сам з собою:

– Своєї голови не мав на плечах. Ах ти, дурень старий!.. Тебе, Ільку, ніде не поранило?

Ілько почував на своєму плечі гарячу батькову руку.

– Мабуть, ні, тату.

– Молодчина, а я старий дурень. Своєї голови не мав на плечах. На Мандриківку, на Мандриківку, от вам і Мандриківка! Ану і ти піди, Ільку, вперед. Чого вони там мовчать?

Ількові самому довго бігти не довелося, бо скоро від цегельні долетів подвійний свист, як умовлялися, і всі прискорили кроки. На дорозі їх зустріли послані вперед.

– Знайшли кого-небудь?

Але вони тільки знизали плечима:

– Мабуть, усі розбіглися.

– Ану тихо, – зупинився Гордій Байда, порівнявшись з першою повіткою. Попід стріхами свистів вітер, десь на селі, чути було, валували собаки, а поруч стогнав телефонний стовп. Проте гострий слух старого вибійника його не обманював:

– Стогне хтось!