Розділ «Частина друга Під прапором двоголового кота»

Він так і продрімав до ранку, притиснувши сумку. Порожнеча сонячного дня викидала в безодню зав'язаних на вузол, мов пам'ять, вулиць, що крізь сизий перегар спогадів нагадувала йому: пошук закінчився; але збожеволілий людський дух пробуркувався, нишпорив навколо, наче хотів учепитися за щось. І Родик став пригадувати неймовірне – він і вигукнув дівчині адресу. Поволі, обтрушуючи сніг, сновидою почвалав до ранніх крамниць, пригадуючи, де він її полишив. В ларку випив склянку дешевого портвейну, з'їв четвертину свіжого гарячого хліба. Це повернуло йому надію. Скрегіт, то джергавий, то лункий, приглушений видих міста наповнив його жили гарячою кров'ю. Жеброта по переходах вимахувала протезами і милицями в спину нарядові міліції. Родику все здавалося втраченим. Воно, власне, так і було. Пізнане-бо до краю, перелилося в провалля невідомості. Рух смерті в натовпі – ось що він бачив. Не більше. Він бачив учорашніх людей – шкіра блищить кварцем березня, отруєні обличчя, безкровні, неживі. Проте Родик знає, що, втративши, він став кимось іншим. Портвейн гріє думку, душу, розв'язує мертві порухи. Хліб відригується приємною хвилею тепла. Заможніші повитягували пластмасові стільці, потягують грог, віскі, «Криваву Мері», готові до самого дійства, рокованого людьми і життям. Ось вони протоптують шлях від своєї нори до смерті. Ангел Смерті скинув крило над яскравими терасами, затишними їхніми помешканнями, домами. Лід топиться під яскравим сонцем. Сонце скидається вгору, мов тінь Люцифера, чавить сік із висохлих мізків, пробігаючи полотнищами кварталів, майданів, площ, що їх, здавалося, можна покласти на долоню і побавитися. Пряма його тінь набігала на шибки й мокрі стіни. Тріснули у сферах останні зірки. На захід потягнули хвости комети. За столиком, розмазуючи бруд, душачи паперові стаканчики, сопучи парою, розвалився, порохкуючи, Товстий Лящ. Лящ, вільний літератор. Вільний від усього. Вже п'ятий рік він спростовує християнську ідею милосердя. Зараз бутить, оперезаний вчорашнім перегаром: «І що тоді, коли мій попіл згорить у пеклі… що потім?» – Лящ підозріло дивиться на Родикову сумку. Лящ одригнув: «Нема нічого? Да-а-а-м, хрінові діла…» – Креснув сірника, смачно потягнув дим, тицяючи куцим пальцем на сигари тойот, мерседесів, фольксвагенів: «Е, ні… Хай не випендрюються, бо дати драла за кордон і ми вміємо, а спробуй пожерти одне одного. Га?! Малий, що ти на це скажеш?.. У тебе в торбі, принаймні мені так видається, літрів зо три. Га?! Ні? Ні, так ні. Лящ не нахабний чоловік. У мене пішов текст. Да, пішов нарешті. У злиднях нічого не пишеться, але коли навколо злидні, то навпаки. Я так думаю… Мене все дивує, коли я голодний. Проте, коли про такі речі базікає вельможна людина, то мені хочеться зняти штани і показати йому свій прищавий зад. Да-а-а-м. Кортить просто. Злидні й голод вибивають параною з наших мізків, навіть ошатні думочки, і якщо ти, малий, доберешся статку, то вони ляжуть на папір, на полотно. Здається, ти художник? Ні? Вибач, я тебе часто бачив поміж художників, але, власне, всі ми – митці одного нікчемного шматочка, дарованого нам невідомим, кимось невідомим… Налий сто грамів. Га?! Маєш? Це здорово. Ще трохи постовбичимо, і піду. Пішов текст, розумієш…» – Вони йдуть переходом, під фальшивий виск скрипки, анемічна дівчинка виводить фугу Баха, а облізлий песик дзяволить на перехожих.

Лящ зупинився, підтримуючи заяложені поли пальта, риється в кишенях, дістає сотню і кидає в кольорову коробку.

