Розділ «Частина друга Під прапором двоголового кота»

Пес прослизнув, загравши у передвечір'ї оксамитовою шерстю, між парами сплетених тіл; він зупинився, опустивши зад, випнувши на спині гострі лопатки, і понюхав пропахле хлором повітря мокрим від крові носом. Пес дивився сумним людським поглядом на заґратовану шибку, звідки падало сонце, а тіні від ґрат лягали на синю воду. Кравченко підтягнув ноги. Він якось дивакувато гикнув, мов людина, яка чимось обжерлась, а він і насправді перепив кагору, відтак повернув голову, і Віталій угледів його крихітні, майже дитячі долоні. Полковник покликав пса; але той задріботів уздовж басейну, по-зміїному витягаючи шию, поводячи писком на голови, що пірнали і випірнали, фуркаючи ніздрями. Пес устромив намистинки очей в огрядного чоловіка з одвислим черевом і до зеленого брезклим обличчям. Застиг, упершись кривими лапами в ослизлі плити. Видавалося, що очі тварини і людини зіткнулися. Тихий шелесткий голос полковника озвався за спиною Віталія. Пес стрілою шугонув у воду, шалено загріб лапами, видряпався по голій жіночій спині на другий край басейну, обнюхав чоловіка, вищирив зуби, обернувся до полковника, а той радісно затуркотів, захоплено плеснувши в долоні: «Розумний пес… Зараз почнеться полювання…» Ліліпут подав крик «ату», і пес ухопив за ногу чоловіка. Хряснула кістка. Жінка залементувала. Бабахнув постріл, покотився сизий дим, і Віталій побачив, як чоловік борсається, каламутячи червоними вулканами крові воду, спливає, тоне, хапається пальцями за голі жіночі литки; аж нарешті Ліліпут атукнув ще раз, заганяючи пса у воду; рвонув ще один постріл. На поверхню води спливли сині людські тельбухи. Полковник відкинув рушницю, взяв, обтерши долоні, пляшку з кагором: «Не люблю імпортне пійло… Да… Не… Так от, правдоборче, шуруй додому і подумай, що варто говорити, а що ні… Я радий би тобі допомогти, але то не в моїй силі. Я можу тільки отак. Сам бачив. Шуруй за Ліліпутом, він тебе проведе». Полковник покликав Ліліпута.

Вони піднімалися поверх за поверхом, а в голові сходили, як урвищем, його з Оленою прожиті разом і нарізно дні, то з бурхливими пристрастями, то пройняті холодним відчуженням. Вона приходила до його пам'яті зовсім іншою. Відтак Ліліпут зупинив його, прочинивши двері, коротко сказав: «Чекайте!» Віталій оглянув кімнату, хотів запитати, нащо він привів його сюди, коли двері з рипом прочинилися, і до кімнати увірвалися стрижені молодики. Ліліпут стовбичив за їхніми широкими спинами. Вони били правдоборця з таким оскаженінням, що Ліліпут аж попискував від задоволення. Вони духопелили, відбиваючи вправно м'ясо од кісток, а він тупо лупав на них очима, не захищаючись, бо це річ намарна, та наразі якось навіть збайдужів; вони били ногами, посопуючи гострими носами, повискуючи, спльовуючи крізь зуби. Він чув своїм важким тілом, що довго так не витримає, проте новий напад хвороби звалив його на підлогу, і він почув легенький прохолодний поштовх у чоло, – скрип, тоді холодне брязкання деронуло, мов терпугом, по зубах; за стуком вирахував, що то десь між шостим та сьомим поверхами – пустку уяви просвердлив чорний колодязь шурфу. Він збагнув чуттям звіра: то по нього; коли розкололися двері ліфта, і Віталій почув м'яку, скрадливу ходу непевної в собі людини. Вискнула кватирка, – рука невидимого чоловіка, що її прочинила, металево цокнула нігтями по склу, а він побачив до ліктя заголену руку та ребристі нігті в зелених ядучих зблисках ліхтарного світла. Світло пасмугами лягло на підлогу. Передсвітання. Проте чистого неба, з хмарами, розтріпаними вітром, він не побачив. Тільки згадав голос знадвору, серед глупої ночі голос, що жахливо кричав, а далі квилив, квилив дедалі тихше. Зараз той голос стих; у сірості ранку Віталій підступив до вікна – зір наткнувся на квадрати будинків, зіниці шмагонуло голе віття. На