Бісова душа, або Заклятий скарб

Несподівано охоплений хазяйським настроєм, Миколка наблизився до хлівця. Двері виявилися міцно зачиненими, тоді він зайшов збоку, розхитав і вийняв одну за одною три дошки і проліз усередину. Навіщо - і сам не розумів.

У хлівці було не так уже й темно, місячне світло просочувалося крізь щілини наче прохолодна вода. В цьому світлі Миколка і побачив: ніякої корови тут немає. Взагалі у хлівці порожньо, тільки в кутку стирчить чи то дровина, чи то старий забутий чобіт, який давно слід викинути, та хазяйці шкода розлучатися з улюбленою річчю, а може, просто руки ніяк не дійдуть.

Чобіт раптом ворухнув халявою і наче потягнувся до Миколки. Хлопчик кинувся до нього - а в щілину просунувся другий самохідець і також поквапився до брата. Полонений був прикутий до підлоги величезними цвяхами. На те, аби відшукати у дворі підходящий інструмент і звільнити самохідця, пішло не так багато часу. Але коли Миколка у супроводі обох чобіт увірвався до хати, Андрій уже майже не дихав.

* * *

Раптом Андрій отямився, ще не здогадуючись, що сталося.

На порозі стояв Миколка, і щось із ним було не так. “Шабля, - розсіяно здогадався Андрій. - Навіщо це він узяв мою шаблю?”

Ярчук не знав (звідки б?), що зараз хлопчик неймовірно схожий на нього самого - не статурою, звичайно, і не тілом, а блиском очей, в яких бриніла холодна лють.

- Ти, стара карго! Ану забирайся звідси!

Хто це сказав? Невже Миколка? Невже - його, Андрія, матері?!

Ні, стара, яка сиділа зараз перед ним, аж ніяк не нагадувала його матір - швидше те прадавнє створіння, з яким минулої ночі бився Степан.

Власне, це вона і була.

- Зазвичай мене звуть по-іншому, - проскреготіла потвора. - Люди іменують через вроджену свою недоумкуватість Ягою, а підлеглі - панею Хазяйкою.

- Насправді ж ти - карга! - дзвінко сказав Миколка.

- Через тебе! Через тебе і таких, як ти! - заволала стара. - Ви ж самі вигадали мене такою! Ви виліпили мене страшною і потворною - о, ви, звичайно, не знали, що коїте! Раніше, ще до того, як ваш багатожонець скинув у ріку кумирів, ви уявляли мене зовсім іншою. Тоді ми жили у мирі і злагоді: я радо приймала і вшановувала померлих, вони служили в мене, поки не вирушали далі. А тепер?! Тепер вони бояться мене, біжать від мене, проклинають мене! Ніхто і ніколи не скаже мені доброго слова! - її кігті знову подовжилися, вона стискала і розчепірювала пальці, не помічаючи, як вишкрібає зі стільниці довгі смуги. - Ніхто не любить мене! Ніхто не прислуговує мені! А піти, як вони, я не можу! Божеволію! Сохну! А ти - погибелі моєї хочеш, - раптом вигукнула вона, звертаючись до Андрія. - Скриньку цю рахманську через весь край тягнеш, у люстерце зиркаєш: “Хто на світі найдурніший, найстрашніший, найлютіший?” Я! Я, я, я! Я-а!.. - Вона застогнала і похитнулася, але втримала рівновагу і обвела скаженим поглядом хату, яка почала змінюватися: з’явилися стіни з пряників і віконниці зі звірячими мордами. - Я ловлю їх, - сказала Яга так, наче зізнавалася у чомусь заповітному. - Ловлю і тримаю, чим і як можу. Та пусте! Краще від цього мені не стає. Я - карга. Мене неможливо любити, бо силою змусити любити неможливо. Ти знаєш це, козаче? Що ти взагалі знаєш про любов і смерть?

- Навіщо тобі скринька? - спитав Андрій. - Чи тобі треба, аби я відкрив її?

Вона уривчасто захихотіла.

- І те, й інше, рідний. Рахманська скринька - вона може будь-яке бажання виконати. Рахмани, кажуть, у них навіть людей живих вирощували. А мені б всього дещицю - красу собі виростити, аби любили мене, аби не сахалися, аби такі от, як ти і твій хлопець, не відверталися... Тому що не можу-у я так, чуєш! Так - не можу, а інакше не виходить. Чи ти хочеш, аби я ще сотні років нав’є неволила? З’їзди на Горинь, поглянь... Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх, живих і напівживих, і чвертьживих!.. Ненавиджу! Так і розірвала б на шмаття, і у піч, усіх у піч - і аби неодмінно стогнали, і плакали, і благали змилостивитися! А я вас - і не чула б навіть!

Вона підскочила і миттю змінилася - хворобливість не минула, але стала хижою, рішучою. Андрій, який давно підозрював, що це створіння насправді є нашаруванням кількох сутностей, у чомусь суперечливих, але безперечно - божевільних, тепер остаточно в цьому впевнився.

- А почну з вас, - втомлено і байдуже вимовила Яга. - Зараз і почну.

Андрій чекати не став - стрибнув, анітрохи не шкодуючи, що беззбройний. Ніколи було шкодувати.