Вони піднімаються східцями. Під кулінарією метушаться дрібні чиновники, рекетири, – Лящ, на превеликий смуток, нікого не знаходить. Ще рано. Вітер самотньо лиже сірі плінтуси. Родик нишком бере купюру. За хвилину вони п'ють горілку, загризають шматками смаженого м'яса. Лящ говорить з набитим ротом: «Ти не уявляєш, яку біду нам принесло християнство? Ха? Не віриш. От вийде моя книга, тоді зрозумієш. Воно закликає до милосердя, а сам чоловік хто? Га? Мовчиш! Тоді що ми жремо? Ми жремо м'ясо. І не завдяки християнству. Да». – Лящ випиває одним духом півсклянки. Родик супиться. Лящ регоче, його маленькі свинячі очі зизять із-за довгого, як пташиний дзьоб, носа: «Глянь, усіх цих виблядків колись покликала революція! Усіх! Тебе, мене, їх, головне – їх, бо ми, старий, можемо дати раду нашому органу, тобто голові. Ха! Га!» Сонце розбризкує шматки паморозі; слина з рота Ляща бризнула на підборіддя, з підборіддя на стіл, потекла обрусами, по ніжці столика. Вони якось разом, не збалакуючись, глянули на липку калюжу під столиком. З того кутка сунув Мефістофель, кучерявий наглядач, такий же горбоносий, як і Лящ. Усе життя він мріяв стати полісменом, проте медкомісія дискваліфікувала його як слабкого на голову. Мефістофель носив форму та гумового кия. Зараз він ішов, сповнений пихи службового обов'язку, до їхнього столика: «Лящ! – випинаючи губу, різко говорить він. – Лящ, ти снова абасцался!» – «Та то не я, то цей… То…» – Гумовий кийок рипає Ляща по загривку. Родик встигає виставити лікоть. Кулінарка булькає голосами. Цікаві, зраділі, навперейми кинулись дивитися, як Мефістофель лупцює Ляща. Лящ верещить: «Ти кого, падліна, б'єш! Ти ще, сука, пожалієш…» Надворі знову сніг, знову морок. Родик піднімається, ковзаючись, іде повз консерваторію. За ним біжить, спотикаючись, чоловік в окулярах, щось лепече вслід. Родик зупиняється; втрата б'ється в нього разом із гіркотою пізнання світу. Чоловік зараз зігнутий, зелене обличчя – яскрава пляма проти снігу. Він розповідає йому як краще проїхати «на хату», нагадуючи, що вчора дав ключ. Родик думає: як люди можуть пам'ятати такі дрібниці, взагалі щось тримати в пам'яті? Простягнувши руку, він хоче віддати ключа, але чоловік просить грошей на сто грамів. Родик дивується – звідки вони знають про гроші? При нагоді треба подивитися на себе в дзеркало. В голові тяжко. Знову слизькі східці, прілота, гниття зубожілих під'їздів. Це як прозріння. Він ловить знайомий запах парфумів, він уже відчуває пружність шкіри; йому ввижається волога мигдалевих, трохи розкосих очей. Двері в синій безликій стіні наполовину прочинені. Дівчина сидить навпочіпки, склавши долоні кулачком, притиснувши до вуст; неживий погляд радше наштовхує на те, що вона збайдужіла до всього. Дихання в неї коротке, таке, як у людей, котрі поринають у сон або чекають на смерть. Це нудно нагадує вирішення всіх проблем; це повертає кудись назад, у далеке минуле, але, шугонувши туди, знаходиш порожнечу. Він прочиняє двері. Дівчина скидає на нього вишневі очі, повні подиву, страху, розпачу і радості – важко під зеленою кофтою піднімаються груди.