асфальті лежав задубілий чоловік із роззявленим ротом, і вода з ринви крапала й розбивалася об губи та вигладжене смертю чоло. А до залу ввійшов Борис Летюченко на прізвисько Адмірал Нельсон. Колись вони здибалися в напівзабороненому барі, коли комі, здається, поверталися, і Нельсон повідав свою історію. До цього він прозивався Французом. Видавав себе за іноземця, таким от робом зманював дівчаток, був альфонсом. Власне, Віталій вистежував його давно. Тож Борис Летюченко вдосконалював свою професію, вводячи таким чином новий фах, чим дуже злив котів-сутенерів, доки ті не підловили і не оддухопелили його майже до смерті. Борис Летюченко прохворів з півроку. Пошкоджене око затяглеся жовтим більмом, а пізніше наросла ґуля, поцяткована дрібненькими виразками. Лишилася вузька щілина, що світилася гостро, тужно, повна злоби на довколишній світ. Відтоді Летюченко став прозиватися Адміралом Нельсоном, а як оклигав, довго блукав у пошуках теплого місця, але звідусіль його гнали, – навіть повії дешевого ґатунку, ті, котрі марно висиджували в переході на площі Льва Толстого, і по кількості заплетених кісок можна було визначити ціну. Йшов тоді буремний, переломний 19… рік. Валом котила хвиля проституції, що на той час давала добрий заробіток. Не так дівчатам, як тим, що їм допомагали. Порнофільми демонструвалися по льохах та всіляких прибудовах, де кишма кишіло неграми, арабами, котрі мали досить великі гроші в порівнянні із зубожілим населенням. Кимось невідомим були відкриті канали для чеченців, які об'єднувалися у клани. Жорстокі закони принесли хлопці років тридцяти п'яти – сорока. Вони під'їздили на волгах і мерседесах. Безпосередні, контактні та доброзичливі, вони розповідали, трохи підхмелені шампанським, розстебнувши сині піджаки з блискучими ґудзиками, що проституція – не гріх, який то може бути гріх, це ж один із заробітків, футболісти – ті он ноги продають. І всілякими методами, включаючи до програми забороненого тоді Фройда, аж до споювання збудливими засобами, ґвалтували непокірних дівок; п'яних або під наркотиком фотографували у всіляких позах, шантажуючи на ранок, що ці світлини ляжуть на стіл декана або деінде, де не бажано в такому вигляді з'являтися на люди. Віталій, як завжди, пройнявся цією справою. Вже за три дні він здогадувався, ким і для чого це робиться. Випадково він зіткнувся з чоловіком, радше виконавцем-ліліпутом. Подібні падають навзнак у цирку на манежі – злі, що з них регочуть.

На той час Летюченко пристав до політики. Заводив поважних друзів, не одну добу просиджував по офісах – мовчав, і те сприймалося як належне, з повагою. Проте, обібравши касу якоїсь партії, що їх тоді вилазило, як грибів після дощу, Летюченко зник. Щоправда, на нього довго не падала тінь підозри. Ще Адмірал Нельсон захопив до десятка закордонних паспортів, але тут доля його звела з Ліліпутом. Ліліпут так-сяк вилікував за власний кошт око, але більмо лишилося, і цим оком Летюченко майже не бачив; щоб приховати той ґандж, носив чорні окуляри. Він носив чорні окуляри, від нього попахувало дорогими жіночими парфумами, бо Ліліпут млів од того запаху, і обидва були мужеложцями. Власне, Ліліпут підманив Летюченка, прив'язав до себе; Нельсон зневірився останнім часом у жіночій статі. На перших порах це навіть припало йому до смаку. Вони трималися відчужено, осторонь, про їхні любовні забави ніхто не знав. Час був справді наповнений чимось таким, що робило нахабним навіть домашнього песика. Проте все урвалося, коли без відома Летюченка за тими краденими документами дівчат – дорідних, ніжнотілих слов'янок – відряджали за турпутівками до Югославії: «там, дєвочкі, в магазінчіках поработаете», – а там їх неждано-негадано перепродували за безцінь, за тамтешніми цінами, до Туреччини, до будинків розпусти та гаремів. Історія стара. Летюченко для годиться поогинався, та скоро