Бісова душа, або Заклятий скарб

- Соколихо-мати! Не хочу продати:

Треба мому кониченьку вівса й сіна дати!

- Соколику-сину! Хто буде робити?

Вже прийдеться мені, сину, голодом сидіти!

- Соколихо-мати! Пусти погуляти!

Буду гулять поденеду, доленьки шукати.

Ой привезу тобі цілі три жупани,

Та щоб були ті жупани серебром заткані!

Ну і де ті жупани, Андрію? Чи не в пилюці виваляні, чи не ногами твоїми топтані?

Раптом мати зітхнула і зізналася, про що з самого початку, як тільки здогадалася, що Андрій не залишиться з нею, збиралася промовчати. Гроші, гроші, кляті гроші!.. Вони потрібні їй, інакше через два дні вона залишиться і без корови, і без цієї хати, більше схожої на хлів, - без усього! Він слухав її плутану оповідь (очі, як і до того, лишалися заплющеними) і, здавалося, падав. Падав, падав, падав!..

“Чому я не поклявся чимось іншим? Здоров’ям, життям, душею своєю безталанною - чому?! Навіщо клявся матір’ю?!”

Він підводився, йшов до скриньки, відкривав її - і раптом знову опинявся на лавці, поруч із матір’ю; і знову - підводився, йшов, відкривав, підводився, йшов, підводився, підводився, підводився, підводився...

- Синку, що з тобою?

Він не чув. Із заплющеними очима, з серцем, що ладне було зупинитися, він продовжував переступати через самого себе - аби самого ж себе і врятувати, зберегти.

Підводився, йшов, відкривав скриньку, підводився, йшов...

І не бачив, як перемінилося її обличчя.

Отямився від крику.

* * *

Миколці було нудно... ні, швидше тужливо. Він не знав, куди себе подіти, чим зайнятися. Із повноправного (ну, хай не зовсім, але все-таки) дядь-Андрієвого супутника він ураз перетворився на тягар, хлопчика, від якого слід здихатися, і чим скоріше, тим краще. Це було дуже і дуже образливо, однак нічого не вдієш, Миколка заздалегідь змирився з майбутньою своєю долею і навіть пішов з хати у двір - звикати до самотності. Звичайно, потім дядько Андрій відвезе його додому - але коли це ще буде. А тут - живи у баби якоїсь незнайомої Бог відає скільки часу.

Перш за все він попрямував до Орлика. Кінь почувався, наче, нічого, стояв біля ґанку і дрімав. Взагалі-то це було неправильно, слід би завести його у хлівець, до корови. А раптом дощ? Чи хто вирішить вкрасти? Трапляються ж такі, проти них навіть справжній козацький кінь нічого не вдіє.