Усміх повзе її блідим загостреним обличчям. Крізь вікно, запалюючи пилюку, б'є сонце. Він сідає навпроти і простягає сумку. Дівчина щось шепоче; нарешті він добирає слова: «Ми поїдемо з цієї клятої країни. Тут, розумієш, тут одна смерть править. Тут нема щастя, тут нема…» – «Так…» – говорить він, прикусуючи губу, і, наче схаменувшись, кидає сумку на диван: «Перевдягайся». Він, дивуючись, як дівчина легко бере сумку, витягає гарними, з голубими прожилками, пальцями срібні пакуночки; він бачить у сонці це дійство рухів, шурхотіння скинутого одягу задихається, наче вперше перед ним оголене жіноче тіло, підрожевлене холодом і подихом чоловіка; рука, пробиваючи далеку відстань минулого, звідки обоє вирвалися, тягнеться, пучки пробігають, занурюючись звірятками в пружність шкіри, спиною, сідницею, затискають соски, а дівчина пересмикує худенькими плечима, ловить його каламутний погляд; крик шаленства застрягає в її горлі, вона подається назад, затуляючись сорочкою, і він ловить губами пасмо її волосся; під ногами лущить сміття, плутається одяг – вона, притиснута до стіни, закидає голову, сміх розриває її груди, чистий сміх, що хвилями здіймає перса, світить очі. Сорочка летить на підвіконня: пітьма крилом накриває їх на якусь мить. Веде дорогою безпам'ятства, путь щастя вистеляється в цій комірчині, безмежністю віри в щось більше, ніж знають люди за стінами, за вікнами. І вона, відкинута власним спротивом на диван, лежить горілиць, плаче, розмазуючи чорну туш на щоках, лишень рука піднімається і кличе його. Губи в неї солоні, присмак помади нагадує суниці. Шкіра, тіло зберегли запах сонця, води, зелені. І він жадібно ковтає її запахи, звуки з її грудей, б'ється безпомічно на її тілі. І вони лежать довгі години, причакловані легким голодом, сп'янілі, – небо очистилося після обіду. Синє, з розтріпаною бавовною хмар. Коли настає темрява, він іде до магазину, а вона дивиться на місяць. Він так уявляє і знає, що так воно і є. Він повертається швидко. Лягає. Вона поруч, сьорбає гірке пиво – гудуть промерзлі дороги, каламутніє зір під ранок, злипаються очі, руки, ноги од любощів. По кілька годин вони лежать нерухомо, мов білі зліпки, щасливі від цієї тиші. Крики людей за стінами насторожують тільки його. Родик ворушиться, звивається під теплою ковдрою: «Обіцяли комендантську годину». – «Не вигадуй». – «Треба йти звідси». – «Треба їхати з цієї країни…» – порожня бляшанка з-під пива торохкотить, кинута в куток. Він цілує їй очі, губи, груди. Дівчина лежить нерухомо, йому навіть не кортить запитати її ім'я. Думка настирливо крутиться на вулиці. Вперше за багато років у нього холоне серце. Він приніс телевізор, і вони днями продивлялися передачі. Синьо-зелені смуги мало цікавили його. Дівчина, підібгавши ноги, голосом сумним, мов осіннє, прибите іржею листя, коментувала події. Родик, надувшись, сідав до столу, писав листи до незнайомки, повні злості та відчаю. Він писав, що чує в повітрі подих крові, смерті, гнилоти запустіння; що він втомився, розчарований життям, і що та дівчина зовсім не та, кого він шукав усе життя, ну, принаймні роками. Йому обридло. На синьому телеекрані гарчать страйки, мітинги бовтнулися в невідомість історії. Що він іще хоче сказати? Як назвати її, котра загубила, стратила безглуздо його мрію… Сповнений ніжності, несподіваного щастя, Родик підходив до дівчини, занурював пальці у розкішне, вибухле каштановим дивом волосся, гладив ніжну шкіру, переконуючи сумління, котре проїдало червом думки, говорив: «Нам треба залишити це