ввійшов у долю. Бо Ліліпут і той невидимий мали великий зиск. Дівчата в галасі комінтернівських гасел зникали майже безслідно. Або кінчали самогубством, або ж помирали од виснаження і наркотиків. Щоправда, бізнес работоргівлі скоро притих, поміняв напрямок, бо якась дівуля, з тих інтелігенток у першому поколінні, які верещать, ляпаючи в долоні усьому новому, гуляють у куцих спідницях тоді, коли на вулиці модно максі; тож дівуля дивом переправила листа, а писалося там, що, мовляв, є така скотина, як Адмірал Нельсон, зветься Летюченко, а заправляє тим ділом справжній Ліліпут, який і спродав її в рабство, а зараз вона пише листа, потім перетне собі вени, запустить руку у балію з окропом, бо нагибілася, сили нема терпіти; віднайдіть, мов, такого і десятому закажіть, щоб не велися на дурні гроші та обіцянки. І Ліліпут зник. Взагалі, про такого мовби й не чули. А Летюченко, поникавши, подався до фірми, що займалася якимись неіснуючими військовими проектами, а з другого боку обростала мордатими нуворишами, вчорашніми вихованцями профтехучилищ, колишніми комсюками й стукачами. Він знову кохався в жінках, дорогому вині, добірному товаристві. Награбовані гроші розходилися на дикі оргії, де впереміш злягалися жінки з чоловіками, жінки з жінками і навпаки. Статечним паням, у котрих вже одвисли груди, яким понабридали чоловіки та чада, шприцами впорскували в бубки цицьок шампану і смоктали задубілими од алкоголю губами, а обважнілий од випитого Летюченко кліпав підсліпувато на стіни, на вікна, тільки не на юрмування табуна людей, – жіночі коси ковзали підлогою, змоклі од блювотини, упереміш із спагеті і вінегретом; жіноцтво падало на підлогу – умисно, – начебто ненароком заголювало спідниці, а джерґотава обслуга виливала на них по відру кагору, тягла їх оберемками до парильні, до басейну, де маленькі хлопчики, тобто євнухи, клізмували, а чолов'яги з реготом запихали в зади гумові шланги і мастурбували; перестарілі тітки тицяли голови хлопчаків між ноги, бавлячись їхніми пісюнами. Але все те Летюченко перепробував. Йому до нестерпцю бажалося жінки. Проте з досвіду старого джиґуна він знав, що вони всі однакові – вночі і вдень; але нестерпно заїло. Йому здавалося, що яєчка луснуть не спермою, а отрутою. І він полишив оргію, тинявся містом між громаддями будинків, – передкінець зими, – як і зараз, – а волого, холодом дере чомусь Летюченка, який продибав цілу ніч, а під ранок його відшукали стрижені молодики у напівзабороненому шинку, де він лизькав аперитив для імпотентів. Чорні окуляри лежали, роздавлені, під ногами. Біла сорочка змащена буряковими плямами. Молодики з незрозумілими нашивками, де національний герб скидався на герб іншої країни, наказали відшукати Віталія, бо на те є наказ шефа. Для годиться вони кілька разів буцнули Летюченка під дих. Віталія він відшукав у якомусь занедбаному будинку і передав йому паку доларів, листа й угоду на купівлю патента на конструкцію гелікоптера. Віталій відмовився, і тоді його побили вперше.

Зараз він це пригадував, лежачи в калюжі крові, зачинений наглухо в кімнаті; все як далекий сон. Рипнули двері. Зарипіли мостини. Крізь морок дрімоти Віталій подумав, яке це йому знайоме, до нудоти. Відтак він побачив ноги, вловив прілий дух одягу і парфумів. Навпроти нього сів не хто інший, як Адмірал Нельсон. Віталій, поскрипуючи зубами, звівся, підпер запалу щоку. Передсвітання вигострило костомахи вилиць, жовту шкіру, що одливала воском. Знадвору бабахнуло. Летюченко стиха хмикнув: «Завалили когось, беспрєдєл. Вішать треба. Просто на майдані». Кинув руки на стіл, ударив куцими, мов обрубаними, пальцями об поверхню. Вони довго у жовтій бовтанці передсвітання вшниплювалися один одному в очі; а світло лізло болотом. Вже видно десятки дверей у прочиненім отворі. Летюченко фуркнув: «Як ти сюди потрапив?! Правдоборець… Мать