Розділ «Облога ночі Роман»

– А нас чому? – злякано опустив на стіл карти Пантелеймон Петрович. – Хіба ми що?

– Кадети. А по-їхньому – буржуї.

– Ніколи я кадетом не був! Меншовик не те ж саме, що кадет.

– Я не розумію, – здивувалася Марія Іванівна, – для чого відпустили німців? Їх легко було упросити залишитися. Я певна, що коли б доручили попросити дамам, вони б не відмовили. Це ж ґречний народ.

Технік Сивокіз, знаючи напевно, завдяки чому його дружина надіялася на таку ласку до себе з боку німецького командування, насупився і вже роздратовано сказав:

– Теж мені – непереможна армія! А дядьки женуть вилами та косами. Отак, пане сотник, і ви будете кивати п'ятами, як більшовики піднімуть на шахті голову.

– Ого, якби їх пустили в «Горнотруд»! А поки що наш верх, – сказав Пантелеймон Петрович.

Червоне й без того обличчя Кота-Котенка наливалося злою кров'ю. В маленьких карих очах, мов скалки на воді, почали схоплюватися іскорки. За картами він уже не стежив і кидав їх на стіл машинально:

– Коли ви не знаєте, то спитайте. Дядьки! Дві дивізії Червоної армії перейшли демаркаційну лінію. Та десятки партизанських загонів…

– Я ж і кажу – з вилами. І від них тікає тридцять чотири дивізії з найкращою військовою технікою.

– Зрештою, мене це не обходить. Захочу – завтра тут буде цілий гайдамацький полк.

– Може, той самий полк, що не визнає гетьмана і вже виступив на Харків? Чим би дитя не тішилось…

Це вже переходило будь-які межі. Кіт-Котенко, весь побагровівши, процідив крізь зуби:

– Ви, пане Сивокіз, як бачу, не з хороброго десятка. Вас уже починає бити лихоманка.

– Суціль: з хворої голови на здорову.

– Ніякої голови у вас немає.

Технік Сивокіз поволі повернувся до сотника і з притиском на останньому слові проказав:

– А в тебе вона хоч і велика, як макітра, та порожня. – Карти випали з його рук на стіл, і Пантелеймон Петрович, надіючись продовжувати гру, накрив їх попільничкою. – Порожня, і ти хвоста тут не розпускай. Може, гадаєш, що тебе хтось боїться? Самі знаємо і ще й тобі можемо розказати, як треба пильнувати, щоб робітники не звозили на шахту зброї.

Кіт-Котенко зірвався на ноги й підкреслено дзенькнув шпорами:

– Я прошу…