Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– Яких це власних слів?

– Правдивих.

– Тільки для того посилав? А ми ось зараз довідаємося…

Увели Лаговича, вимореного, скатованого, він похитнувся, й двоє солдатів ухопили його під руки. Дивився гейби божевільними очима і схитував ствердно головою на всі запитання. Й коли обізвався до нього Полуботок, він і на його запитання ствердно хитнув головою. Лаговича вивели. І привели Жураковського, він тримався мужньо, достойно, й сказав, що не шкодує на коломацькі листи, бо не стало життя в краї, задушили побори і козаків, і старшин, і посполитих. Генеральний осавул, котрий горою нависав над столом, не уникав царського погляду й голови не хилив. Солдати, які стояли обіч нього, видавалися недорослими школярами.

Писаря Савича цар запитав, чи знає той про потаємні замисли гетьмана. Савич скосив очі на Полуботка, далі на царя й мовив тихо:

– Не скажу, вашмось…

Царів кулак повалив його на підлогу.

– Скажеш, собако! Скажеш!

Савича підвели, він зяпав ротом. На мить в очах сяйнув гнів і погас. Володковський, який допомагав Розискній комісії й був присутній при всіх допитах, осмілився зауважити:

– Ваша величність… Не скажу – це по-українськи – не знаю.

– Брешеш…

– Запитайте ще когось…

– Не в нього ж запитувати, – бликнув очима на Полуботка.

І послав перевірити, чи правду сказав Володковський. Офіцери перевірили й доповіли цареві: Володковський сказав правду: «не скажу» по-їхньому, малоросійському, означає «не знаю». За «турботи» по виясненню істини з Савича стягнули сімдесят карбованців.

Одначе не всі трималися так, як Жураковський, і навіть, як Савич. Перелякані Гречаний, Левенець і Мануйлович підписували всі свідчення, які їм підсовував Рум'янцев. Фельдкур'єри притьма мчали ті папери в Пітер. Й гадом звивався Петро Валькевич, колишній слуга гетьманський, не тільки стверджував все, чого від нього домагалися царські посіпаки, а ще й прибріхував, вигадував на всю силу свого хитрого, верткого, не малого розуму. Скажений вдачею, лукавий, винахідливий, він не тільки псевдосвідчив, що чолобитна була підроблена, що всім старшинам були послані «научительні» листи, а й нібито на власні очі бачив у гетьмана листи від Орлика й навіть від Карла. Не важило, що не міг виповісти зміст тих листів, а чи назвати бодай когось, хто ті листи доправив, цареві було досить цього. Запопадливістю, шаленством Валькевич так сподобався цареві, що той взяв його на службу до власної канцелярії.

Цар запитував Полуботка, від кого він довідався про поїздку Рум'янцева на Україну, але Полуботок на те відказав:

– Твої слуги, царю, в них і запитуй. Я не знаю, але коли б навіть знав, однаково не сказав би.

– Ще скажеш.

– Не скажу. Відаю, яким способом тут добувають свідчень… Навіть у варварському Римі не знали таких способів… Одначе людина, якщо за нею стоїть правда, дужча від розпеченого заліза.

– Вважаєш, за тобою правда?