Розділ «Частина II Криваві заручини»

Не хотів позову, не хотів суду, не хотів своєї частки вітцівщини. Я випадав з цього світу, чи світ утікав від мене, обкладав мене туманами, і я стояв посеред нього маленький, розгублений, знищений.

І став цей день, стали ці дні першою ниточкою з пасемця, з якого потяглися всі інші, й забрали в мене надію та віру в світ та людей, із чого потім зіткалося чорне полотно мого життя. Якби я тоді став на своїй правді супроти мачухи й не пішов з міста, все було б інакше. Але тоді не було б усього іншого, не споминав би, що споминаю нині. Літа мої довгії, і все, що лишилося в мене, це спомини, згадую минуле й бачу, що милосердний Бог посилав мені випробування великі, аби побачити кріпость моєї віри, в останню мить показував путь істинну, а основне – посилав допомогу в добрих знаках, мудрих вчителях та вірних побратимах. Про них уже ніхто не розкаже, окрім мене.

Одні свідки понищені, інші отримали багаті уряди й за ними забули, вигнали з пам'яті, як чужу худобу з паші, образи тих людей і всі ті сумні та грізні події; все забулося, все поросло пирієм-травою, як поростає колись доглянута, а далі покинута нива. Але на покинуті ниви здебільшого знову приходять плугатарі… Я втішаюся в своїй скорботі думкою, що таки прийде хтось дознати істини, дознати, що вчинилося тоді, вже приїжджали троє паничів. Так, приїжджали не за тим, що треба, і все-таки, либонь, один з них ще вернеться, отже, чули вони про все те, мають якесь розуміння, хоч відають, що воно небезпечне.

Бережу в пам'яті всі імена: людей мужніх, зичливих вітчизні, Богу угодних, і тих, хто хитався, й тих, хто тяжкими обставинами був змушений служити неправді, й тих, хто з лютою зловорожістю чинив кривду. Не молю для всіх прощення в Бога, – хоч і гріх це великий, а тільки для тих, хто служив правді й народові свому. Кінець усих тих валечних людей – це початок доконечної погибелі нашої вітчизни, той, хто посідає найбільше в моєму серці і мислях місце, знав це, бачив наперед своїм просвітленим розумом, за вітчизну він молився, за неї пішов на той світ, хоч міг прожити в достатку, шані та спокої.

Помер він, і закотилося сонце нашої вітчизни, й хто зна, чи ще зійде коли-небудь. А щоб зійшло, треба не загубити думки та поради тих, хто за неї боровся і поклав на її олтар своє життя, треба зберегти й висіяти ті зернята, що лишилися, може ж, вони зійдуть колись. В надії на те живу. Літа мої сивії, сил меншає й меншає, пригасає зір, тільки горять у пам'яті, неначе свічі, славні лиця, й бачу все те, неначе скоїлося воно вчора. Спочатку я йшов по краю того поля, далі доля штовхнула мене до середини, всі ті події переплелися з подіями мого життя, через них, через себе самого, яким був, яким усе бачив і брав у серце, вертаюся в ті далекі літа й проходжу в сувору браму, котру вчені люди називають гісторією.

Живу я на монастирській пасіці, доглядаю її, маю своїх десятеро вуликів, споглядаю Божу красу: пасіка в старому саду під лісом, при зеленій долині, частина вуликів – на бортях, на корячкуватих дубах та липах, – гуде бджола, щебечуть пташки – Божа благодать, Божа краса, яку бачу все гірше й гірше, але вловлюю душею. Ми жадаємо найдужче тоді, коли втрачаємо, коли те, що любилося, минає, відлітає, і так всюди – в коханні, радості, вітцівстві, спогляданні світу. За моїм куренем – старий кущ шипшини й низенький камінний хрест на запалій могилі. Мені невідомо, хто в тій могилі похований – дощі з'їли висічені на хресті ім'я та прізвище небіжчика, лишилися на верхньому кутику каменя тільки перехрещені стріла та шматок козацького ратища, отже, це – козацька могила. Вона мені як міта, як віха, як знак журби та тривоги. Щойно діткнусь до теплого каменю долонею, й прониже долоню голочками, й застрибають ті голочки по жилах, й щось засвітиться в пам'яті.

Здебільшого вже згадуване не раз, а іноді й нове, присипане порохом літ на самім денці, і я видобуваю його, обтрушую, обтираю, дивуюся й прилаштовую в той стрій, який шикую впродовж багатьох літ. Спомини давно стали моїм життям, а той далекий біль – справжній. Для мене справжнє все те, а не оце – спекота літнього дня, гудіння бджіл, скрекіт сороки в лісі та голоси, що іноді долітають з толоки. То ратаї порають чужу ниву. Тут я не потрібен нікому й ніхто мені не потрібен, і все оце пригускле, присохле, підневільне життя не потрібне ні цим людям, ні їхнім нащадкам, з нього нічого взяти для майбутнього, з нього не вичавити жодної краплі мудрості, окрім хіба тієї, що рабство – то є рабство, а та давня мудрість була здебільшого світлою, як струмені джерельної води, там була боротьба, але була звитяга, була Надія.