помешкання…» – «Так, намагатися з'являтися на люди…» Він сідав поруч, і вона годинами, без угаву, розповідала про своє життя. Про напівбожевільну матір-фанатичку, про сексуального збоченця Гільмедова, про його сестру, з якою той спав. Розповісти, що він витворяв із нею, коли їй було тринадцять років? Не треба? Чому не треба? Якщо вона не розкаже, то май певність – Гільмедов і інші одного дня повернуться; вона вже чує їхні подихи, їхні порухи розносять смердоту вологих од поту і сперми тіл, влазять у її сни; вона уриває розповідь, шепоче: «Боже великий! Які ми всі мізерні, страшні, божевільні до крові…» А ще їй снилася покійна баба. Вона не відчувала ні сорому, ні страху, бо все те, що трапилося з ними, не що інше, як Провидіння. І вона плакала. Чому воно так складно? Люди ж не такі, правда, вони не такі? Дві ілюзії людського життя схилялися над матіоловим вечором у поцілунку. Надворі зима без запаху, без суму – екран наїздив горбатими танками, доменні печі плавили для них кулі, снаряди, тисячі теслів майстрували труни, в крематоріях чистили попіл. Це так далеко, мов хмари дитинства, яких не зупинити ні на папері, ні в кіно, ні вві сні. Холод навколишнього пробуркував хіба що жеброту, котра настирно, мурашиним царством, продовжувала боротьбу за існування, вслухуючись здалеку у програвачі та приймачі. Місто, мов парша, роз'їдав страх. А вони збайдужіло тинялися маркетами, валютними магазинами, уквітчуючи свою кімнатку ліногравюрами, світлинами далеких островів, де барвисті птахи протинають непорушну кришталевість повітря. Чарівні замки кишма кишіли кумедними привидами, потойбічними тварюками, а сонце Африки гріло спини елефантам, що, граційно погойдуючись, пробивали шлях у джунглях. Вони скуповували атласи країн, карти міст далекої Мальти, Європи, Америки; вони дізнавалися про ціну квитків. Ще так ніколи, до тупості, не вивчалася географія, економіка, побут. Вони навперебій, доторкуючись лагідно одне до одного, розповідали почуту, вичитану, побачену новину з котроїсь країни. Спочатку то була Італія, але фантазія займалася, як солома на пожежі, – все далі, далі, далі одкидало їх від прілих закутів, просмерділих кухонь. Чарівність нового світу передавалася цьому місту, де вони жили, де рвалися їхні душі і серця.

Одного дня вони полишили своє помешкання. Нітрохи не шкодуючи, пройшли вже сірим снігом на зупинку таксі, оддихуючись від важкої ноші манатків. Вона якось таємниче, як можуть тільки кохані жінки, підвела голову, тицьнула пальчиком: «Бачиш ту рекламу? Там моє ім'я». – Родик поцілував її, стиснув руку в червоній рукавичці. Вітер зняв сніжну пилюку, сонце різало з-за хмар. Спочатку видалося неймовірно гарним місто, що розкинулося золотоголовими куполами на жовтих пагорбах. Забивало дух, і вони дорогою жартували з водієм. Нещасні мої закохані, ви думаєте, що сховалися в цій людській пустці, – але сотні вікон, затемнених і заллятих світлом, пропікають рентгеном; чиїсь зведені у німому невдоволенні щелепи, напнуті під парусиною штанів прутні, – шпарина вуст щільнішає, туди пробирається гадюкою тупа заздрість, а руки до ранку невтомно мастурбують над вашими тонкішими від шовку, наче привиди, душами. Ось ви ховаєтесь, а над вами вже зависла злива, що віками збиралася в горлянках, носах, дітородних органах. Вас накрило й змело з цієї території, виплеканої їхнім зором і куцим розумом… Ти всміхаєшся, але ти ще не зрозумів, що повинен плакати. Сміятися дозволено тільки тим, у кого на лобі тавро. Яке? А невідомо…

Тривога ввійшла у прочинені двері нового помешкання.

