Розділ «Ги-Ги-и»

– К нам іде ревізор, – зхохмив Каганович.

– Шо, знову цей Ріббентроп? – сполошився Малєнков.

– Мовчать! – гаркнув Берія. – Ситуація у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловіка? Хто його знає? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Україну послали?

– Готувать плацдарм для Гітлера, – відрапортував Каганович.

– Вот іменно.

– За ці двадцять років заморено голодом 7 мільйонів. Вивезено на Сибір 10 мільйонів. Розстріляно на мєстах 4 мільйони. Самих тільки писателів, художників, композиторів, наукових діячів зничтожено на Україні 5 тисяч.

– Молодець. Значить, ти усіх врагов довжен знать в ліцо. От етого пізнаєш?

– Кажись пізнаю… це якийсь чи то художник, чи то писатель…

– Гірше, Лазар, – зі смутком проказав Берія. – Він, падла, і художник, і писатель, і недобитий петлюрівець. Викликали ми його в Кремль просто з тюрми, щоб замовити геніальну картину про щасливе сімейство. А він знаєш, що заявив?

– Що він не продається, нічого не буде малювати і тепер проблема, чи його розстріляти, чи посадити, – проторохтів Лазар.

– Єрунда, – відмахнувся Берія. – Він заявив набагато серйозніше. Сказав, що ми всі тільки плід його фантазії.

– Що ми існуємо тільки в його уяві, – з тривогою в голосі промовив Сталін. – І коли зникне він, то зникнемо й ми.

– Ужас! – скрикнув Малєнков.

– А по-моєму херня, – буркнув Ворошилов. – Якби оце в мене шаблі не забрали при обшуку, я б січас показав, як з такими провокаторами балакати.

– Може, він бере нас лише на мушку, – міркував Каганович, – щоб самому врятуватися. Він же ж знає: від того, чи він намалює картину, чи ні – нічого не зміниться.

– От у тому й діло! – помахав пальцем Берія. – Або бреше, або правду каже. Якщо не дай Боже правду, мусимо його берегти, як зіницю ока.

– Товариші! – озвався Молотов. – А, може, нам оце все тільки сниться? Га?

– І справді! – зрадів Малєнков. – Ану давай ущипнемо себе!

І тут усеньке Політбюро почало себе щипати з таким завзяттям, аж сльози на очах проступали. Декому цього видалося замало і вони билися головами в стінку, стрибали зі столів, а Ворошилов навіть схопив гіпсовий бюстик Ілліча і розтраскав його собі на голові, та так, що й з крісла беркицьнув. Малєнков прокусив собі руку, показував усім і верещав, як недорізаний:

– Дивіться! Кров! Кров! Це не сон! Це правда!