Розділ «Частина II Криваві заручини»

– Дикі, невиховані люди, – знизав плечима Шафіров. – Що з них взяти.

Меншиков засміявся й змовницьки підморгнув цареві:

– А от взяти в них є що.

Усі засміялися.

Так веселився сановний Пітер, страшна кривава учта тривала.

…У квітні почав танути сніг, дибки ставали на Неві крижини, настрахані, прибиті бідою люди пророкували нові, ще більші лиха – повінь небачену, яка зламає дерев'яні й камінні шлюзи, затопить будинки і поглине це нове місто з його багатством та гріхами. Казали, що цар не спить ночами й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, піниться, але поки що піднялася лише на чверть сажня. Чекали онезької води.

Але гомоніли, що й не через те не спить Петро, що вночі він їздить до страшної Петропавловської фортеці. Там чинить свій улюблений катівський промисел. Чинить його нині над привезеною до Пітербурха після родів Єфросинією, Олексієвою невінчаною жоною. Припечена синім залізом, вона ствердила все, чого від неї вимагали: бачив себе царевич у вимріях на престолі, погрожував мачусі – цариці Катерині, Меншиову, сподівався на бунт проти царя, на допомогу Швеції. Тоді знову взялися за Олексія. Допити тривали до літа, й дванадцятого червня було проголошено указ особам духовним та особам світським судити царевича, «істинно діло звершити… не боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого, сина…» Останній недоумок зрозумів би, чого вимагає цар.

Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Судді це добре знали, але гнів Петра був їм страшнішим за Божий гнів. Вони віддали царевича на катівницькі муки, його катували кілька разів підряд, і царевич вже сам не тямив, що белькоче і які імена називає. За кілька днів відбувся суд, який сповістив, що «царевич Олексій за всі свої провини та злочини проти царя і вітця свого, яко син і підданий його величності, заслуговує смерті…» «Цей присуд ми, яко раби й піддані, з скрухою серця та сліз пролиттям проголошуємо» – й підписалися всі.

Петро спробував долучити до того гріха й українських старшин, запитав, що думають в цій справі вони, й старшини зам'ялися, декотрі поблідли, інші опускали погляди, і тоді обізвався Полуботок:

– Не наша се справа, судити вітця з сином…

– А чия? – грізно запитав Петро й свердлив його вирлуватими очима, здавалося, нанизує на двоє розпечених ратищ.

Але Полуботок витримав той погляд, і стояли вони один насупроти другого, Петро і Павло, грішні, як і всі люди, та не однаковою мірою.

– Мабуть, тільки його. – Полуботок вказав пальцем угору.

– А ти?… Ти сам?…

– Я свого сина на смерть не віддав би… Не зміг би по тому жити.

Скажений вогонь спалахнув у очах царя.

– Не хочеш жити?

– Хочу.

– Один раз вижив у поході Валдайському. Згадай, скільки тобі літ.

– Вижив. Виживу і вдруге. А ні… Що ж, все в його волі.