Вони жили за містом, у тиші широкооких озер, одні, проти степу, засипаного рудим снігом, у двоповерховому домі. Тільки-но її нога ступила за поріг, як очі увібрали смуток. Це стривожило Родика, більше того, – жінка стала зносити до кімнат богемський кришталь, китайські вази, антикварні меблі, перські килими. Вона годинами розповідала, як їй дісталася та чи інша річ. Вона розбалакувала про речі, мов то були живі істоти. Попервах це забавляло його, він вибухав безтурботним сміхом, але далі його тягнуло в протилежний бік, навіть короткі спалахи пристрасті не могли відволікати од думок, од листів до невідомої пані, котра набирала дедалі живіших обрисів. Він навіть почав розмовляти з нею вві сні, так, що дівчина, прокинувшись серед ночі, заламувала ревниву істерику. Але що далі, то більше нагадувала вона порцелянову ляльку, що захоплено по десять разів на день протирає речі, забуваючи приготувати їсти чи привітатися. Родика не брала гризота доти, доки за місяць вона не придбала за божевільні гроші часопис світських зустрічей. Вона змінилася, скинувши джинси й зелену кофтину, – малинова сукня важкими тінями падала на підлогу, підкреслюючи напівтонами тонку поставу, дивись – налетить вітер, і вона переламається в стані; вона навіть ходила зараз по-іншому, – нахилившись, ледь похитуючись, наче від утоми, сонно затуливши віями щілини очей, піднімаючи руку до чола і враз безвільно її опускаючи; широкий розстебнутий комір відкривав частину порцелянової шиї, а очі, колись повні бездуму і тоскної порожнечі, набрали мрійливо-потойбічного, торкнутого зверхністю свого становища виразу, що готовий бризнути люттю, – але то лишилося з тих днів, він це розумів; навіть зачіска, зібрана до десятого поту не одним перукарем, говорила про її неспроможність боротися з усім світом – розсипалася десятками неслухняних кучерів по плечах. Нудьга, стиснута морозною до синяви зимою, змушувала її довго спати вдень, і вона блукала кімнатами з годину, безтямно беручи до рук то одну річ, то іншу, підступала до вікна, відтак по дві години, не зронивши слова, плюскалася у ванні, розчинивши двері, виходила і, не одягаючись, продовжувала блукати; ночами просиджувала біля телефону або телевізора. Це мало нагадувало мрію. Родик пробував поговорити з нею, та вона лишень огризалася, – так, мовляв, треба. Безглузді телефонні дзвінки до колишніх подруг навіювали на нього жах. Втома од життя, що пролітало повз нього, ламала кістки, розчавлювала груди. Ночами в нього боліли зуби – тупим, закрадливим болем. Коли в повітрі прокинулися перші голоси птахів, повіяло весною, вона примостилася біля нього, відкинувши кольоровий журнал: «Я хочу, перед тим як ми поїдемо… ми ж неодмінно поїдемо… ну… як тобі краще це сказати – подивитися на тих людей… розумієш… там мало що трапиться… от припустимо… заходить і знайомиться такий собі мен, папік, і говорить… чи знаю я такого-то…» – Родик знітився: «Ти знаєш, я не розуміюся на цих справах, але видається мені, хоч до Арктики доїдь, то навряд чи хто запитає про тих людей…» – Але він пригадав, що взяв у одного чоловіка, того, що стрижений, в окулярах, здається, ключа, – може, то і є нагода. Вперше за кілька тижнів попестивши її, він подався до схованки, зазирнути в брезентову торбу, – гроші й дорогоцінності на місці, мовби ніхто їх не торкався. «Ох ти, лампа Аладдіна», – подумав і всміхнувся. Нервово заходив по кімнаті; недбало, а більше чогось лякаючись, кинув, косуючи зором на оголені ноги: «Знаєш, давай таки виберемось на люди…» – зустрівся поглядом з її вишневими очима, побачив, як вони спалахнули зірками, провалюючись, тікаючи в ніч, заворушилися звірами, зачувши здобич. Йому потепліло, зробилося радісно. І вони провели весь вечір, довгу, натомлену втечею ніч за тихою розмовою, в передчутті маленького щастя, схлипуючи, як діти, оповідали нескінченні історії про людське щастя. Він, неспроможний відкинутися назад, бо так і не набув життєвого досвіду, а все прихоплював жадібно іскристу мрію; проте зберіг шляхетне ставлення до жінки, прищеплене матір'ю, і десь далеко-далеко в пам'яті його били дзвони на занедбаних, обшарпаних дзвіницях; інтуїція його десь підказувала, що це не може закінчитися добром. Єдиною втіхою серед острівців пекучого прозріння, віконцем у світ стали для Родика листи до незнайомки. І він ковтав дим, занурювався у списані каліграфічним почерком рядки, як у чарівний світ дитячої фантазії. Про що він міг розповісти гарній дівчині з вигаданим ім'ям, – дівчині, яка струменіла звіриною жагою до життя? Все лягало на листи. Родик і гадки не мав, та й не думав, чим це може скінчитися, – летів у широкий, безмежний простір. Пропала кудись дитяча злість, затамована на незнайомку. Спочатку силкувався поєднати дівчину і незнайомку в одне ціле. Але, окрім головного болю, мурашви безпорадних думок, нестерпної ядухи, – нічого з того не виходило. І вона не брала того близько до серця, траплялися дні, коли дівчина просто не звертала уваги. Мала здатність затирати минуле, чи воно вивітрювалося в неї з голови, не вихолонувши, перетопившись у думки. Чи вона робила вигляд, що того не існує? Іншому це надало б прозірливості, проте не Родикові. Вони завзято, кілька днів, ночей підряд планували, кому б нанести візит.