твою. Забирайся». – «Куди? А втім, яка різниця. Я втратив роботу. Віддухопелили мене твої стрижені… А мо', не твої? Скільки я тут пролежав… Тиждень щонайменше…» – Віталій звівся на рівні. Давно не прана сорочка із засохлими плямами крові затріщала, комірець торохкотів об потилицю. Летюченко простягнув пачку цигарок. Віталій не закурив, заправив цигарку за вухо; потім торкнувся кривавим місивом перекинутого бачка, припав тим верхим, брунатним місивом до обідка, і Борис Летюченко із зачаєною зловтіхою слухав, як ходить борлак, клекотить вода в утробі. А як Віталій повернувся, він кинув на стіл шинку в блискучих пакуночках. Віталій роздер пеньками зубів обгортку. Ковтав жадібно, кавалками, не пережовуючи. З дупел зубів сочився гній. Струпи, що повилазили на голові за тиждень, нестерпно свербіли. Віталій намагався угризти, дивлячись на водянисте око Адмірала Нельсона. Захлинався. Підкурював. Затягував цигарковий дим у легені, жер голодним вовком, а водянисті кульки навпроти, брезклі одвислі щоки тремтіли од невидимого сміху. А він шматував м'ясо, однак порожнеча не зникала, лоховиця душі ще більше наповнювалася багном. Очі, мов п'явки, тільки ниткою лазурі протинало мозок, мов далекий відкид у дитинство. Набивши шлунок, Віталій підступив до вікна. Якийсь чоловік лежав у червоній калюжі, а біля нього метушилися міліціонери. Віталій не пройнявся. Щось теленькнуло в голові. Ах, сон, марево радше: «Залитий чистий білий простір з мармуровими східцями, а по них спускається донизу чоловік, зодягнений у чорне, – легко, але якось із неохотою… Став перед ним, сам гарний з лиця, проте не розгледиш. Не дійшовши кількох кроків, зупинився, глухим голосом мовив: ось, я прийшов…» Тут Віталій розклепив налиті кров'ю очі; трохи помарудився, думаючи, – якщо з ким водишся, то уробишся обов'язково. Тут його підштовхнув у спину Летюченко, і вони пішли довгим коридором з безліччю дверей по праву руч і по ліву. З'явився Розан, запопадливо підхопив під ліктя Віталія, якого хилитало. Повів до широких дверей, що їх прочинила довгонога, трохи прив'яла секретарка. Вона здивовано глипнула на Віталія, тільки й вигукнула: «Ти!» Подалася задки. Він, підіпхнутий обрубком Розанової культі, зачув голос, давно забутий голос, що не змінився, лише хрипів по-старечому. Чоловік, зблідлий, ніби з обдертим обличчям, з пухкою шкірою, підвівся, розкинувши колись, мабуть, широкі плечі, заговорив, не питаючи Віталія, безбарвним поглядом видивляючись щось понад його головою: «Я довго з відчаєм і огидою дивився на довготелесу статую святого Володимира; бачив, як його тінь лягає на Дніпро і далі. Щось вкралося, впало стрілами у м'які куточки серця; хлібина, що я придбав у магазині, теплом гріла пахвину, живіт, частину грудей. Це щось тремтливо життєдайне знову пробуркало в мені невідомий світ, такий чутливий, що впродовж дороги, коли я йшов до Андріївської церкви, бачив тільки масні плями домів. Тут я зрозумів, що переміг, хоча не знав, точно не знав, де вона, та перемога. Але що вона в тому живому тріпотливому згустку – напевне. Я побачив відкрите небо під розпатланими верхівками сосон; білі кошики диких квітів, м'ясисте латаття на озері, там, у глухих мочарах Зеленого Острова. Враз я зі страхом зізнався собі, що цей крихітний світ, який обертається навколо кожного з нас, цей світик із Зеленим Островом, калюжами Озер, котрі лежать під роздертими хмарами, наші тужливі, лайливі жінки – всього лишень це стало, це зробиться моїм крихітним раєм у далекому минулому. Проте мені стало сил набратися духу, озирнутися назад, щоб зрозуміти, який довгий і білий путівець відділяє мене від усього того. Шлях, котрий я обрав, а не він мене, – правильний. Але й про це я подумав, що всяка інша дорога доходить до кінця, а хто прямує і не може зупинитися, той застрягає в тому болоті. Кожному – свій Зелений Острів, кожному – своя