Бісова душа, або Заклятий скарб

- Він ватажкував у них. Але це не суттєво, якщо ти не знаєш про нього. Скажи, чому Яга порадила мені з’їздити до Горині?

Берегиня здригнулася.

- Це страшне місце, - прошепотіла вона. - Принаймні, у Вирії. Там вона тримала полонені душі. Іноді Хазяйка перетворювала їх на зміїв-літавиць і відправляла у світ, наділяючи злобою і змушуючи коїти біди. Особливо ненавиділа ті душі, яких не могла собі підкорити. Частина з них зібралася у місті двоєдушців і донедавна, завдяки Ропушчиному Кільцю, залишалася у безпеці. Але пані Хазяйка зруйнувала Кільце і полонила багатьох, а решта розбіглася хто куди. Щоправда, тепер більшість звільнилася, у тому числі і захоплені під Вовкоградом.

- А меншість?

- Побачиш сам.

- Ми зможемо там переправитися?

- Не знаю, мабуть... Якщо відшукаєте міст. Тільки тоді. - Вона замовкла і раптом спитала несміливо: - Дозволиш мені подивитися на сина?

- Звичайно. Він у тебе молодчина, справжній козак.

Андрій навмисне не дивився вслід - вважав, що її треба залишити наодинці з сином.

- Дякую, - сказала вона, повернувшись через деякий час. - Я подарувала йому наостанок сон, це єдине, що я ще можу для нього зробити. Тобі, здається, теж не завадило б відпочити.

Андрій журливо всміхнувся, пустив до нічних небес кільце диму.

- Уже відпочив - і не сказати б, що гарно. Радше, навпаки.

І він стисло переказав їй зміст свого сну.

- Чого ж дивуватися? - відповіла берегиня. - Це кургани, на них ще і не таке статися може.

- Слухай-но... - Андрій з подивом з’ясував, що вперше за багато років словам важко знаходити шлях від розуму до язика. - Слухай-но... розкажи... ти казала, тобі можна допомогти...

Якби вона засміялася, їй-богу, він би зачортихався так, що і каміння б на курганах порозбігалося на всі боки!

- Уже незабаром, - сказала вона замість відповіді, - для мене тут усе скінчиться. І ти навряд чи чимось зарадиш. Хіба що... приглядай за моїм синочком.

“Даремно я з монастиря втік”, - тужливо подумав Андрій.

Він піднявся з землі і простягнув руку, аби попрощатися з християнською душею, яка нарешті зможе знайти упокоєння. Вона теж простягнула назустріч свої тоненькі, наче порцелянові, пальці - і дотик той був подібний зануренню у гірську річку.

Берегине, берегине!