Бісова душа, або Заклятий скарб

Лисиця зареготала, пронизливо і глузливо.

- Навіщо вона мені? Ми з самого початку домовилися з Ягою: мені скількись там живих і мертвих, та ще декого з двоєдушців, їй - цю коробку розцяцьковану. Я - володарка тутешніх істот... хоча не тільки їхня. Іноді до мене звертаються за іншою допомогою. - І вона проспівала, передражнюючи: - “Мишко, мишко! на тобі зуб кістяний, а мені дай залізний!” Ну що, пригадали?

- Ну а зуби тобі навіщо дитячі? - втомлено спитав Ярчук.

- Знадобляться, - підморгнула Лисиця. - Дітлахи мені разом із ними трохи життєвої сили передають. А я їм за це - нові і міцні зуби допомагаю виростити. Як на мене, чесний обмін. Чи думаєш, мушу, як Яга, одним лише злодійством промишляти? Так я ж, на відміну від неї, ще не збожеволіла.

- А чому вирішила на нас напасти?

- “Напасти”?! Та ні в якому разі! Просто стара мені не всі борги сповна сплатила... тепер уже і не сплатить ніколи. Душі її переважно звільнилися, а ці... - Лисиця ткнула жердиною у воду, відкидаючи геть надто настирливого шишигу. - Ну до чого я їх прилаштую? Суцільні клопоти, чесне слово! А мені незабаром линяти - старе життя скидати, нове вдягати. А нового досі немає. Ти, ясна річ, не піддасися, у тебе обітниця не виконана і взагалі. Ну та нічого, хлопець якраз підійде.

- А кінь? - спитав Андрій, стаючи між Миколкою і Лисицею. Поки вони розмовляли, пліт-черепаху потроху зносило до берега. Чудовиська І досі атакували її, але гинули у гігантських щелепах панцирного гада.

- До чого тут кінь? - здивувалася Лисиця.

- Ти сказала, платою за переправу буде життя одного з нас. Нас тут троє: Миколка, я, Орлик.

- Але ж... я мала на увазі...

Та Андрій не став зволікати:

- Ану, Миколко, стрибай!

Хлопець, на щастя, швидко зметикував. Вихопивши з сідельних чохлів один із пістолів, він плигнув на берег, упав у воду, але вибрався швидше, ніж страховидла встигли до нього дотягнутися.

В очах Лисиці запалали небезпечні вогники.

- Ах ти!..

Андрій бачив, як повертається до них величезна голова черепахи, як розкривається паща і стікає по дзьобатих щелепах слизота від крові річкових чудовиськ...

...стрибнув!

- Орлику, давай! - кричить з берега Миколка. І цілиться з пістоля у черепашачу голову, стріляє - але пістоль підмочений!..

Андрій упав у хвилі, ледь не порізавшись шаблею, яку так і не встиг укласти в піхви; підвівся, в два стрибки опинився на березі. В спину вдарило пронизливим напівкриком-напівстогоном - наче кулю випустили Ярчукові проміж лопаток.

Він обернувся, знав, що побачить, але із мстивою ненавистю до себе вирішив дивитися до кінця.