Розділ «Частина II Криваві заручини»

Я похитнувся, сперся на кахляну піч.

– Я… тільки побачусь з Уляною.

– Для чого? Вона вже примирилася, каже, що, може, це й на краще. І тебе бачити не бажає.

– Неправда! – несамовито вигукнув я і враз зімлів душею, вона полетіла кудись униз, у чорну прірву. Я не все розумів, був неначе в тумані, одна думка яріла в голові: це – кінець. В мене більше немає нічого.

Мене доконали слова Анастасії Марківни, в яких була своя страшна правда:

– Втям. Юліана не просто дівка… Її батько – гетьман. Він в одвіті за всю Україну. Зичить їй добра… Юліана розуміє це. А ти – не хочеш зрозуміти.

– Не хочу. Не можу, – прошелестів спеченими вустами. – Я хочу її побачити. Я їй скажу.

Очі гетьманші налилися жовтим вогнем.

– Запам’ятай на цьому подвір’ї ти був востаннє. Якщо ступиш ще хоч раз будеш розірваний псами. Я вже віддала таке веління вартовим козакам.

Зрозумів, що домагатися побачення з Улясею марно. Не знаю, звідкіля в мене взялися сили вислухати те все, либонь, то був спокій за межею серця. Я навіть здобувся на таке.

– Гаразд, піду, якщо сповните моє прохання передайте їй дарунок – І поклав на стіл загорнутий у хусточку барометрум.

Анастасія Марківна розгорнула хусточку, у великому подиві, навіть замішанні розглядала барометрум.

– Що це таке? – запитала.

– Ця річ віщує погоду.

Гетьманша подивилася на мене, як на причмеленого.

– Добре, передам.

– Покляніться!

Вона невдоволено нахмурила чорні густі брови (нестеменно такі, як в Улясі. Боже мій, за віщо така кара – у моєї Улясі брови та очі цієї змії) й перехрестилася до ікони.

Я вийшов за двері не попрощавшись і пішов до воріт. Двоє козаків гупотіли чобітьми за моєю спиною.

Неначе сновида, волікся вулицею, не помічаючи, куди йду. Ноги самі принесли мене додому. Там не було нікого – літо, всі в полі, посеред хати на розісланому ліжнику бавилися дві мої сестрички та малий братик, нянька-челядниця сиділа на лаві. Діти не помітили мене.