Розділ «Розкіш»

Тьомик відповів мені сердитим сопінням.

5

Я відразу звернув увагу, що на багатьох подвір’ях, куди нас запрошували, стояли примітивні ткацькі верстати, за якими невисокі, присадкуваті жіночки з відсутнім виразом на обличчі ткали різноманітні ковдри та килими з чудернацькими сапотецькими візерунками. Творіння виходили дуже колоритними, та найголовніше – неймовірно приємними на дотик. Взагалі над створенням таких шедеврів працювала вся сім’я: старші жінки ткали, трохи молодші дівчата робили з вовни нитки, а найменші дітлахи замішували барвники і вимочували в них мотки готових ниток. Наскільки я зрозумів, така діяльність для багатьох сімей була єдиним джерелом доходу.

Дорослих чоловіків у селищі майже не було: практично всі виїхали на заробітки в Оахаку, до Мехіко чи за кордон.

Підійшовши до одного з верстатів, я слідкував за тим, як ткаля вправно просуває кольорову нитку між натягнутих волокон. Все у неї виходило швидко та зграбно, однак нитки були такими тонкими, що за півгодини роботи плахта не потовщала навіть на палець.

– Скільки часу ти тратиш на виготовлення одного килима? – поцікавився я іспанською.

Не припиняючи роботи, селянка підняла втомлений погляд на мене.

– Una o dos semanas, señor.[43]

– І скільки ти за нього хочеш?

– Сто доларів, – не замислюючись, мовила жінка. – Часом з Мехіко приїжджають люди з великих блискучих магазинів. Їм продаю по сімдесят, але вони беруть зразу багато.

«Дорого, – подумав я, – хоча, якщо поторгуватися…» Але зразу ж відігнав від себе таку думку. Вкладати гроші в якесь шмаття? Та це ж повнісіньке безглуздя!

– Нізащо не віддав би сотню зелених за якийсь килимок для підлоги, – зневажливо процідив я українською, тереблячи в руках довжелезну виткану плахту.

Одначе мій напарник, що весь час стояв поруч, геть зі мною не погоджувався.

– Усього лиш сто доларів за таку роботу?! – вирячився він. – Це… це ж просто копійки! Максе, ти тільки глянь! – Тьомик наче й не чув моїх слів і з насолодою нагладжував рукою величезну яскраву ковдру, вкриту неймовірними зображеннями змій, ягуарів та велетенських ящірок. – Це справжній шедевр! Повністю натуральний продукт! Ручна робота!

Я лиш хмикнув у відповідь і подумав, що краще завозити сюди якийсь крам і спродувати втридорога селянам, а вони нехай тчуть свої картаті коци.

Мексиканка тим часом знизала плечима:

– Більше тут ніхто не дасть, а нам потрібно за щось жити, – вона якось винувато глипнула на мене і Артема, – земля тут дуже бідна, сеньйори. Ростуть самі бур’яни…

Загалом ми пробули в тому селі майже два тижні, поки мій напарник не відновився остаточно після травми. Було видно, що Тьомик з дня на день почував себе краще, однак чомусь постійно просив мене відкласти від’їзд. Більше того, весь другий тиждень він цілими днями невідомо де шастав, безперестану валандаючись по селищу та його околицях. Один раз я запримітив, як Артем поспішав кудись з кольоровими ковдрами під пахвою. Однак хлопець був настільки заклопотаним, що навіть не почув, як я гукав його.

Зрештою мій терпець урвався, я виматюкав Тьомика, і вже наступного дня ми повантажилися у джип (добросердні горяни на прощання притягли нам цілі ящики різних наїдків), аби продовжити свій шлях на захід у напрямку столиці штату.

6