Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Мабуть, я грішив своїми запитаннями, але не міг стриматися:

– Істина, а для чого?

– Вона дарує людям свободу.

– Але ж, – одважився заперечити, – в нашому краї дуже багато людей. І стає їх день од дня більше й більше. Як же нам усім замати її, свободу?

– Через істину й віру. Ми слабкі в вірі і ще не спізнали істини. Немає серед нас такої людини, яка б показала шлях до неї. Бодай ціною власного життя. Пам'ятаєш, що сказав Каяфа: «Поміркуйте, що краще: щоб одна людина померла за народ чи щоб увесь народ загинув?»

Дратва мелькала в сухеньких попових руках, я дивився на них, немов заворожений.

– А для чого помирати? – запитав тихо.

Єлисей послинив дратву, прошилив її в дірку й сказав:

«Якщо пшеничина, упавши в землю, не помре, вона залишиться одна, а якщо помре, то принесе багато нових зерен». Сказано про інше, але годиться й під сю річ. Помре одна – народ житиме.

Тоді не збагнув переінакшеної отцем Єлисеєм суті цих євангельських слів, збагнув її значно пізніше.

…Настала весна, тепла і дружна, сніг станув швидко, розлившись синіми водами по долинах і видолинках, сонце пливло вгору та вгору, на Теплого Олексія прилетів перший бузько, походжав по полю, неначе дбайливий господар – чи все тут гаразд. Вечорами на колодках почали збиратися дівчата, виспівували сливе до ранку. Я допізна порався в церковному садку, палив листя, слухав пересвист качачих крил у пітьмі над головою, слухав дівочий спів, котрий тривожив мене і ятрив серце споминами.

На Юріїв день, як і годиться, городняни вийшли на свої ниви з хлібом, салом, ковбасами, червоними крашанками; ми з отцем Єлисеєм обходили нивки, кропили їх свяченою водою, під густою-прегустою грушкою витинали троїсті музики, жінки й чоловіки частувалися, діти качалися по житу. Майоріли на вітрі хустки, плахти, вітер розсипав по горбах музику, але справжніх веселощів не було.

З Бутівки також вийшли два гурти людей – селяни та Милорадовичева челядь, і там заторохтів бубон, задзвеніли цимбали й верескнула скрипка, неначе кидала комусь виклик. Городнянський бубон задзвонив усіма брязкальцями, скрипка аж верещала, люди полишали свої нивки, сходилися всі до одного гурту. Я вже знав, що поміж городнянцями та бутівчанами панує ворожнеча, й ті і ті займають скотину іншої сторони, б'ються поміж собою пастушки, минулого року бутівчани забили на смерть у своєму лісі городнянського порубщика.

– Коли б не сталося бійки, – стурбовано мовив отець Єлисей.

– За віщо? – запитав я.

– Бо Бутович поселив своїх людей на городнянських землях. На пісках – невдобіях. Поставив городнянській громаді три кухви горілки… Я застерігав – не послухалися. «Нащо нам той пісок». А як зародив він – бутівчани троє літ тирлували там худобу, – кинулися однімати, та пізно. До того ж ні в яких наших книгах та земля не значиться, а вписана в Бутовичеві пожиткові книги. Сього року ярина зійшла особливо гарно. Ой, коли б таки не зчинилася шванка.

Шванка таки зчинилася. Отець Єлисей утихомирював мирян, проте дісталося й йому та ще й від своїх, бо нагадав їм про ті три кухви горілки, він устиг вихопитися на коня, але роз'ярілі та захмелілі городняни стягли Єлисея з коня й потовкли його добряче, кілька разів копнули ногою, набили на потилиці ґулю, а що я кинувся його обороняти, то дісталося й мені. Врешті отцю Єлисею вдалося зіп'ястися на ноги, він зірвав з себе хрест і пригрозив прокляттям.

Городняни ще кілька днів бунтували проти свого попа, не пускали в череду дві попові корови та вівці, і в неділю на службі отець Єлисей виголосив проповідь. Такої проповіді мені більше не довелося чути ніколи:

– Слава в вишніх Богу і мир на землі! Якого немає і якого ви не хочете. З'єдную скорботи ваші, якщо вони у вас істинні, з своїми молитвами й молю Господа, щоб він простив вас дурних. Скажіть, кого недостойного я зневажив, кого образив? Кому приніс зло, за кого не молився щиро? Кому, в чому, що в моїх силах, відмовив? Моя душа опечалена, моє серце оповите скорботою. Ви не християни, а люті собаки, які кусають руку, котра несе їм їсти. Де ваш розум? Де ваша совість? Я не буду накликати на ваші дурні голови нещастя, я проситиму Всевишнього, аби він помилував вас і замінив у ваших головах трухлі клепки на цілі, вибрав з ваших сердець злобу й впустив туди хоч трохи світла. Багато я міг би ще сказати вам, але ви ще не здатні всього збагнути. Коли ж прийде дух істини, він не лише звістує вам про майбутність, а й відкриє вам правду у всій повноті, й тим уславить мене, бо звістує вам те, що сприйме від мене.

Миряни слухали понуро і так само понуро розійшлися по домівках. Вони не розкаювалися в своїй ярості проти отця Єлисея, не приймали його казання. Я бачив це по їхніх очах і розумів, що вони не втихомиряться, що лемішка заварюється крута. В четверту по Великодню неділю, на святого Георгія Побідоносця, отець Єлисей був битий знову. Відправивши утреню та прочитавши проповідь «Про розслаблення», належну цьому дневі, запросив до себе на братську учту кілька значних глухівських козаків, і випили всі по чарці, й виникла поміж отцем Єлисеєм та сотником Скафарієм свара, сварка – нізащо. Скафарій розповів, як він сотникував ще в Старих Санжарах, то сталося там таке чудо-лихо, зайшлий маляр намалював нечистого, та так намалював, що наступного дня з церкви пропало все золото – нечистий його забрав. Отець Єлисей мовив, що ніякий намальований дідько забрати золото не може, забрав його маляр, Скафарій не погодився, стояв на своєму, отець Єлисей пішов на мирову, запропонував випити, але сотник чарки не взяв.