Він вигукував імена, сам дивуючись, звідки вони вилазять, мов ті почвари з прірви пам'яті; вона морщила лобика, затуляючи очі пухнастими віями, й недбало кидала слово. Вставала, розчепірювала пальці і перераховувала всі аргументи проти. І ось наступного дня, з легким запамороченням у голові, дбайливо, під жіночим оком одягнений, рубець до рубця, в чорний стильний костюм, довгополе пальто, при яскравій краватці, він мимоволі зачудувався собою в люстрі.

Місто відкрилося білими горбами; сніг прилипав до скла таксомотора, що ліниво тарабанив ожеледицею. Водій ремиґав жуйку. На розі, де очам відкрилася мокра пляма майдану перед Республіканським стадіоном, таксист натис на гальма. «Страйкують, тварюки. Перевішав би». – Сплюнув гумку. Родик нудно, поверх, глянув на сіру, одним шматком, масу людей з білими плакатами. Знову, наче навмисне, невидима міць, заповнивши кабіну важким духом, одвела кудись його погляд, рипнувши на шиї м'язами. Таксі забуксувало, харкаючи у снігу. Таксист сплюнув, на цей раз роздратований до злості. Припаркував авто до яскравих будиночків кав'ярень, що навпроти стадіону. Закурив. Людський вир заповнював завулки, перетинав шосе, притлумлено булькотів, знімаючи рвані простирадла пари на Червоноармійській. Чим більше спливало часу, тим більше таксист нервував, тримаючи на оці пасажира. Погляд його змучено шукав, на чому б зупинитися; розминаючи велетенські, мов у коваля, руки, він пробував завести розмову з Родиком: «Да, революціонерів у нас багато, а родіна одна – попробуй розділити…» – Родик одводив зір; йому нецікаво. Вони перекинулися кількома словами, заспокоїлися, неждано кожен сам для себе відкрив, що вони дивляться на жінок у кав'ярні, на їхні м'які котячі порухи, вуста, що тріпотять блідим усміхом… Вони шурхотіли сукнями, випинаючи стегна й сідниці, дрібочучи ніжками від столика до столика, серед яскравих вивісок і пишних східних декорацій проходили дикими кішками. Родик, дивлячись, відчув голод, звичайний фізичний голод. Голод дряпонув від шлунка до пахвини. Стримуючи нудоту, він прочинив двері, безпорадно розводячи руками, загубився всією істотою в жіночому царстві. Ніздрі вловили солодкий, нудотливий дух. Вирла натовпу отямили його на хвилину. Він покликав водія щось перекусити. Вони стояли майже пліч-о-пліч, наминаючи гарячі гот-доги, чвиркаючи соусом, дивилися бездумно, як топиться смалець у сріблястих тиглях, як ворушиться в розтопленій вогнем смолянистій масі акуратно посічене на дрібні шматочки м'ясо; тихенькі вигуки молодих офіціанток, що перекидалися поглядами з масними, роздобрілими добродіями, котрі зрідка сюди навідувалися, а тому плутали їхні імена, – переливалися разом, пробравшись тремом, з п'янкими бурштиновими напоями. І тихеньким лускотом, похитуючись, до нього підібралася порожнеча – невідомість уже не заворожувала його, поклавши тугу печать. Він, не озираючись, мов загнаний, віддався тому новому, що не вміщалося в його голові; нове розітнуло старе, вивільнивши далекі поклики пам'яті. Ці неозорі рівнини, підсвічені місяцем, простерті білими пісками безкрайньої втоми пошуку; далекі загиблі моря, звідки випаленим вічністю димом піднімалося майбутнє на каламуті хвиль його уяви. Але він не тямив назви, не