Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– Ти сучий сину, попе, – гукнув він. – Ти сам чортом ставлений у попи. А мене сам цар настановив на уряд.

– Я не бачив ні того, ні того, вони мені однакові, – відказав піп. – У мене свої владики, а над усіма ними владики небесні, тебе цар настановив, а в нас свої звичаї, закони та права, й папери у нас на те є.

– А куди ти подів папери на городнянську землю? – в'їдливо запитав Скафарій. – І це ти царя з чортом зрівняв. – І вхопив отця Єлисея за бороду, почав тузувати, товкти головою об стіл, наледве його відняли в роз'ятреного сотника козаки Ясько Меланченко та Носко Парасченко. Вони вивели сотника на вулицю, а отець Єлисей кричав з ґанку, що він завдасть до секвестру Скафарія, є в нього такі папери, що тільки він їх покаже, й того візьмуть в тюремне в'язання.

Скафарій вирвався й побіг назад, але отець Єлисей устиг замкнути двері.

– Ти верни громаді папери на землю, – ревів Скафарій.

Отець Єлисей відтулив сінешні двері і зсукав дулю:

– Ось тобі і твоїй громаді.

То був вельми необачний вчинок, який незабаром призвів до великого лиха.

Наступного дня з Бутівки охляп на коні прибіг хлопець і передав мені Семенове прохання приїхати до нього. Я трохи повагався, бо ж розумів, що якшання з бутівчанами може викликати в городнян підозру й до мене (що й справдилося), але згадав усе добро, що зробив мені Семен, вибрався на коника позаду хлопця, й ми покопитили на Бутівку.

– Я оце вдався до тебе, – сказав Семен, – бо пані папір прислала, але писано так, що важко розібрати. Спробуй прочитати.

Я знав, що Семен має малу грамоту, але ж листи читати вміє, і здивувався. Одначе не подав вигляду, почав читати.

– «Семене, слуго наш, вістимо стало мені, що городняни дуже потискують наших бутівських людей на їхніх полях, потому кріпко тобі наказую не вступати городнянам і по возможності одбиваться од них. Якщо трапиться, що наші застануть на своїх полях городнян, наказую грабувати їхніх коней і волів, при тому роби так: якщо городняни заграблять у бутівчан десять коней, ти заграб у них двадцятеро. Та вправляйся в господарстві кукібніше, греблю погачуй, перекрий конюшню й амбар, щоб покрівля не протікала. Чутно нам тут, що свиней у тебе зовсім мало осталося, й то, конєшно, од твоєї недбайливості: як приженуть їх з поля, то ви зганяєте їх в одну кучу й при тому свині їдять поросят. Ти повинен наглядати, щоб цього не було. Якщо поганий свинар попався, так накажи війту, аби знайшов хорошого за ціну, яку й люди платять».

Семен почухав бороду й сказав чи то мені, чи то сам собі:

– «Чутно тут нам…» За триста верст чутно. Хто ж це так голосно гомонить пані у вуха? Ну, було таке один раз, з'їли четверо поросят… Й ще одне задавили. Ти тієї чутки не ширив?

– Бог з вами. – Я перехрестився.

– Вірю. Ти хлопець щирий. А що там у Городні? Яким духом городняни дишуть?

«То ось для чого прикликав мене Семен», – подумав і сказав, що соромив їх у церкві батюшка Єлисей в своєму казанні, а більше нічого не знаю.

– Той Єлисей сам така зараза… – буркнув Семен і знову в роздум самому собі: – Не вгомоняться вони. А ти, – вже до мене, – якщо почуєш чи побачиш щось таке – одразу до мене… Або шепни Скафарію…

Семен ладнав мене в нашіптувачі, й мені стало прикро. Ніколи не був довідником – ні в семінарії, ні в колегії, не буду й тепер. Мав би залишити свої думки при собі, одначе не стримався:

– Так вони й скажуть мені. Та й теє… Негарно це…