батьківщина, як розплата за пекучий гріх… І вже в готелі, на новому місці роботи, довго не міг заснути. Йшов дощ. Пам'ятаєш наші дощі, тож дам руку відтяти, він повторився, вириваючи благенькі деревця, вибивав вікна, гнав потоком бруд… Неспокійна ніч подарувала мені спокій у подальшому житті… Ну, от ми і зустрілися. Давно я тебе вишукував – несвідомо. Хоча життя – пилюка, а я радше твоя тінь, тінь твого дитинства. Двійник, котрий не давав мені тієї останньої ночі ілюзій спокою, який відкрив двері у зовсім інше, ніж я шукав. Я – Родик. Упізнав? Колись я був би радий тебе бачити. Проте у мого життя нема долі. Довга віра, любов до прекрасного мене спустошила. Піди, пройдися кімнатами – вони забиті Рубенсами, Ван Гогами, Матіссами. Все це пшик. Головне в житті – удача. У тих кімнатах безліч жінок, які мені не потрібні. Й та, яка мене образила там, біля фронтону головпошти, зараз миє підлогу. Іноді я віддаю її за пляшку пива якомусь бомжеві. А підіймає голос, то саджаю на ланцюг, і наступного дня вона ходить на тому золоченому ланцюгу бенкетною залою між моїми гостями. Розан водить її. Я випещую її, як тваринку, щоб не втратила вроди. Ось так. Удача – це свобода, а свобода – це гроші, котрі неволять. Ти ще після всього віриш у справедливість? Ну, то я даю тобі шанс. Ось талісман. Він приніс мені удачу. Дарую його тобі; а ще неподалік від Андріївської церкви захована сила-силенна грошей. Це не все. їдь додому і приймай директорство заводу. Батько старенький, ось-ось помре, якщо вже… Ти хочеш щось сказати, Віталію? Ось там і будеш займатися поборюванням кривди. Все. Ти вільний. Розан притягне гроші, я ще з кредитів додам…» – Родик простягнув простенький срібний талісман із котячою головою й одним крилом. Віталій лапонув себе по грудях, якось радісно всміхнувся і дістав такого ж. Родик трохи звів вицвілі брови: «Ти бач…» Віталій прийняв з пітних, холодних рук подарунок, додав коротко: «Мені нічого не лишається, як прийняти твій дарунок. Але перш за все я ціную не справедливість, а незалежність кожної людини… А тебе, вважай, нема». А про себе подумав: «Бережи тебе, Господи, бо живий у темінь ляжеш… Нам би обом на дно, але ось янголи за плечима дихають… До останнього моря повертається риба… до останнього…»

Ідучи вулицею, повитою туманом, Віталій подумав мимохіть, що місто виганяє його, але то намарне, бо людина, вирушаючи в мандри, повертає в минуле; і ці вулиці наприкінці кайнозою, мов висохле русло, заплетені вузлами, розкинуті стрілами, влаштовані ярусами; он, на клітці написано: «Гаваращій папугай», і ніхто пальцем не тицяє, бо нічим не здивуєш. Знявся вітер. Теплий вітер. Сизий ранок, жовті доми з іноземними рекламами, лисі пагорби. Вітер схарапудився, змітаючи рештки почорнілого снігу; удар об скло вітрини торішнього, набухлого і гнилого листя. Засвітило сонце, прорвавши хмари. У склі Віталій побачив її відображення: вітер задер парасолю його дружини, і вона була така ж хупава, тонка у стані, як і парасоля – відбивалася у вітринах; тонкий стан прогнувся, мов від тягаря. Колись вона любила танцювати перед ним, тримаючи квіти в лівій руці, – біла, прозора, навіть сукня видавала її. Тоді вона щось любила в ньому, а він – до нестями. «А я вже не любов – ненависть, відповідь забуттю. Коло, котре не розімкнути…» А тоді дощ ущухав на світанні, задовго до того, як роса вбере бурштин сонця: падав сивими полотнищами, срібними серпанками обірвано клоччя туману за вікнами; спочатку видавалося, що то шурхотіння осики та тополі. Ще вчора світло низало згори, різало навскіс, сьогодні холодно; й одного разу я зрадів комариному пискові – сни наливаються хмарами, мов важке каміння, – хоч скільки ступай до вікна, все одно дощ глушить кроки – марно дослухатись; оце днями равлики тягали хатки-мушельки, а скоро замете листям дороги… Загодя і листя прибрали – дерева стромляють