Розділ «Облога ночі Роман»

– Потім, потім!

Байда знову погнав коня. Все йшло не так, як планувалось.

На хутір привели вже кількох полонених.

– Де ж ваші офіцери? – запитав Байда.

Полонені боязко підвели голови, але ніхто не відповів.

Він узяв одного за плече, і той аж присів, скривившись од болю.

– Тебе питаю! Утле яке.

Полонений з обличчя мало скидався на простого солдата. Кривлячи тонкі губи, він враз наїжачився:

– Я за себе відповідаю!

– Бач, яка віра панська, а наша – один за всіх і всі за одного… Женіть цих царенят за цепом. Треба кінчать!

Прибігла Маруся з санітарною сумкою і сплеснула руками: шабля розсікла щоку аж на палець.

– Поранені є? – запитав Байда.

– Оце з вами буде четверо.

– Я по особому списку. Тяжко?

– Видужають! Я вам рану йодом заллю, тільки щоб не вдарили.

Доки Маруся перев'язувала Байду, стрілянина на бойовищі почала стихати, він вирвав кінець бинта.

– Так, дівко, й смеркне завидку, – і хутко пішов на постріли. Карабін, повішений на шию, ходив на грудях, як маятник.

З протилежного боку вибалка мусили бути вже червоні. Байда приклав руку до очей і побачив у житах зелені гімнастерки, йому аж тьохнуло серце: може, там і Клим з ними?

Денікінці були під перехресним вогнем, але кулі могли вже діставати й своїх, тоді Байда махнув над головою шапкою і щосили гукнув:

– Годі, годі… У штики їх!