Розділ «Облога ночі Роман»

Загін від'їхав по дорозі на схід кілометрів два, коли Байду наздогнав Свирид:

– Пішов той, що з обротькою, товаришу командире.

– Коли пішов?

– Як уже зовсім стихло на селі. Ще й на греблі все прислухався, куди поїхав загін.

– Чуєш, Грицю?

– Чую.

– Тепер можна звертати.

Першою ж польовою дорогою загін погнав на північ. Позаду, майже одночасно, в двох місцях зажевріло небо, потім стало видно й вогонь. Це горіли мости на річці, які наказав спалити Байда. Тепер не менше як на два дні денікінські резерви були відрізані від фронту.

Щойно стало сіріти, Гордій Байда їхав уже до вітряка, який махав крилами на пагорку за селом. Захоплений в дорозі солдат розповів, що попереду, за два кілометри біля хутора, лежить у житі рота піхоти, дві інші – в сусідніх селах, а ще одна – в резерві. Крім розвідки, більше ніякої кінноти нема, але має прибути осетинський полк.

Партизани розсипалися по городах і житах і з нетерпінням чекали першого пострілу, що його мусив подати Байда з вітряка як сигнал для наступу, але першими мають розпочати бій на флангах червоні. Так просив у листі Байда.

Від думки про скоре з'єднання з Червоною армією партизани хвилювались і помітно підтягались. Ще більше хвилювався сам Байда, в нього навіть тремтіли пальці, коли крутив цигарку, але у Байди була й інша причина. В дорозі загін перестрів Микиту безногого, який повертався з розвідки і привіз від командування Червоної армії наказ Байді пробиватися з партизанами на з'єднання. Наостанку Микита, хитро підморгнувши на гурт, сказав:

– А тобі, товаришу Байда, поклін приніс. От такий! – і він розвів широко руками.

– Від кого?

– Од білого лиця до сирої землі.

– Командир кланяється, чи що? – Байда вже починав дратуватись з Микитиної гри, але серце чомусь тьохнуло соловейком. – Хіба він знає мене?

– Знає, Гордію. А вже мене ублажав, як царського посла.

– Значить, про Калинівський загін там доброї думки!

– Атож. «Ти, – каже, – Микито, скажи старому, нехай побереже себе, а я тут і за нього». Товариш комісар полку Клим тобі кланявся. Навіть поцілувати просив. Чув такого? – і потягся вже з губами до Байди, але той крутнув головою і, щоб не бачили його збентеження, відвернувся від людей.

– Бойовий у тебе син, товаришу Байда, – уже серйозно сказав Микита. – Нащо вже я був герой, чотири «Георгії» мав, а проти товариша Клима куди мені.

Хвилювався Байда ще й від бажання провести цю операцію так, щоб і син пишався батьком. «Він же буде стежити за боєм і, може, теж уже там їде до якогось вітряка. А що, як Гнат Убогий не встиг ще добратися, а може, не пощастить йому й зовсім перебратися через фронт? – подумав Байда й відчув, як йому аж похололо тіло. – Тоді партизанам вірна смерть».