голі шпичаки у низьке, приплющене вересневе небо. Мовби є чому радіти, але не радісно, туга-радість надходить зі снами, з явою світлого: шкабарчить на душі жаром, облитим водою; десь на дні душі… Та й дощ… Та й старі новини, що за годину стануть новими… А дороги замітає білим снігом, що по обіді втрачає свою білину і топиться, полишає брунатні шари листя впереміш із зеленим… А вночі була буря – зранку під моїми ногами хрускали равлики – «ой-йой, їм боляче»; а в дроти понаплітало трави, річкових водоростей… А ще мучать старі гріхи, старі рани – дощ по обіді гасить, і я намагаюся згадувати, але, окрім жінки з розкосими очима лані, не приходить нічого. Мені тисне в грудях… І не тому, що не бажаю бачити тих місць, де вона, де ми ходили, але шукаю спокою, бо не одні черевики стоптав, не одна людина викинула мене з пам'яті, так і не втямивши, хто я є. Я радий сам себе забути… А вночі холод упав просто-таки скажений. Я чув, як хтось тулився до вікна, тремтів тілом, шелестів листям, хропів… А потім комариний писк відволодив, самотній… Вранці вгледів пса, що підіймав лапку – погляд людський; я впізнав цю молоду сучку… Чавлячи равликів, підійшов до собаки, і та підняла лапу. Я вдарив сучку, але за хвилю пожалкував, наче ударив жінку з розкосими очима… Не люблю собак. Кицька – то вже інше. Навіть тут, на пустирищі між соснами, де живої душі не видко, вони гордо походжають підвіконнями: «Нам до ваших справ нема нічого, яке ваше діло? Тут усе наше…»

Він одійшов убік – зупинився біля власного дому: його? не його? Дивно – тхне мускусом та обридлими парфумами, що просмерділи все місто; згорнуті простирадла; пріль, але все зализане до нечемності; він поторгав двері – виск, наче з іграшкового калатала, схожий на комариний; сніп світла наповз на ноги. Віталій клацнув запальничкою, вихоплюючи вогнем картини, купу книг, де павутина, як знамено. Його-таки дім. Його, і від того нікуди не дінешся. «Трагедія, поворот до щастя…» – стрельнуло, обпекло нутрощі, тільки на мить. Що взяти з потурнаків, а може, і він потурнак. Сплюнув – газ вирвався з клапана. Він подумав, що запальничка теж гонконгівська, тьху, навіть не американська; заклинив і пожбурив на рукописи й креслення. Двері бухнули, зачинилися за ним. «Хату-то ти спалив, а відгризтися од тієї свині – кишка тонка. Потурча. Мд-да». З авто Віталій бачив, як осідає покрівля, лущиться скло, вгрузає в глей остовиння; вишні свічками тягнуться до неба, іскри розмітає навсібіч, і приглушено, радісно лементують люди.

«Це пам'ять, перевернута пам'ять без сподівань – незлоблива музика мого дитинства». Кіготь дряпонув мозок; навіть, видавалося, побачив міцні, мов горіхи, півкулі мозку – у вухах ще плакали, лящали єврейські надривні, хрипотою повні, сумні жалійки; чоловік, який виводив їх на кларнеті, доскіпливо витягував, мов очищаючи від чогось, звуки: сипало торішнім осіннім листом, жовтим проти сонця, проти вікон, а насправді – розбухлим і гнилим; лопотіло порепаним асфальтом… Він нашорошив вуха – подув вітру, заболіло в грудях. Лампа в іржавому плафоні; сліпонуло очі, вирвавши міцне підборіддя, частину маслакуватого лиця, жовте, пробите тонкою голкою зіниці око. Він ще раз пірнув у видиво – холодну, шкарубку, аж до дна маячню: як сизіли вирвами сухі фонтани, осінь кутає, проте весна. І Віталій ще згадав, нишпорячи скоцюрбленими од морозу пальцями по кишенях. Видобув цигарку – намір-бо мав, що зайде зі сходу, з боку залізничного вокзалу, неодмінно влітку, коли в задусі жовтий будиночок видається більшим, ніж насправді; неподалік, відбиваючи сонце, збігаються рейки над сірим горбом полину, торохкотять коробочки дурману, прошивають шовк полудня мухи, всіляка комашня… Він полишив авто непевному типу, тицьнувши банкноту, невиразно промовивши адресу. Сам подався до автобуса, що, промацуючи темряву фарами, підходив до зупинки.