знав, як дати раду тому, що ще має, – він обов'язково розповість дівчині про матіоловий вечір, а тоді – про високий, прогрітий смолою соснових дощок полудень, коли, наповнюючи спокій і тишу запахами небачених тварин, до їхнього містечка в'їхав мандрівний цирк. Як круторогі корови, оддуваючи боки, сходячи молочною парою, задирали до низького неба білясті лоби, скинувши вічно сумні очі, заліплені мушвою. Вони мукали так сумно, мов вибачаючись, слинячи терпужком язика руки дітворі, що висипала на дорогу. І він досі, принаймні зараз, пам'ятає той дотик, той запах. І про першу жінку, в яку закохався, – він угледів її в широке запітніле вікно містечкової лазні; він розгледів її серед десятка намилених жіночих тіл. Це коли відійшов од грудей перший звіриний біль, що поклав першу зморшку, луснув у білку ока червоним капіляром. То була вчителька співів. Солом'яну, трохи незібрану її зачіску, тонкий стан і повні, мов литі, ноги він міцно тримав у пам'яті – зараз навіть, пережовуючи гот-дог, заплутавшись у чужих іменах, він вловлював лишень запахи дитинства, ячання припеченої незрілістю юності відступало під невидимим крилом. У цьому нема нічого лячного. Він розповість їй про це. Навіть про велетенських слонів, – сині від ставкової багнюки, вони похитувалися в молочному полудні. Родик скидав оком: смалець бризкав на одяг дівчат-куховарок. Повні, заголені до ліктів розчервонілі руки, роквітчані брунатними плямами ластовиння, спіднички куці, округлі, засмаглі з літа литки подразнювали його голод. Очі обволікало сизим, і він відчув, як тремтить на грудях амулет, а натовп одним цілим, одним рукавом, однією кишкою стиснувся, підступив до кав'ярень, заполонивши шосе, відтиснувши промерзлих хлопчаків із «Беркута». Круглі, чорні від морозу й голоду дірки ротів, посірілі обличчя загрозливо ворушилися. Снігова кушпелінь січеться сонцем. Пастельні тони кладе голубе небо, прорвавшись крізь свинець дрімаючої негоди, на дахи, на широкі вилиці вулиць. День продовжує свій поступ вітринами, неначе іграшковими маркетами, смітниками, трупарнями, лікарнями, в'язницями, школами. Люди вже вишеренговуються. Крижаний удар вітру прориває рекламу. Блондинка говорить про сім'ю і статок, про Канарські острови, про теплі країни. Обірвані краї тріщать на протязі. Водій зайшовся безтурботним реготом: «Подивіться, пане, якщо їх нагодувати, то ці, як молитву на сон, будуть повторювати: дай, Боже, пам'яті, щоб нічого не помнити. Хто тут? Наш брат робітник? Хе-хе-хе – ні! Це суходрочна інтелігенція, професорішки, вчителішки, лікарішки. Це ті, котрі видавлювали з нас останні крихти людського. Це покидь, за якими плаче суха осика…» Родик нервово переступав з ноги на ногу. Його не дивувала обізнаність водія. Спробував заговорити з жінкою, що розносила на тацях напої. Та усміхнулась, тріпнула рудою зачіскою і лишила адресу. Водій із розумінням підморгнув. Родик зустрівся поглядом, злякано відсахнувся – чорні розірвані ями блідого видовженого обличчя, обтиснутого мереживними кучерями. Таксист протяжно, вимовляючи кожне слово, мовив: «Поїхали, нас чекають. Мене чекає багато справ. Поїдемо навпрошки. Зараз міліція зайнята зовсім іншим». – Юрма зліпилася, вуркотіла чим далі, тим загрозливіше.

