Бісова душа, або Заклятий скарб

* * *

Відтоді, як повчав його Світайло, збігло чимало років. Не раз доводилося Андрію бувати у Вирії, тричі бачив він темну райдугу - але ніколи не скористався нею.

Він приблизно знав, де основні Золоті Джерела, через які можна було повернутися в Яв, тож міг би, напевно, знайти до них путь, аби проЯвитися в потрібному місці.

Та от тільки, що це за місце, Ярчук не знав.

“- Перейди у Вирій. Від’їдь подалі звідти, де опинишся, - доки не стемніє. Тоді влаштовуйся на ночівлю і... от, візьми. Це не звичайне дзеркальце. Подихай на нього, поверхня запітніє, на ній проступлять слова. Керуйся тими вказівками, а коли виконаєш, знову подихай - і рушай далі. І чини так, допоки не доберешся до місця. Це - аби хоч трохи полегшити тобі мандрівку”.

“Аякже, полегшити!” - Андрій хмикнув і озирнувся довкола.

Він стояв на дні величезного яру, такої собі жертовної чаші природи. Схили багровіли неправдоподібно яскравими смугами-патьоками. Ярчук знав, що це не кров: кров - вона не така, тьмяніша і... живіша, чи що.

Дійсно, коли під’їхали ближче, Андрій побачив, що багряні смуги - не що інше, як кущики трави, незвичайної і за кольором, і за формою, - та все ж таки трави. Орлик потягнувся до неї мордою, принюхався, але не зірвав ані листочка.

Андрій тим часом запримітив уже стежку, якою можна було вибратися звідси. Вечоріло - тут, у Вирії, зміна дня й ночі відбувалася інакше. Зазвичай, якщо в Яві був день, тут панувала ніч - і навпаки. Але залежно від пори року бували не дуже значні розходження. Там, звідки приїхав Ярчук, починало світати.

“- ...доки не стемніє”.

Що ж, виходить, треба їхати якомога швидше. А потім уже він відпочине, вони з Орликом відпочинуть.

- Дядьку! Дядечку, рідненький! Де це ми?!

Навіть якби Орлик раптом (Вирій усе-таки!) навчився розмовляти, сумнівно, що він робив би це тонким хлопчачим голоском. Ярчук обернувся: так і є! От же ж нечиста сила! Ані продихнути од бісових створінь - щойно сюди прибув, а вже з’явилися!

Точніше, з’явився. Потерча було одне, і вже це здавалося дивним: зазвичай ці духи згублених дітей ходили по двоє-троє, якимсь надприродним чуттям відшукуючи собі подібних і гуртуючись у зграйки. А тут - одиначок.

Може, новий, нещодавно померлий?

- Дядечку, не мовчіть! Прошу, дядечку!

“Що ж йому сказати?!” - розмірковував Андрій.

Малий не здогадається-бо, що з ним сталося. Вмираючи, такі, як цей, ще занадто сильно тримаються за життя - і тому потрапляють у Вирій, а не йдуть Господнім шляхом за небокрай. Тепер йому тинятися тут, іноді провалюючись у Яв, страхати там людей... Вічний переляк, образа, нерозуміння того, що сталося.

“- Краще б тобі ніколи з ними не зустрічатися. Помітиш щось підозріле - тікай”.

Жодного разу за життя Ярчук не образив дитину, завжди був лагідний із малечею. Утім, не так уже часто стикався він із дітьми, переважно мав справу з чоловіками та зрідка - з молодицями.