Бісова душа, або Заклятий скарб

І козак знову метався по галявині зацькованим звіром чи раптом сідав перед скринькою і надовго завмирав, наче поглядом своїм намагався просвердлити дірку в коштовному боці і побачити, задля чого... “Задля чого, Господи?!!”

Миколка тихо сидів осторонь і намагався зайвий раз не нагадувати про себе, але і не втрачати Андрія з поля зору. Певно, щось таке відчував і боявся за “дядьку”, аби той чогось собі не заподіяв.

Тільки наступного вечора Ярчук трохи вибив дурощі з власної голови і вирішив, що час іти далі. Мовляв, чим раніше дістанемося місця, тим швидше повернемося.

- А погляньмо у люстерко, - несподівано запропонував Миколка. - Раптом там вказівки змінилися?

У це Андрієві не вірилося, хоча - чому б не поглянути.

Витяг із кишені, дихнув на нього і прочитав...

Наступної миті гримнув постріл і куля розбила люстерко вщент - тільки уламки полетіли навсебіч.

Андрій жбурнув непридатну оправу геть, а сам стрибнув в інший бік. Перекотився, засів за кущами і визирнув поглянути, хто це влучний такий.

Краєм лісу до них скакав самотній вершник. Чи то татарин, чи ні - відразу й не розбереш: у сідлі під ним бакеман, одяг татарський, а постава - наче інакша. І пістоль є, з якого в Андрія стрельнув, - добре хоч, мимо. Он іще один витягає, цілиться.

- Дядьку, тікати треба! - у відчаї гукнув Миколка.

Дійсно треба. Але - ніяк не можна. Бо скринька лежала надто далеко від кущів, за якими засів, ховаючись від кулі, Андрій. Так само як і від Миколки, що схоронився за стовбуром старого клена на узліссі.

Та й настрою не було зараз в Андрія в “кота й мишки” гратися. Навпаки: нарешті випала можливість зійтися з ким-небудь (байдуже, з ким!) у двобої, опустити на чиюсь ворожу довбешку шаблю!.. до того ж, кінь їм знадобиться, нехай навіть і бакеман.

Та й із Кисимом кортіло зустрітися.

Вдруге вершник вистрелив просто так, задля годиться - куля просвистіла високо над Андрієвою головою.

Зупинив коня, сплигнув, вихоплюючи з піхов шаблю.

Андрій вийшов йому назустріч:

- Ти хоч ім’я своє назви, аби знати, по кому свічку ставити доведеться.

- Ти знаєш моє ім’я, - сказав прибулий. І рубонув - блискавично, влучно по-зміїному.

- Гнат. - Андрій, вражений, вдивлявся у байдужу маску на обличчі прибулого і зовсім не звертав уваги на поріз, яким прикрасилася його власна сорочка. - Гнате! Так ти і є - Кисим?!

Той спритно перекинув шаблю з однієї руки в іншу і нарешті зірвав з обличчя маску.