Розділ «Облога ночі Роман»

Курибіда зблід; це стосувалося, напевне, його, але далі прочитати він не встиг: Удалов повертався до хати. За ним слідом прийшов і Павлюк. Він ходив до штабу полку і приніс звідти тривожні чутки, ніби Калинівський партизанський загін не проривався через фронт, а вже десь близько Макіївки, ніби навіть уже одрізав обози бригади. Десь у бік Єнакієва дійсно чути було сильну канонаду й стрілянину, але обози там не могли бути, вони мали стояти десь далі від фронту. Взагалі сьогодні повітря чомусь було особливо насичене тривогою, можливо, спричинялася до цього нестача патронів у кульружпарку.

Вайлуватий Павлюк був не тільки мрійник, а ще й не менший боягуз. Він, як казав, «до смерті боявся смерті». Після цих чуток ходив збентежений, готовий першим зняти паніку, і когось лаяв. Курибіда зацікавився, хто міг його так розгнівати.

– Ти ж розумієш, у нас були певні відомості, коли і в якому місці червоні чекали зустрічі з партизанським загоном. Ми, звичайно, кинули туди цілий полк, щоб тільки не дати їм з'єднатися, а Байда замість фронту прийшов на те місце, де був полк, і забрав наші обози. Значить, інформація була неправильна, а ще скоріше провокаційна, і наші йолопи піймалися на неї.

– Ти ж казав, що в червоних є наші.

Павлюк поза іншими своїми властивостями мав ще й балакучу вдачу і не дуже рахувався з військовими таємницями. А Павлюкові відомості завжди були правильні, бо добував він їх від самого начальника контррозвідки, рудого капітана, що ніби доводився йому рідним дядьком. Удалов, забравши свою записну книжку, знов пішов, і тому Павлюк міг тепер говорити, навіть не притишуючи голосу:

– Мені казали, що там пся крев один хоче, мабуть, замолити перед нами свої гріхи.

– Цебто поляк?

Але Павлюк, зрозумівши, що бовкнув більше, ніж можна було, почав задкувати:

– Може, я тільки так думаю. Може, він і нашим і вашим, а для ворога важлива кожна дрібниця.

Курибіда згадав телеграму про нестачу патронів і подумав: «А з такими відомостями можна б було заслужити не тільки прощення, а й подяку». Від такої думки він навіть повеселішав.

Під вікнами давно вже стояв якийсь гармидер. Павлюк визирнув і поморщився. Курибіда висунув голову й собі. Перед дверима до ротної канцелярії зібралися жінки. Вони були чимось стривожені і домагалися, щоб вартовий пропустив їх до капітана Ординського.

– Може, він і не знає, що ви, сучі діти, виробляєте? – верещала напосідлива жінка, схожа на тих, що зустрічали полк з образами біля церкви.

Вартовий загороджував двері гвинтівкою:

– На більшовиків, мабуть, не скаржилися?

– Хіба більшовики, хоч і не нашої віри, робили таке?

– З м'ясом у дитини виривати сережки!

– У мене скрині були під трьома замками, усі замки покрутили, анахтеми.

– А ти не замикай, – огризався вартовий.

– Солдатику, миленький, – хватала його за руки жінка в капелюшку, що сповз набік, – куди направляють заарештованих? Він при конторі служив!

– Туди, куди Макар телят не гонить. Мабуть, більшовикам служив?