Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– А в моїх санях їздити гарно? І хліб мій кутуляти?

– Я відпрацьовував.

– Хиндю ти відпрацьовував.

Я повернувся й вийшов з хати. Не збирався ставати Семеновим нашіптувачем і брав до серця клопоти городнян. Лежало містечко Городня на московськім шляху, й общіпували його всі, хто хотів, ще й всім воно чомусь здавалося нічиїм, полишеним Господом і державцями. Містечко справді розрослося знедавна, до нього прибилося багато зайшлих людей, серед них чимало до ката спритних, які почали підгинати інших, оббирати їх, і врешті старожитні городняни, колишні реєстровики, залишилися без землі, деякі з них самі опинилися в підсусідках і тепер охкали, та було пізно. Кинулися відвойовувати землю у бутівчан, на яку були так необачно махнули рукою – самі супіски та болото, – а ті тепер не поступалися. Семен боявся, що гнів городнянської громади справується на Бутівку, й зокрема на нього, але він несподівано справувався в інший бік.

Мене мучили темні сни, наснилася Уляся в труні, і я пробудився в сльозах, а пробудившись, вже не міг заснути, й ледве засіріло, пішов до церкви прибирати, й поприбирав скрізь та приготував усе до служби, а потім сів біля дверей у лівому притворі, кріпко задумався над своїм життям.

Все мені було байдуже, якби міг, заліз би в якусь шпарину і вже не виліз з неї, не хотілося навіть молитися, темні лики святих були похмурі і здавалися мені втомленими. Мабуть, то я сам розтратив свою силу в боротьбі з стихіями життя, згубив надію на Нього, адже вважав, що в найбільшій скруті Він мені завжди прийде на поміч, бо ж вірую щиро й нічого лихого не вчинив, а все, що роблю, тільки во славу Його. Він на поміч не прийшов. Я не маю права дорікати Йому, але й життя мені остирилося.

І раптом я зауважив, що в церкві стоїть якийсь гомін. Служба ж мала розпочатися тільки увечері. Я здивувався, став вглядатися в сутінь, яка завжди стояла в церкві, й побачив людей, які йшли до вівтаря й щось гукали та вимахували руками.

Я поволі підвівся, обтрусився, якусь мить постояв біля стіни й наблизився до натовпу. Одначе спершу роззирнувся, подивився в темні, захвойдані дощами, запилені вузенькі віконця церквиці, й по тому, звідки падало світло, визначив, що вже полудень. Отак довго я спав! Мимоволі почав прислухатися та приглядатися. Довго не міг нічого второпати. Натовп вирував – самі чоловіки, – посередині стояв отець Єлисей, зяпав ротом, щось говорив, але його не слухали. До його блідого, якось дивно, вниз і вбік, витягненого обличчя тяглися вузлуваті чорні руки, гачкасті пальці були схожі на кігті, деякі діткалися попової голови, деякі шарпали одяг. Отець Єлисей був одягнений у домашнє, стояв зігнутий, розгублений і знічений.

Я все ще не міг нічого розчовпати, не міг зрозуміти, чому ці люди такі злі, чого хочуть від отця Єлисея, чому дозволяють собі такі невшетечні вчинки в найсвятішому місці – в церкві й чому такий зляканий, безпомічний піп, котрий здебільшого вміє знайти замашне слово, усмирити, прилякати мирян: «Не Божі ви творіння, а жалюгідні тварі, моліться, грішники, просіть мене, щоб молився за вас, бо покину вас я і Він покине вас». Нині вони не боялися попа, а він боявся їх.

– Віддай добром, ліпше буде!

– Все 'дно знайдемо!

– Й тоді закопаємо тебе під дзвіницею!

– Віддавай, бо порішимо, – лунало з усіх боків.

– Люди добрі, миряни, – підвів руку, неначе для благословення, отець Єлисей, і на мить всі притихли. – Немає в мене ніяких паперів. Не ховав я ваших вольностей і прав, не ховав паперів на землю, яку захопили бутівці. Всі козаки в компутні списки вписані. Кого немає, хто випав – питайте в уряду. А в мене немає нічого.

– Брешеш, як пес собі в бороду, – верескнув тонким голосом рудий-прерудий, тонкий і перехняблений на лівий бік чоловік, що стояв біля попа. Він верховодив натовпом.

– Вони ще од гетьмана Хмеля, гетьман Мазепа потвердив їх.

– Вони завше в церкві були, – прогув густий басюра. – Ти їх затахлював, царський брехуне. Оддай добром.

Завирувало знову. Що сталося в містечку, хто зворохобив цих людей (зворохобило, як я втямив пізніше, саме життя), я не знав, не розумів та й не намагався зрозуміти.

– Шукайте, вони десь тут, – прокалатало, як дзвін. – Піп похвалявся перед Скафарієм, що вони в нього.

Половина людей заметалася по церкві, інші побігли до комор, полізли на дзвіницю.