Розділ «Коментарі»

«Fata morgana» (З сільських настроїв)

Дати і місце написання: частина перша – 12 січня 1903 p., Чернігів; частина друга – 31 березня 1910 p., Чернігів.

Перша частина повісті як самостійний твір (етюд) вперше опублікована в журналі «Киевская старина», 1904, кн. З, стор. 383—412; друга частина – в журналі «Літературно-науковий вісник», 1910, кн. 6, стор. 417—444, такн. 7, стор. З – 39.

Про першу частину повісті М. Коцюбинський згадує в листі до В. Гнатюка від 7.XII. 1902 р.: «У мене вже готов матеріал для 4-ї книжки. «Цвіт яблуні» – етюд, «Fata morgana» – з сільських настроїв і «Дорогою ціною» – оповідання]».

24.1.1904 p. M. Коцюбинський повідомляє, що за кілька днів надішле до «Киевской старины» оповідання «Fata morgana», але не знає, чи надрукують, оскільки твір може викликати цензурну заборону. Письменник говорить і про своє бажання написати твір більшого обсягу. У листі від 3.1 1904 р. редактор «Ради» пише М. Коцюбинському, що рукопис повісті «Fata morgana» передав редакції «Киевской старины», де твір незабаром мав бути опублікований (Чернігівський державний літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського, А-2365).

Про задум першої частини повісті відомо не так уже й багато. Немає сумніву лише в тому, що, закінчивши її останню сторінку і поставивши дату – 12 січня 1903 року, Коцюбинський не збирався продовжувати твір. Однак відправляти оповідання в редакцію він також не поспішав. Ще 20 грудня 1902 р. письменник сповістив свого видавця В. Гнатюка, що в нього готовий матеріал для четвертої книжки своїх творів, куди він включив і оповідання «Fata morgana», a 18 жовтня 1903 р. знову йому ж повідомляє: «Написав ще з початку року оповідання для «Київської старини» п<ід> з<аголовком> «Fata morgana» – та й не маю часу переглянути його і одіслати, хоч мені вже редакція голову об'їла, що не присилаю» (5, 299) і 6 лютого 1904 р. додавав: «За кілька день посилаю до «Киев<ской>старины» останнє оповід<ання> своє «Fata morgana». He знаю, чи видрукують, бо тема з цензурного боку дуже слизька».

Більше року рукопис пролежав у письмовому столі Коцюбинського, незважаючи на постійні нагадування журналу «Киевская старина», де, до речі, друкувались художні твори й українською мовою. Випадок нечуваний для Коцюбинського. Мізерна платня статистика Чернігівського земства давала змогу ледь-ледь зводити кінці з кінцями. А на його утриманні, як уже відомо, були сліпа мати і сім’я. Невеличкі видавничі прибутки також відігравали немаловажну роль у сімейному бюджеті. Проте в питаннях творчості гроші для письменника не були на першому плані.

Непокоїла його цензура. В 1902 р. хвиля селянських бунтів прокотилася по Україні. Газета «Искра» не раз повідомляла про революційні заворушення на Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині. За родом своїх занять Коцюбинський був у курсі подій, що відбувались на селі. Не виключено, що саме вони й дали поштовх до написання повісті «Fata morgana». В умовах загострення революційної ситуації особливо прискіпливою була й цензура. Але не це непокоїло його найбільше. Вимогливий до себе, своїх творів, письменник кожного разу прагнув до максимального розв’язання ідейно-художніх завдань, які перед собою ставив.

9 жовтня 1908 р. в листі до свого знайомого Є. Чикаленка Коцюбинський пише: «Як тільки хоч трохи підправлю своє здоров’я (день і ніч болить голова і не перестає уже другий місяць) – почну писати другу частину «Fata morgana». До цеї роботи мушу готуватися, бо се річ дуже серйозна і трудна». І він готується. Не обмежуючись кореспонденцією з села, вивчає «Труды Императорского вольного экономического общества» за 1908 р., звинувачувальні акти Чернігівського окружного суду, виїжджає в село, розпитує учасників революційних подій.

Задум розширювався. 2 січня 1910 р. письменник уже повідомляв Є. Чикаленка: «Пишу продовження «Fata morgana». Це буде частина друга. Хочеться змалювати село за часів революції і аграрних рухів. Є думка написати і третю частину – «заспокоєння» та здичавіння села в останні часи. Не знаю, чи вдасться мені щось зробити з своєї теми, але працюю. Як вийде цілком недоладно – подеру, значить, шкоди нікому не буде».

