Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Куплю сиві воли, чумакувать буду.

Ідуть воли, ідуть вози вискрипуючи,

А чумачок у кабачок вигукуючи.

Зійшло сонце веснянеє, стало пригрівати,

Стали воли чумацькії в степу приставати.

Викопаю криниченьку в степу в кремені.

Чи не прийде дівчинонька по воду к мені.

А вже ж з ти криниченьки орли воду п'ють,

А вже ж мою дівчиноньку до шлюбу ведуть!

І тоді я нахилявся низько-низько, ховав лице, ховав очі, з яких на бандуру скапували сльози.

Співав я «Ой у яру глибокім» і «Коло млина червона калина», її чомусь найдужче любили статечні чумаки (кличе, кличе дівчина козака до себе ночувати, а він дає їй одвіт, що в нього є жона та діти). Майже в кожного чумака є жінка та діти, виглядає чумаченька молода дружина, змарніла, скучила за ним, хоче ласки, хоче любові, мужа хоче, і був у валці, окрім мене, ще один молодий чумак – Яцько, той просто марив любов'ю, либонь, соромився з чумаками говорити про це, а мені попропалював вуха гарячими од любовної спраги словами, розповідав чувані десь од когось сороміцькі бувалиці, розжохував себе, розжохував мене, й мені снилися ночами розкидані білі руки та гарячі перса, й пробуджувався я в жару та шепотів молитви. І співав я «Ой не пугай, пугаченьку», перейняв од старих козаків чотири думи – пам'ять у мене на думи та вірші була просто надзвичайна, а також дуже подобалися чумакам псалми. Ніхто так гаряче не молиться Богу, як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чигає на нього небезпек, в одвіті він за воли та добро хазяйське.

Полюбив бандуру… «Тільки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж моя, дружинонько вірная, Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити, і попілець по вітру пустити. А чи на могилі положити?» Полюбила й вона мене, пасу вночі при долині воли й перебираю тихо бунти, баси та приструнки, міг би стати бродячим кобзарем та заробляти кобзою на хліб, одначе не пройшов кобзарської науки в сліпих кобзарів, а без того вони «визвілку» не дають, та й не збирався я ставати бродячим кобзарем, просто мав втіху від гри. І відтоді вже не розлучався з нею. Вона найкраще гамувала моє горе й очищала душу.

У неділю, в свята чумаки не ідуть ніколи, якщо трапиться поблизу церква, – всі йдуть туди, а немає її, помоляться біля образа Христа й святкують у степу.

Вечорами та в неділю або ж на свята чумаки люблять погомоніти про всілякі пригоди, а також про відьом, упирів, нечистого. Які ж то благословенні були для мене вечори! Я мовби народжувався наново, я воскресав потроху, змивав з душі біль степом, небом, сонцем, і що далі ми від'їжджали від рідних країв, почував себе вільніше та впевненіше.

Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тій пісні:

Ходив чумак сім літ по Дону,

Та не було пригодоньки йому.

Вельми рідко буває, щоб гаразд та без пригод. Прокляте життя в чумака!

Випав засушливий рік, пожухли трави, втекла вода з балок, пересохли струмки. Пекельна спека, пилюка стоїть до самого неба. Важко водять боками воли, каламутні сльози течуть з їхніх очей, слина тягнеться з ротів і висить, неначе пасма бабиного літа. Не їдять воли й не п'ють, навіть якщо трапиться паша добра. Лежимо й ми під мажами спраглі, зморені, сумні. Не співає жайвір, полишили широку долину бугай і деркач, подалися шукати кращого місця. Мовчить, розсихається чумацька порадниця – кобза, скривилася на ній кобилка, тріснув спідняк, пообвисали струни.

А потім пішов дощ. Йде день, і два, й три, й тиждень, і другий. Намокли чумацькі киреї, намокла вся одежа, воложиться сіль у мажах, хоч і вкрита з усіх боків. Холодно й незатишно чумакам. Пріють у волів шиї, вкриваються кривавими виразками.