Він задрімав, заколисаний у допотопному «пазику», де стояв запах часнику, цибулі, самогону, – хтось торсонув за плече, і він крізь мереживо гілля впізнав двоповерховий дім із темними вікнами та гостроверхим, за його пам'яті, дахом, критим червоною черепицею, з одним-єдиним під'їздом. Він одразу розгледів подвір'я купою налиплих сажів, до цього всього – сарай скособочено тулився одним боком до братських могил. За далекої пам'яті, коли бульдозер нашкрібав ковшем землю, вивертаючи людські кістки, навіть кров поналипала місцями, вони з Аббою черепами грали у футбол. Абба ще знайшов жіночий череп зі жмутом жорсткого волосся – «во, я пріньос»; Аббу били тоді, один Віталій захищав… Білим спалахом у голові… зазвичай рахував кроки крутими сходами, дерев'яними, прогнутими, вичовганими досередини. Тамуючи віддих, зупинився між першим та другим поверхами, навпроти великого, майже на всю стіну, вікна. Ранок марудився. Крізь чорні шиби проходило більмувате ситиво вогню – ліхтарі. Вени, сухожилля, переплетені у вузол, пірнули в жолоби гострих ключиць, ніздрі роздулися, сапонувши драглистими краями порожнечу; закути дому зрізалися жовтими завісами до звичного очам; по лакованому паркету, вимощеному ялинкою за тих часів, коли дім зводився, липкими мацаками пролягли брунатні смуги передсвітання. Постоявши з хвилину, дослухаючись, дістав цигарку, – нарешті струмінь диму обпік змучені кашлем легені. Притримав язичок полум'я. По відблисках вогню, мов слідами, піднявся вище. Також невпевнено шукав ключа, ловлячи себе на думці, що відтоді минуло добрих два десятка років. Але ключ лежав там, де йому й бути, – у виямці, заставленій пляшечками. Значить, нікого нема вдома. А кому бути? хто б ще лишився? Заклацав замок, в лице війнуло прохолодою, проте затхлої, необжитої домівки. Віталій натиснув на вимикач; світло не спалахнуло. Він так і лишився стояти з опущеними руками, проти чорного розхрестя віконної рами. Підступало до горла, голова суха, порожньо в голові. Не озираючись, сів у прогнуте, з пошматованою оббивкою крісло. Намагався навмання чи то згадати, чи то подумати про щось, ага – як з вікна бачив уранці білі гори, розлите плесом море, піщану косу, а мати скаржилася сусідові, кремезному Тичковському, що всеньке життя пропрацював в органах, так і помер на сходинках – спиною гепнувся. Ґвалту було, а на похорон майже ніхто не з'явився. Той Тичковський, здавалося, вік не випускав цигарки з рота – «да, радная, к псіхіатру би єго свадіть». А ще – вже перед дрімотою – згадувалося, що батьки часто скублися з Аббиними, – гоям нічого не давати… Сходи з білого мармуру лягли рівно, сходилися знайомо. По тих східцях піднімався чоловік у довгополому чорному пальті, м'якому капелюсі. Вже прокидаючись, Віталій знав, що обличчя його не згадає. Тільки налиті сумом очі… Цього разу він загорлав; коли прокинувся – волого потягло за спиною. За вікнами стояла молочна бовтанка. Ніздрі втягли дух прілого одягу; ось він заблимав, ще не пройнятий блакиттю, крізь заляпані шибки зашарудів облущеними рамами, розбризкавши оливо, – березень; білий промінь кресонув крізь віти липової алеї: жовто-сірий морок здувся клубками; око затріпалось у сум'ятті барв; промінь чимдуж набирав швидкості, вирізав голим гіллям крони акацій; біло, до смертельного, до щему, вирізав одну будівлю, кинув, розмазав стіну по зіницях, і він, задихаючись, у наростанні далекого дзвону пам'яті, впізнав ряди низьких гостроверхих крамничок; промінь уже шипів, проносячи світло над світом, вихоплюючи з іржавого сутінку знайомі обриси, за мить уже ліг на бруківку, лизнув асфальтову стрічку, луджено вдарився об шиби; вітер рвонувся з яру, що темнів далеко в лісі; Віталій згори побачив чорні нори в червоних урвищах, порослих верболозом, глодом, дурманом, ковилою; плоско, наче на столі, котрого не зрушиш, лежали намистом десятки ставків, перетнутих змійкою річки. «Ось, майже нічого не змінилося…» Й тут верескливий, до гикавки знайомий голос: «Пане Віталію, а я ж думала, хто б у нас курив такіє папіроси…» У червоних, порепаних, у ластовинні руках блиснула пачка «Кемела». Віталій повільно, немов марячи, повернув голову, вгледівши у чотирикутнику дверей розбухле, з гачкуватим носом обличчя тьоті Рузі, яка, розчерепашившись на вході, без угаву говорила: мовляв, Абба в Америці, на рабина вчиться, таке гівно було, а от в Америці, і листи пише, щоб я соблюдала кошер, гівнюк такий, він своїй матері буде говорить, що їй кушать, а Люся