На початку другої частини Коцюбинський дійсно планує зустріч читачів з уже знайомою їм сім’єю Воликів. Проте доля Воликів поступово відступає на другий план. Наперед висуваються події, що охоплюють усе село. Центральний образ, який визначає піднесення революційного настрою, – це образ збірний усієї селянської маси. У цей вир подій і переживань вплітаються і настрої Воликів. Але не вони рушійна сила повстання, не вони його керівники. Саме так і закроював цю частину письменник. Головне для нього було показати оте марево надій, що переростає в грізний ураган бунту, який змітає все на своєму шляху. Тому-то й повідомлення сільських кореспондентів він занотовує на картках і складає особливим чином. Якщо взяти хоча б назви розділів цієї картотеки, то буде видно, до чого схилялась думка письменника. Ось деякі з них: «Надії», «Події», «Акції», «Ліквідація», «Апатія», «Розчарування». Настрій селянської маси, наче хвиля, поступово піднімається, досягає якоїсь вершини і спадає. Те саме діялось і з переживаннями Воликів у першій частині твору. Тепер їхній настрій вливається в могутній шквал людського обурення, протесту і разом з усіма в загальному потоці прямує до трагічних подій. Така структура повісті, яка показує психологію індивідууму і маси новаторськими імпресіоністичними мазками.

Тіні забутих предків

Дата і місце написання: З жовтня 1911 p., Чернігів.

Уперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник», 1912, кн. 1, стор. 5—32; кн. 2, стор. 209—226.

Зацікавленням темою з життя гуцулів М. Коцюбинський значною мірою завдячує В. Гнатюку. Ще з 1902 р. видатний фольклорист і етнограф починає систематично знайомити Коцюбинського з народною творчістю карпатських українців, з етнографічними матеріалами про Гуцульщину, зокрема періодично надсилаючи письменникові томи багатотомного видання етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Так, у серпні 1902 р. Коцюбинський одержав т. IX цього видання під назвою «Етнографічні матеріали з Угорської Русі. Зібрав Володимир Гнатюк». У листі від 14.Х. 1902 р. письменник дякує В. Гнатюкові за надіслані три томи етнографічних матеріалів – т. IV (анекдоти), т. IX (матеріали з Угорської Русі), т. XII (легенди) – і повідомляє, що ці матеріали стануть йому, Коцюбинському, у великій пригоді. 24.VII. 1906 p. M. Коцюбинський так пише В. Гнатюкові про зібрані останнім і видані в «Етнографічному збірнику», т. XVII (Львів, 1906) і т. XVIII (Львів, 1908) пісні-коломийки: «Розважали мене під час вакацій Ваші коломийки. Що за хороша книжка! Просто подивляє багатство народної творчості, багатство, колоритність мови. «Буду красти», певно, скаже кожен письменник, читаючи сю книжку…» Діставши від В. Гнатюка «Етнографічні матеріали», т. XIV, де Гнатюк опублікував матеріали з Закарпаття, Коцюбинський пише останньому 6.XII.1908 p.: «Це надзвичайно цінний матеріал, як етнографічний, так і діалектологічний… Як видасте коломийки – не забудьте прислати мені, бо дуже цікавлюся ними».

Сюжет повісті «Тіні забутих предків» перегукується з трагедією Шекспіра. В них можна знайти чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. Як і в трагедії «Ромео і Джульєтта», в обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, – Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і у Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але на тому, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах – смерть героїв – різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то в Коцюбинського – інакше. Мотивом самогубства і Ромео і Джульєтти є їхнє кохання.

В «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.

У цьому сюжетному моменті видно, що Коцюбинський не пішов сліпо за Шекспіром. Розгортання дії в повісті український майстер підпорядкував зовсім іншій ідеї. Сувора, дика гірська природа підстерігає людину на кожному кроці. Це показано не тільки у віруваннях гуцулів, а й в умовах їхнього життя. Тому смерть Марічки мотивується зовсім іншими причинами, ніж у Шекспіра: «Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати».

Головна відмінність твору Коцюбинського від твору англійського класика не в ключовій сюжетній колізії, а в особливостях змалювання таємничого казкового світу. Кохання переживається героями, як найдивніша загадка, що має велику силу над людьми. І вже в першій дитячій зустрічі майбутніх закоханих з’являються фантастичні образи, без яких немислиме гуцульське життя. «Я вже щезника бачив», – похваляється Іванко. До речі, в цій же сцені Коцюбинський показує себе і майстром сюжету. Перша зустріч Івана і Марічки починається з конфлікту – бійки. Така несподівана колізія безперечно свідчить, що письменник володів і високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди більше підпорядкована перебігу настроїв, тобто сюжету внутрішньому.