Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Й молоді молодиці

«Визволь, Боже, сіромаху

З темної темниці!»

Прилинула Галя

З темними бровами,

Обійняла козаченька

Та й поцілувала

Прилинула друга —

Ця вже не такая,

Ця обняла козаченька

Та й плакати стала.

І я заплакав при тих словах й думав про те, що немає в мене ні неньки, ні батька й нікому мене обняти, приголубити, пожаліти.

Ніхто до мене не підійшов, одначе ніхто й не посміявся наді мною, і я грав довго.

Як задзвонили до вечірні, я пішов до церкви при дівочому монастирі. Мабуть, мене вела туди якась віща сила, а може, повела думка, про черницю. Улиту, я не забував і про неї.

У церкві свічок, аж миготять, й черниць, неначе галок у полі на покинутому току Здебільшого молоденькі, смиренно понахиляли голови, шепочуть молитви. Об чім вони моляться? Кожна об своїм? Тоді для чого йшли в монастир? А поміж ними миряни, здебільшого жінки. Чомусь згадалася розповідь одного козака у поході до Валдаю про те, як його товариш, багатий і не зовсім молодий козак, нагледів у церкві молоденьку черничку, котра йому вельми сподобалася, й черничка помітила його, й перемовилися вони поглядами, він дожидався и в монастирському саду, вона вийшла й пішла з ним, бо монастир їй остирився, й багатий козак одкупився од ігумені, сливе викупив черничку, й вони повінчалися і жили щасно. Невідь чого спливло таке на думку, і я аж подосадував на себе та перехрестився.

У церкві іконостас – різьблений і позолочений, ікони в рясно вишитих рушниках, панікадило срібне й багато ікон у золотому та срібному окладі, мальовані добрими майстрами. Я не стільки молився, скільки роззирався, хоч і знав, що це негарно. А потім заспівав хор, голоси все молоді, шовкові, й чомусь стислося мені серце, й безмірна втома оповила мене. Мало б бути навпаки: спів підносить людину, кличе до Бога, а я аж зігнувся, аж хитався, підняв руку для хреста, й вона впала, наче перебита. Хотів вийти, повернув голову, і в цю мить зліва, у лівому притворі, побачив… Її. Так, допіру я себе обманював, я і йшов сюди, бо сподівався побачити її саме тут, у дівочому монастирі, пригадавши, що в Глухові вона ходила на молитву до дівочого монастиря. Як загадав: якщо побачу її тут – вона мене не забула.

Мене обсипало жаром, серце застукотіло швидко-швидко, в очах замиготіли свічки, і я мусив зробити над собою зусилля, аби не впасти. Сором і страх охопили мене, я жадібно впився очима й щось шепотів, але то не була молитва. Уляна стояла в уборі, який так личив їй, – червоне з чорним, – червона хустка і кожушок з опушкою, обшитий темно-синім сукном, лице їй змарніло й видовжилося, під очима залягли тіні. Тепер вона була ще більше схожа на казкову царицю. Дівчина, котра прийшла з нею й стояла позаду, подала їй запалену свічу, Уляна ввіткнула її в ставник перед Дівою Марією й хрестилася довго та щиро, довше, ніж звичайно хрестяться поважні полковниці. Вона не була поважною і не була звичайною, вона була схожа на черницю й чорніша за будь-яку з них, і її молитва була не просто молитвою, а молитвою за когось. «Боже, допоможи мені й заступи мене», – прошепотів я. Неначе сновида, не тямлячи, що роблю, рушив у куток, де стара черниця продавала свічки, хотів купити свічку й підійти до Уляни, і в цю мить почув скрик, я не бачив, хто закричав, і навіть не впізнав по голосу, але зрозумів одразу, що то – вона, повернувся, але на тому місці, де вона стояла, мелькали тільки чорні хустки та білі плями облич, далі гурт черниць швидко поплив до дверей. Вони вели Уляну. Я рвонувся за ними, але, поки продерся, черниці вже підсаджували Уляну в маленькі, вкриті килимом сани. Поруч сіла дівчина, яка супроводжувала її, ззаду на полозки скочив козак, кучер відпустив віжки. Я прихилився до холодної стіни. Загріб жменею снігу й притулив до обличчя. Воно палало, сніг теплими струмочками розтікався між пальцями.

Хотів осудити себе й не міг, хотів проклясти й не проклинав. «Я злякав її». Каяття перекраяло серце. Але водночас жаска, ворохобна, пекельно-радісна хвиля здійнялася в моїх грудях. Не гадав і не думав, що стільки в мені жаги, злості, мстивості, радості. Кохання вже давно не шматувало мою душу, одначе не вмерло й спалахнуло, неначе присипаний попелом жар під вітром. Я хворів Уляною, неначе невигойною раною. (Диво, але тепер, після тривалого часу, після її одруження, я називав и в мислях не Улясею, а Уляною, сам не відаю чому. Кохання мого не поменшало, але щось не давало мені вимовити це ім'я, як вимовляв раніше. Тільки іноді, іскрою від багаття, пролітало в думці – «Улясю».) Нині для мене важило тільки одне – пам'ятає, любить. Хоч важило для чого? Для самолюбства, для самовтіхи? Можливо, й так. Я знав, що тепер можу жити спокійно, хоч мало б бути навпаки.

У цю мить сліпі старчихи на паперті заспівали: «Святу п'ятницю», і я зійшов униз, до бузкових кущів. Вони стояли в колючому інеї, який творив з них дивний чар, а з високої берези вітер обвівав іній просто на мене.

Я прийшов на кватирю, й Семен не впізнав мене.