замужем, пам'ятає Віталій Люсю, – Рузя лукаво примружила око, – лишилася Аня, вона за старим наглядає; пам'ятаємо старі часи, ви їх, звісно, не пам'ятаєте, бабка ваша нас от немцев ховала, а немцев от руських, парядочна женщіна була; а ви, значить, надовго? жить приєхалі? я завжди говорила, що з Віталія, з вас, люди будуть… – Рузя, нарешті, замовкла, поклала цигарки, що він загубив при вході, на присипаний пилюгою столик. Хочете, щоб я Аньку прислала, щоб трохи прибрала у вас? Авто не варто лишати без нагляду. Ні. Він поспить. Будь ласка. Пажалуста. Вона пішла, важко пхаючи тіло, коли Віталій ліг, підібгавши пальто. Він спить? Так, так, так – пішла. Його ще півгодини покрутило. Навпроти очей – жовта, до розпачу близька, шпарина; припав до неї, але вгледів тільки не те, про що думалося – Аньку: ніс, як у її сестри, ніздрі розкриллям, наче маленький птах сів на лице. М'який обвід грудей у мороці робив перса тугими, а прогнутий досередини живіт – у пласке, недорозвинене лоно; незаймана. Проте Аня мов огородилася серпанком; у сестри, навпаки, були міцні крижі – дощ періщив у шибки, розмазуючи віхті сизого ранку, і неможливо, та й не треба знати:

вечір чи день увібрався до кімнати; чи то шибки розлили вечірні відблиски, останні промені, мов перед ніччю. «Людям подобається хропти вдень, вилазити ночами, тягнучи чорні пасмуги. Я чую торохтіння ратиць; ніч – то їхнє життя». Бурштином грає волосся Ані, русяве, попелястого відливу. Віталій зроду б не подумав, що вона єврейка, – вона спала гола на животі, витягнувши руки і скинувши ковдру, коли переверталася на спину; Віталію од наплилих спогадів забивало дух. «Це пам'ять доброго мого дитинства; ця пам'ять туга, мов мозолі юності, закипіла зашпорами осіння туга зрілості», – і він затулив широкою, колись селянською долонею шпарину; тоді на думку несподівано прийшло… Занедбаний цвинтар, поруйновані могилки, за ними – шмат чорного, притрушеного остюччям поля, давно не ораного, а там різниця, поряд різниця, де забивали худобу: зелені й жовті гнійні мухи роїлися над викинутими тельбухами; різниця за кілька метрів од кладовища, і Віталій, змучений безсонням, зачаклований хрускотом гілля, морокою травня – опинився там, якраз між латкою поля, різницею, марами, на які кладуть, проводжаючи в останню путь, померлих, зустрів там чоловіка, куцого, чорного, мов сажа, з обрубками пальців на лівій руці, котрий звався Розаном і працював різником. За кілька років він забув про нього. Розан носив клейончастого фартуха, а зараз ходив забрьоханий, весь у тваринячій крові… Віталій блукав між могилок, поки не зупинився перед облупленою стіною різниці. Розан вивів на налигачі бугая; вийшов навстріч. Розан і Віталій зустрілися поглядами – очі в Розана тепло світилися, радість переливалася з сумом. Бугай розчепірив ноги, баньки вилізли з орбіт; він відчув, що щось трапилося, повинно статися, – кволо задер голову, повертав, граючи м'язами, тугим загривком, шиєю, задер у передчутті чогось страшного ріг угору, – навіть не відгонив роїща мух, що зависли над головами людей у клейончастих фартухах; боки роздулися, соплі та слина потекли з ніздрів. Бугай чухмарнув боком покручений стовбур морелі – обтрушений квіт потягло вітром, низом, упродовж масного шару землі. Бугай тужно зайшовся майже дитячим ревом. Люди у фартухах перезирнулися. Бугай вирячив очі, і налиті кров'ю баньки, провівши серпанок абрикосового квіту, вп'ялися в Розана. Бугай затужив, наче кличучи телицю… Тут різник одним ударом розтяв яремну вену, загнав крицю глибше, прокрутив тесака тричі: густа паруюча кров чвиркнула на одяг Розана; тугий струмінь злякав зелених мух на тирсі, що затріщали крильцями в тиші, ляскаючи спинками, зависли в повітрі. Бугай упав, зарився писком у землю. «Тут колись було кладовище…» – здається, сказав Віталій. – «Е, чоловіче, тут усе таке старе, що не стане навіть розуму…» Віталій, не дивуючись, заплющив очі. Запала ніч із яскравими зірочками.

Вже полудень, день похмурий. Віталій вдихав дух рідної домівки, наче хотілося спекатися, – в молодості він любився з її сестрою, яка завше хотіла його… Здається, Абба давно давав за винагороду крамарчукам погладити оголене коліно, стегно; раз він застав її… А потім усе скінчилося… І з осінньою тугою, повернувшись на спину, він згадав місто, дружину між легких вітражів, опуклих вітрин. «Напевне, є любов важка, мов спотикання об каміння; іскрометна, креше синім, а ще та, яку ти кожного дня тягарем несеш усе життя…»