Розділ «Ги-Ги-и»

– Але він сказав: кров! А подивіться на мої руки – там кров! Кров! Кров!

– Заспокойте його, – скривилась Мать Революція, – знайшов чого бідкатися!.. Ну, кров!.. Так шо – вішатися тепер? Тоже мені вождь! Крові злякався. А чия це кров, ти знаєш? Це кров моїх ворогів! Це ті, хто хотів мене знищити! Це вони тепер вихлюпнули на твої руки! Струси їх, Пупсик!

Малєнков затріпав руками, все ще не перестаючи скиглити, і Каганович відвів його убік та посадив на канапу.

– Коротше так, – сказав Берія. – Мусимо вияснити, що нам робити далі. Якщо він бреше, то діло ясне – к стєнкє.

– А якщо не бреше? – колупнулася в носі Мать Революція.

– Тоді діло швах, – зітхнув Лаврентій. – Мусимо танцювати під його дудку.

– Щоб це я – вождь усіх народів, – наїжився Сталін, – і танцював під дудку якогось хахла?

– Проблема в тому, – проказав Каганович, – що я навіть не уявляю собі, як ми це можемо вияснити.

– А не можна, приміром, розтягнути його на дибі і врізать шомполами, щоб аж цвиркало? – запропонував Ворошилов, підводячись з підлоги. – Помню, я в гражданську дуже це діло уважав. Не дає мужик хліба, а ти його шомполами, шомполами! Гляди й дав. Да ще й у ноги кланяється.

– Ну, тут цей номер не пройде, – сказав Берія. – Тут треба тонкого підходу.

– А можна я його вкушу?! – раптом вихопився Малєнков.

– Не по-о-оняв! – затрусив головою Берія.

– Потому шо, може, це йому сниться, а не нам! Я його вкушу – і він прокинеться. Прокинеться, глядь – а він в тюрмі! Га? Сила я придумав?!

Політбюро зі смутком подивилося на свого члена.

– Мовчав би ти, Пупсик, – сказала Мать Революція. – Он, Калінін мовчав, так ціле місто його іменем назвали. І ти мовчи.

– Да я вже стільки мовчу! А ви як обіцяли Київ на Малєнков перейменувати, так і досі одна похвальба, – заскиглив Пупсик.

– Скромнішим надо будь, – сказав Берія. – Он я – бачиш, який я могутній, а й то на города не претендую.

– Смерть твоя буде страшна, – промовив я. – Ти плазуватимеш, ридаючи і молячи, щоб тебе не вбивали. А тобі зірвуть з носа пенсне і розтопчуть чоботами. Ти будеш скидатися на гидку жабу.

– Що? Це ти мені пророчиш? – обурився Берія. – Та я вмру на лаврах! Не дарма мене звати Лаврентієм! Мені збудують окремий мавзолей. Праворуч від Сталіна.

– Це шо значить? Я умру раніше? – спалахнув великий вождь і заїхав Берії по писку.