Бісова душа, або Заклятий скарб

Смерть з життям колись знайдуть,

та ти - щез!

Свіча таки догоріла. Вони сиділи в напівтемряві; людина в плащі розповідала, Андрій мовчки слухав.

Потім, коли все потрібне було сказано, гість підвівся, побажав Ярчукові успіху й вийшов. Андрій подумав: якщо зараз визирнути за двері, в довгому коридорі нікого не побачиш.

Він не став визирати. Мав важливіші справи.

“Збирайся і їдь звідси прямо зараз. Кінь чекає біля колодязя, що на перепутті”.

Власне, речей у Андрія було небагато. Більшу частину він збирався залишити. За найгіршими припущеннями, мандрівка туди й назад не повинна забрати багато часу, а по тому він повернеться у монастир. Якщо, звичайно, виживе.

Найбільшого клопоту завдавала скринька.

“- Ні в якому разі не замотуй її, вона повинна весь час залишатися на світлі. Особливо - вдень. ...Не розумієш. Уяви собі квітку, яка випадково виросла у дровнику. Чи довго вона проіснує, чи розквітне як слід? Із цією скринькою - щось подібне. Її не можна нічим накривати, класти у мішок чи ховати на возі з сіном. ...Коли зариватимеш, тоді - інша справа, тоді це не матиме значення”.

Ярчук злобно зиркнув на тягар, який йому нав’язали. “І як мені накажеш тебе носити?”

Утім, поряд, на ліжку, лежали ремені, за допомогою яких незнайомець ніс скриньку за своєю спиною. Упряж. У яку Андрій ось-ось мав упрягтися.

Він приладнав ремені до себе, трохи підтягнув в одному місці, послабив в іншому. Пройшовся кімнатою, пригинаючись, аби не зачепити головою низьку стелю.

Пристойно. Кілька днинок перетерпіти можна. Зрештою, низька стеля, коли він сюди повернеться, дошкулятиме йому значно більше й довше.

Перш ніж вирушити, Андрій зняв із себе скриньку й упряж і пішов до сусіда, попрощатися. Мовляв, нехай перекаже ченцям: справи невідкладні покликали в путь, але незабаром повернуся, тож ви не турбуйтеся і не сердьтеся на старого дурня.

* * *

“...і не сердьтеся”.

Про дурня все ж таки не написав. І так, подумав, безглуздо виходить, начебто я ж убив, а тепер втікаю.

Степан Корж, Андріїв сусід, лежав поруч, у ліжку - мертвий; втупився скрижанілим поглядом у стелю. Певно, помер ще до приходу людини зі скринькою, тому й не чути було, поки розмовляли, його кашлю.

Ярчук закрив Степанові очі й перехрестився. Потім повернувся в свою кімнату - залишив на ліжку записку, приладнав за спиною скриньку, а на поясі - шаблю, закинув на плече дорожню торбу й ступив до шпитального коридора.

* * *