Розділ «Частина II Криваві заручини»

Царя Петра вела нелюдська, страхітлива злоба, як того звіра, що допадається до кошари, п'яніє од запаху крові. Не міг стерпіти, що його рідний син хоче жити інакше, ніж він, намагався застрахати, залякати всіх. То були хвороба розуму та душі. Сміливець і нікчемний боягуз водночас. Боявся темряви, боявся смерті й обкладався на ніч, неначе мішками зі збіжжям, гренадерами-велетнями. А коли з його наказу рубали голову його ж коханці Анні Понс, прошепотів на вухо: «Не бійся, кат тільки замахнеться». По тому, як покотилася голова, підняв її й показував усім, хто був при тому, де в людини нерви, де жили… З голови струменіла кров, цієї крові він не боявся, як і гріха за те, що пролив її.

…цар… змушував усіх пити та їсти.

По тому в Пітербурху вчинилися кари страшенні, небачені від часів стрілецького бунту. Вся Троїцька площа, де в свята, вийшовши з обідні, цар любив прогулюватися, заходив у шинки випити горілки з шкіперами та корабельними майстрами, була заставлена моторошними жердинами з колесами, помостами, втикана палями, там катували, рубали голови кати в червоних сорочках, а в короткі хвилини перепочинку пили квас просто зі жбанів і заїдали його збитнями, що їх носили в кошиках по площі збитнярі. Тут же походжав цар, очі його були вирячені, вуса ворушилися, наче в кота, голова смикалася. На кіллях, повстромлюваних у бійниці Петропавловської фортеці, гойдалися повішені, вітер то закручував, то розкручував їхні тіла, й оддалік вони здавалися живими. На Троїцькій площі катували простий люд, знатніших, вельмож, вішали під стінами Юстиць-колегії.

Петро, жадібно витягнувши шию, спостерігав з розчиненого вікна Юстиць-колегії за муками своїх недавніх помічників, його обличчя спокійне, тільки очі бігали туди-сюди, не могли зупинитися на чомусь одному. За його спиною стояв служник з тацею, на таці стояли два штофи – з анисовою горілкою та квасом, лежали мочені лимони, смажені качки, шинка та голландський сир. І ще кілька служників снувало поміж тими, хто разом з царем спостерігав із вікон за муками страждальців, сановні люди їли й пили, мусили їсти та пити. І не пив полковник Полуботок, один єдиний раз прийшов він поглянути на криваве видовисько, стояв мовчки, понуривши голову, дивився печально. Цар звернув на нього увагу, взяв келих, підняв, заохочуючи полковника випити. Полуботок келиха не взяв, сказав неголосно, але так, щоб почув цар:

– Вони ще живі. У нас поминають тільки мертвих. – І додав по хвилі: – Скараних за законом.

На нього злякано повів оком Бутурлін, відступив за спини, а Петро крутнув очима – німецькими олив'яними ґудзиками – й мовив з притиском:

– Закон – це я.

– Закон – це Бог і праведне сповнення його повелінь на землі, – відказав полковник.

У цю мить поволокли на шибеницю попа, якого було засуджено до страти за те, що проґавив тезоіменини царя, не відправив молебня. Піп щось вигукував, Петро прикипів до вікна очима. Ми всі в той день боялися за полковника.

Я переживав чи не найдужче. Весь цей час спостерігав за ним, він прикував до себе всю мою увагу. Бачив на своєму віку немало спокійних, стриманих людей, але це були інший спокій та інша стриманість, ним володіла якась думка, більша за звичайні думки, хоч я й не відав яка. Він був безстрашний, хоч майже ніколи не виказував своєї хоробрості, та й хоробрість його була якоюсь надто буденною. Мені жодного разу не вдалося побачити, щоб він спантеличився, і в той же час в його обличчі іноді проступало щось аж неземне, роковане, можливо, він уже знав про власну рокованість, був людиною долі, адже йшов проти сили темної, чорної й хотів упевнитись до кінця, яка вона немилосердна, темна та безвихідна для нас усіх. Він жив просто, щоденними турботами, господарством, але, очевидно, й ті турботи, й господарство, маєтності були для чогось більшого, можливо, він і сам ще не знав достеменно для чого. Мета була далека, але ясна. Здебільшого люди, які впали в неласку (а він упав за Мазепи в глибоке урвище), скоряються долі й живуть надолині, принаймні якщо й сягають чогось, то дуже малого, він же зійшов по кручі таки за Мазепи, не вклоняючись йому, не принижуючись. Він і зараз не принижувався, не ходив згинці, того вечора сказав:

– Я прожив життя, де підступи, зради, страх. Я не бачив повної свободи, але й повної несвободи також. Дуже часто багатьом сущим, кожному зокрема, свободу нібито й лишають, і забирають її у всіх авулом. І той, кому залишено свободу, думає, що він свобідний. Смертні ми всі… Й ця смертність відбирає мужність, не лишає в людині ані крихти совісті. Молімося, браття, хоч молитва це ще не все…

І вийшов з кімнати.

