Розділ «Сни»

А вони не зводили з мене очей.

– Чого витріщилися?! – гаркнув я і ступив на нижчу сходинку.

Та малюки й оком не зморгнули.

Тепер мені ставало страшно. Я був упевнений, що вони проти мене щось затіяли.

Вони стояли під вікном. Шиби тут давно хтось повибивав і тепер звідти просочувалася холодна й сіра днина.

– Якщо ви не вступитесь, я вас повбиваю!

Ні, вони не вступляться – про це говорили їхні очі.

Тоді я, палаючи люттю, збіг униз і по черзі викинув їх через вікно восьмого поверху. Руки в мене тряслись. Там за вікном хтось розпачливо заверещав. Завищали гальма. Це все.

Я, намагаючись зобразити на обличчі суцільний спокій, продовжив своє сходження. Верхотяг не працював. Коли я зійшов уже на третій поверх, то знову побачив їх.

Пара малюків, тримаючись за руки, чекала на мене.

Доки я можу викидати їх із вікна?

Я заплющив очі… Все це зі мною повторюється уже, мабуть, з місяць… що я викину їх на вулицю, то вони знову вертаються. Який жах.

Я розвертаюся і біжу назад, вбігаю, трясучись, до квартири і замикаю двері на ключ.

В цей мент дзеленчить телефон.

Коли я підношу слухавку до вуха, то знаю, що там почую: дитячий сміх.

Але ж я цих дітей не знаю! Чому вони вибрали саме мене?

Ось я чую, як вони шкребуться в двері, як запихають якісь шпички в щілину і чую цей ненависний сміх.

Тоді я відчиняю вікно і впускаю до кімнати галас вулиці.

Шемрання й сміх за дверима стихають. Малюки завмерли. Я знаю чому: чекають, що зараз я вистрибну з вікна.

Під вікном на трамвайній зупинці гурма народу. Коли я вистрибну, то впаду їм на голови і покалічу. Правда, я можу кричати. Летіти й кричати, мов птах.