– …Бог не простить вам цього, – тільки й прошепотів я. На саму думку про суддю, райців мені помліло в душі. Та й не тим вона горіла, зазнала, як мені здавалося, втрати більшої, непоправної. З сінешніх дверей виглядали три русяві голівки – мої напіврідні сестри та братик, це задля них мачуха так тяжко порушувала людський та Божий закон; при тих наївних очах я не міг сказати інших слів. Моя душа враз обважніла, щось мовби дотлівало в ній, почував неймовірну втому й поволік ноги до воріт. І враз з сіней вибігла й кинулася до мене, вхопила рученятами за полу Катеринка – середульша з трьох, мала щось белькотіла, либонь, вона не розуміла нічого з того, що відбувалося. Я ж чимось сподобався їй, чи запам'ятала мене з минулого року, коли дарував їй гостинця, і я розгубився. Я взагалі не знав, що воно таке діти і як з ними поводитися, й гостинців у мене не було, вони лишилися в обозі. І тепер для чогось длубався в кишені, й раптом з неї випав мідний ґудзик, я підняв ґудзик і дав дівчинці. Катеринка засміялася, а я прочинив ворота й швидко закрокував по вулиці.

Одначе нагла думка збила мене з кроку, зупинився, відтак вернувся в двір, пройшов повз оторопілу мачуху до хати й рішуче зняв з кілочка на покутній стіні стару темну бандуру. Це була ще дідова бандура, в свята, іноді і в неділю батько бувало грав на ній. Грав тільки жартівливі пісеньки, здебільшого випивши, але якось так, мовби глузував з самих пісеньок. Й мені те подобалося, а мамі чомусь ні, вона червоніла, щось таке казала, а сердитися не вміла. Я намагався запам'ятати стрій і лад батькових пісеньок і потім потай знімав бандуру, але в мене нічого не виходило. Просив батька повчити мене гри на бандурі, але він навіть не удостоював мене відповіддю. Та й рідко кого з сусідів чи родичів удостоював розмовою. Часто був похмурий, мовчазний, завжди чимось невдоволений, ще й вельми заздрісний. Йому здавалося, що його, нащадка славетного Сулими, обійшли урядами і маєтностями. Уряд генерального хорунжого справді не вельми значний, не те що уряд судді, писаря чи обозного. А те, що він нажив, пішло прахом ще при Мазепі. Але, як я тепер розумію, на щось більше мій батько і не заслуговував, був важкодумом і упертюхом.

Мій погляд упав на підвіконня, там лежали мій псалтир та ще якась книга, я взяв їх і разом з бандурою вклав до шкіряної торби, яка висіла в сінях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. В ту мить відчував себе безмежно спустошеним, аж безтілесним, і безтілесність та була не легкою, а безтілесністю каменя. Почувався одиноким і самотнім, як обгорілий дуб серед поля, як фігура-хрест при дорозі, що похилився на яр. Під тим хрестом поховані великі грішники, сотничиха та її коханець, мірошницький син Іван, – сотник запопав їх неподалік від цього місця в дикому вишняку й порубав обох шаблею. Колись цей хрест викликав у нас, хлопчаків, лячну, гарячу цікавість, страх, тепер же лише нагадав мені про марність людського життя та навіяв ще більший смуток. Скрипіла на дорозі гарба, мукали корови, вертаючись з паші, череда обкурила мене пилюкою – світ жив і відлунював тисячами згуків, але ті згуки не зачіпали мене, обпливали, вилущуючи в ще більшу самотність. Я стояв беззбройний перед світом, розумів це, здушено хвилювався, не знав його законів, нічого не вмів, мене навчили тільки молитися, складати вірші та коритися Богові, й мене на мить охопив розпач. Навіть дві далекі подорожі мало що поміняли в мені. Стало шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по моїх щоках, а в голові низалися якісь рядки, і я шепотів їх пошерхлими губами:

Зашуміли бори, забриніли ріки,

Помер вітець-мати – сирота навіки, —

Померли сестри, померли брати,

І пішла сирітка по світу блукати,

По світу блукати, мамуні шукати.

Не знаю, звідки бралися ті слова. Звідки взялися бори та ріки, таких віршів ми в колегіумі не писали, ми там віршували про святих угодників, біблійних героїв, а тут була сирітка, яка пішла блукати в широкий світ.

Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечі міх і пішов світ заочі, поклавши більше ніколи не вертатися на старі шляхи. Як буде, так і буде, якось проживу, з своєю печаллю, з своєю бідою з своєю любов'ю. Вона єдина не зів'яне в мені й не забудеться ніколи.

Поминув хутірець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в листі, який ріс на могилах. Могилки старі й нові. Одна – зовсім свіжа, при самій дорозі. В тих могилках лежать всі – щасливі й нещасні. Ті, що їх кохали, і ті, що їх не кохали, ті, які обманювали, і ті, які жили чесно. Всіх урівняла смерть.

Ця думка не розрадила, а тіль-тіль заспокоїла мене.