А я сидів і не знав, за що мені молитися. За власний добробут, за власну долю? Так вона у волі Всевишнього. Та чи й варто молитися за неї? Щось у мені важко борсалося, випручувалося, підказувало, за віщо маю молитися, але я ще не здогадувався до кінця. До того ж не хотів і боявся молитися до чужих ікон. Їх тут було дуже багато, всі лики незнайомі, намагався побачити за ними одного Бога й не бачив його. Кожен маляр творить своїх ангелів, своїх богів, а Він же один і правда Його одна. То лише зло завжди інше, й нічого, окрім зла, в світі, мабуть, немає, воно править світом, і що б людина не зробила, все перетворюється на зло. Нині я впевнився в цьому остаточно. Розкішні палаци, швидкі кораблі – все це – зло. Безгрішний Христос, люди знають про це, але не намагаються наслідувати йому. Надто ті, хто владою своєю найближчі до нього, вони грішать без страху й совісті, грішать люто та страшно. Думав, думав, і голова мені боліла, дивився й думав. Боже, в яку дику країну я потрапив! Церкви, палаци, перуки, кунсткамера, книжки іноземні… Й голод, злидні, безправ'я, смерть. Як ці люди житимуть далі, чим можуть порятувати себе? Адже їхні поводирі суспіль у гріхах, як у пранцях, й це наука для всіх. Горе нам, грішним, горе, бо ми також ходимо під цим скіпетром і цим беззаконням. Усі ті країни в Європі, з яких за велінням царя везли книжки, всілякі інструменти, посувалися до владарювання праведного, законночинного, Росія ж дедалі більше занурювалась в трясовину безправ'я, деспотії, рабства і вже – на віки вічні.

У Пітері було багато див, було на що подивитися – перегони кораблів на Неві, за два дні по смерті Олексія спускали на воду корабель «Лісний», і цар сам вибивав молотом клинка з-під головної підпори, й муштри солдатів на полі за Фонтанкою, і гульбища та весілля блазнів, на яких вельможі їхали верхи на коровах та ослах, і немало люду передавили, й возили клітки з заморськими звірами, але я нікуди не ходив, окрім крамниць. Перебрів їх усі, й не знав, що купити в подарунок Улясі. І врешті у німецькій крамниці купив за карбованець десять копійок барометрум. Загорнув його в хусточку й сховав до своїх саквів, вряди-годи видобував та дивився на синю та червону стрілки й мріяв про те, як привезу та подарую Улясі барометрум, і як вона зрадіє, і як здивується, і ми дивитимемось на нього вдвох, і показуватиму та розповідатиму, що означають гачки, цифри та стрілки. Я сповнив її прохання – такого подарунка, окрім мене, не привезе ніхто.

Ще я ходив до річечки, яка хлюпотіла у верболозах та вільхах, впадала в більшу річку, а вже та в Неву. Брав скрипку, сідав на пеньочку й тихо водив смичком по струнах. Плакала скрипка, гойдався у воді вербовий кущ, і текла звідкілясь із диких пущ, з дикого пралісу, неначе з вічності, незнайома мені річечка, і я між цими двома вічностями був як листочок на поверхні річки, плинув до своєї останньої пристані, й плакала в мені душа, і я не знав, чого вона плаче, адже попереду – велика радість, і не знав, нащо живу на світі, й чого хочу, й чого маю хотіти. Моє маленьке життя ще дужче змаліло перед рікою крові, крові нехай і чужої, але ж християнської, мені до сліз було шкода цих невинних людей, шкода царевича, трохи старшого за мене віком, такого боголюбного, богобоязливого, як і я сам. Чому то, думав, добрі та лагідні люди не можуть володіти світом, адже вони одні несуть людям світло правди, добра, істини, натомість це добро завжди побите злом, істина – брехнею, і Бог не карає за це? Мені здавалося, що не знайду в цьому світі своєї маленької істини, й обезнадіявся її шукати.

Мене почали гризти сумніви: кажуть, що місце людини визначене Богом, тоді чому Бог допускає на царство ірода? А може, тільки я так думаю? Може, чогось не розумію?

…Одного разу, по тому, як довелося перебігти через страшну площу і знову побачити нахромлених на колеса людей, мені раптом ніби відкрилось щось, і я сказав самому собі: «Боже, Боже, в цій країні ніколи не буде добра, ніколи не буде волі, тут живуть тільки ті, що хочуть вішати або можуть бути повішені, я не бачу інших, які могли б просто жити, поважаючи брата свого, сусіда, й навіть ворога. Тут гірше, аніж у Римі або в Сарданапала; аби цей люд зміг щось і когось поважати, потрібно триста літ волі, а її немає й дня, й не буде ніколи». І помолився спрагло та тяжко: «Не дай нам, Боже, жити в цьому царстві…»

І бачив я, що так само молиться вся наша челядь і старшина також, всі застрашені, отупілі й оглуплені, ще й мовби онімілі. А може, застрашені не всі?

Єдиною втіхою, єдиною радістю для мене, й радістю великою, яку не могли потопити лиха, котрі бачив, була моя любов, були мої згадки та думки про Улясю. Я вимріяв кожну хвилину, кожну мить, кожен крок нашої зустрічі – як вбіжу на знайоме подвір'я і як вийде вона мені назустріч. Скільки всіляких солодких видив я натворив, скільки радісних годин пережив у тих своїх мріях.

Але поки що тутешнє життя міцно тримало мене в своїх пазурах. Одного разу Рубець, котрий з початку літа жив у хаті, яку переобладнав з старої лазеньки над річечкою (похмурий і жовчний, він не любив товариства), приніс звідкілясь книгу, написану по-латині, й поринув у неї. Але оскільки латину знав погано, і його справа посувалася воловою ходою, то запросив до читання мене, перед тим пригрозивши всілякими карами, якщо комусь пробалакаюсь про книгу, й навіть змусив поклястися перед іконою. Я трохи перепудився, але цікавість моя від того розпалилася. То була так звана книга Корба, записки секретаря цісарського посла Ігнатія Христофора Гварентія, який 1698 року їздив до царя Петра, й за два роки по тому Корб, секретар посла, повідав світу латиною про побачене та почуте в Московії.