Розділ «Ги-Ги-и»

– Ет, та це що ж виходить? – втрутилася Мать Революція. – Що ми до останньої перемоги прийдемо без флагів і мундирів?

– Ну да! – блиснув Сталін радісними очима. – Зовсім голі! Це ж даже інтересно! Усі голі, босі – як Мать родила!

Берія аж застрибав на кріслі:

– Ой як інтересно! Аж жить хочеться!

В цю мить з'явилася секретарка, така ж гола, як і раніше, але цього разу тримала в руках червоного півня.

– Лаврентій Палич! На процедури!

– Одну минутку, – провуркотів Берія. – Мені тут доктор приписав. Сокира зблиснула і змусила всіх здригнутися, бо це була не

проста собі сокира, а така, яку ми бачили хіба в кіно, коли її тримає в могутніх своїх руках майстер кат. Берія витяг її з-під канапи і витер хустинкою.

Секретарка взяла одною рукою півника за шию, другою за ноги і закинула собі за голову так, що півняча горлянка опинилася в неї на карку. Вклякнувши, вона завмерла і затамувала подих.

Берія театрально замахнувся сокирою і, вигукнувши: «Аллах Акбар!» – опустив її стрімко на жертву. Сокира відрубала півневі голову, навіть не зачепивши ніжної секретарчиної шийки. Кров забила струменем і розтеклася по жіночому тілу. Секретарка вмліваючи від розкоші, розмазувала кров по грудях і животу, кров побігла двома струмками по стегнах. Півень бився у корчах в її руках, вихлюпуючи своє червоне тепло і, здавалося, складався він з самої лише крові, бо так багато її вицідилося.

Політбюро захланними очима жерло скривавлену жінку. Правиця Сталіна ритмічно ворушилася в кишені галіфе.

– У-у-у! – застогнала Мать Революція. – Мужика! Мужика!

Берія, важко дихаючи, кинув сокиру на підлогу. Секретарка стріпнула персами та, прихопивши безголового півня, який не переставав тріпатися, покинула добірне товариство з гордо піднятою головою. Малєнков розчахнув вікно і став жадібно ковтати повітря.

Провівши секретарку масними очима, Сталін сказав:

– Да-а, Лаврентій, істинний з тебе джигіт. Тобі б у цирку працювати.

– А чим ваше ЦК не цирк? – спитав я.

Комуністи засміялися, мов і не про них говорилося. Ворошилов крутнув вуса:

– Це ще нічого. А от раніше, дак наш Лаврентій відрубував голову і півневі, і секретарці. Щодня по три секретарки пускав у расход. Ніяк йому не вдавалося, щоб не зачепити бабу. Дак ми вже розпорядилися, щоб набирали самих контрреволюціонерок, шпигунок і жінок-вредителів… А потім, дивись, навчився. Справжній тобі джигіт.

– Мужика! – проревіла знов Мать Революція.

Поки вони були зайняті собою, я вийняв з кишені маленьку темну пляшечку, зовсім малесеньку пляшечку, яку вдалося мені поцупити у медичному ізоляторі. Я покрутив її у пальцях, наче коштовний камінь, любуючись грою світла на її поверхні, а потім тихцем перехилив і зручніше вмостився у кріслі. Ті, що живуть в моїй уяві, зникнуть разом зі мною. П'янлива хвиля стала поволі затоплювати мій мозок, я побачив, як вони почали розчинятися у повітрі один за одним, наче клуби диму, ледь-ледь усвідомлюючи своє зникання. Якась тривога, звичайно, опанувала їх, невловимий страх стиснув їхні серця, вони знервовано закрутили головами, шукаючи пояснення то в очах Сталіна, то в моїх, і врешті-решт, коли збагнули, що це все має означати, то закричали, вирячивши очі, замахали руками, забігали, наче щурі у пошуках шпарки, але мої очі уже гаснули і вкривалися пеленою, забираючи їх усіх у темну невідь.