Як побачу, серце гине!
Його жупан, який вона носила, накинувши на плечі, упав на траву.
А берегиня подалася всім тілом до Андрія, і він, тонучи, цілував її прохолодні губи, обличчя, шию, груди... - цілував і тонув.
“...жодна шуба не допоможе зігрітися, і жодне вогнище не обпече мене. Тільки одне... але ти... ні, не має значення”.
На ранок вона пішла - тихо, аби не будити Андрія, підвелася з землі, на прощання ніжно поцілувала.
І губи її були теплими, наче перший промінь новонародженого сонця.
* * *
- Ось вона, Горинь, - сказав Андрій, рукою вказуючи на вузьку смугу ріки, що з’явилася на виднокраї. - Бачиш?
Миколка кивнув і промовчав. Після тієї ночі на кургані він узагалі став дуже мовчазним, задумливим. І тільки іноді шепотів щось сам собі - здається, з усіх сил намагався не забути той сон, який подарувала мати.
Андрій зовсім не здивувався, що для нього та ніч теж стала особливою, а порцелянова берегиня, імені якої він так і не спитав, надто відрізнялася від колишніх його жінок, - і пам’ять по собі залишила незвично тривку, болісну. Андрій знав, що берегиня пішла назавжди, що ніколи більше уже їм не зустрітися тут, а за небокраєм... - Бог відає, що там, за ним! - знав, але вона все ввижалася йому у тріпотінні гілок і листя, у відблисках сонячних на воді, у шарудінні трав...
Сподівався, що йому полегшає, коли, виконавши завдання, повернеться нарешті в Яв; сподівався... а може, боявся?..
Зате сни відтоді бачив мальовничі, спокійні. Ніякі більше камені на курганах чи його одвічні жахи із Господнім шляхом та розпаданням на сотні частин не марилися - просто сни, які, певно, сняться звичайним людям.
Іноді він навіть літав у них - і це було набагато приємніше, ніж наяву, коли перекидаєшся на крука чи орла.
Шкода, вона не приходила ніколи, навіть у ті сновиддя, хоча Андрій не мав сумніву: усі вони - її рук справа.
...Іноді, прокидаючись, він плакав, але туга була світлою, як і вона сама.
Зараз, коли Ярчук дивився на те, що коїлося на річці, душа характерника теж ридала і рвалася на шматки.
Горинь кипіла. Її води кишіли створіннями, вигляд яких людину, звичну до химер менше, ніж Андрій, назавжди зробив би заїкою. Рибораки, псоголовці з бахромчастими плавниками замість вух, рогаті жаби, від мукання яких дзвеніло повітря; пернаті птахозмії і люди, у яких очі на місці рота, а на лобі ворушилися товстелезні губи; шулікуни та ічитики всіх різновидів...
- Що це? - прошепотів Миколка.
- Так, нечисть бешкетує... - удавано байдуже мовив Андрій. Нащо малому знати, що перед ними - останні полонені Яги, які, хоч і вільні тепер, але безпорадні перед такою волею. Мине кілька років - і останні з них щезнуть без сліду, не даремно ж у народі справляють усі ці проводи русалок і похорони давно померлих предків. Кілька років... але Андрій не міг чекати і тижня, а переправлятися через ріку вплав не ризикнув. Невпокоєні душі, переплавлені у казані Яги на чудовиськ, і поводилися відповідно. Добре хоч, на берег не могли вибратися.
- Що ж, - вирішив Андрій, - поїдемо шукати міст.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бісова душа, або Заклятий скарб» автора Пузій В.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 81. Приємного читання.