Бісова душа, або Заклятий скарб

Орлик, звичайно ж, не встиг. Черепаха схопила його, уже коли він стрибнув, стулила щелепи на конячому череві і смикнула на себе, легко, без помітних зусиль. Удари копит по морді не завдавали їй анінайменшої шкоди. Повільно, не поспішаючи, тварюка пожирала ще живого коня - і Андрій не витримав, помчав до води, аби...

- Стійте, дядьку! - Миколка збив його з ніг і притис до землі, тож коли Ярчук нарешті скинув його з себе і підвівся, все уже скінчилося. Черепаха відпливала від берега, заковтуючи криваві залишки, в яких навряд чи хтось упізнав би зараз конячу голову. Лисиця, не звертаючи уваги на двох живих, що обманули її, зрідка вдаряла жердиною по щупальцях найнахабніших чудовиськ і керувала кудись нижче за течією. Хутро її потьмяніло, наче дійсно стаючи металевим, а морда трохи вкоротилася, перетворюючись на мишачу. Хвіст, розкішний та пишний, тепер потоншав і став схожий на батіг. Перед ними була та сама “мишка” з дитячої пісеньки, котра, оволодівши молочним зубом Миколки, дізналася про його мрії й обернулася на Лисицю з Андрієвої казки. Аби повірили, аби сіли на її клятий пліт!..

Андрій застогнав крізь міцно стиснені зуби і щосили гепнув собі кулаком по лобі.

- Ви б усе одно нічого не зробили, - сказав Миколка. - Тільки б загинули нізащо.

- Ти маєш рацію, синку, - глух

о відповів Ярчук. - Хоча, знаєш, іноді краще смерть, ніж жити... отак.

Він промовчав про те, що якоїсь миті ладен був пожертвувати хлопцем. Досить того, що Андрій сам знав це, як знав і те, що до кінця життя не вибачить собі тієї готовності.

Розділ одинадцятий

ПОЧУТИ ДЗВІН

Мені здається, незабаром я

побачу Бога.

Смішно! Як же смішно!

Уже не ті і очі, і душа.

От тільки раптом - по хребту,

мов лезом,

те “незабаром”.

І вдивляюсь знову

в обличчя перехожих - бачу ж

в кожнім

одне й те саме: лиш самого себе.