Місто різонуло вичищеними вітринами. Лютий мороз перебирав на весну. У під'їзді, переламавшись у шиї, обіпершись плечем об одвірок, кволо відриваючи шматки хліба, годуючи хлібом голубів, стояла жінка. Обличчя не виказувало, скільки їй років. Зелене, пооране безліччю зморщок. Вона, по всьому, брала хліб для себе. Голуби клювали одне одному голови, скубли крила за шматок скоринки. Жінка бездумно сипала крихту за крихтою, тоненька цівочка слини спадала з підборіддя, замерзаючи на зашмульганому комірці. Родик, увіходячи, побачив у цьому недобрий знак. Він стріпнувся. Невиразна тривога про щось попереджала, і чи не вперше він спробував дати раду думкам. Він ішов у невідомість, скнів не знати чого, стримуваний чимось всесильним і невідомим, тримаючи в пам'яті досить приблизне уявлення про світські візити. І він пригадав: коли таксі повернуло, сліпнучи на сонці, до задубілого, в білих кахлях, з рожевими відсвітами на вузьких вікнах Хрещатика, то зловив тоді себе на думці, що ніяк не може пригадати обличчя жінки. Останні кілька тижнів він згадував – із сонною нудотою, човгаючи довгим коридором, залитим яскравим, під сонце, люмінесцентним світлом, ледь переставляючи налиті втомою і сивухою варикозні ноги; тремтячими руками він тримав незмінний пакуночок зі смаженою кукурудзою. Дивлячись ізгори на події, досі не знаю, – може, там, у холодному просторі чиєїсь уяви, куди не слід підніматися нікому, навіть мені, – загубили ще одного Моцарта. Коли на душі світло, то люди бачать у тобі темряву; цим мучилися всі святі і пророки. А небо? Небо повинне мовчати. Люди тільки запитують, а не отримавши відповіді, чинять на свій розсуд.

Власне, перебіг тих днів виповзав із нього вже гнилими непотрібними шматками, – це хурчання голубиних крил, відтак перспектива віддалилася, сфокусувалася на тонкому обличчі дівчини, яка несподівано назвалася Лілою, але до кінця він її пам'ятав як щось безіменне, а далі – і зовсім безтілесне.

Що воно таке – радість? Він, напевне, подумав серед юрби строкатого люду, що розкуто рухалася, мов механічні іграшки. Він згадає, напевне, обов'язково розітре на порох останню спробу відшукати мрію, десь далеко, на засніжених, виповнених убивчою чорнотою березня, синіх до щему просторах своєї батьківщини, дивлячись крізь туман минулого на високе сонце. А зараз вона відкинулась на спинку м'якого крісла, затиснувши пальцями довгу ментолову сигарету, слухала, не приховуючи захоплення, повнявого чоловіка, ректора університету, автора збірки віршів і трьох романів. Досвід говорив їй більше, ніж Родику. Вона відчувала силу і владу. Він спостерігав, умлілий од приязного тепла, що його випромінювали люди; дивився на благодушно-розіпнутого перед публікою чорнобрового чоловіка. У нього прямий, стрілою ніс, м'ясисті широкі ніздрі. Чоловік має прізвище Любомир. Він виливає слова. Його сміх підтримує, захоплює, проводить вас між заплутаними лабіринтами слів, посилає далеко, щоб не поверталися, а насамкінець, точніше, перед тим – підтягнув, висмоктав до краплі. Живе слово тріпоче в тонких гарних вустах. Для чого Господь дав людині мову, здатність відтворювати звуки? Щоб перетворити їх на помиї власної зарозумілості; щоб звести не один десяток трохи дурніших, ніж ти? Дари Господні, дари ангелів? Існують вони?

Погляд Ангела губиться на засніженій рівнині в рожевому від морозу полудні; помах його холодного крила зупиняє Родика на половині шляху. Його повертають назад, доводячи до епілептичного нападу, від дому, від чогось далекого, куди він ховається, мов у мушлю. Проте не зовсім пам'яттю керують ангели. Погляд зупиняється, холонуть сфери, невидний рух, відкрутивши назад годинника, застає Родика біля вікна зі злиплим, густо пересипаним лупою волоссям, кролячими, червоними від безсоння очима, щоб бачив, давлячись смаженою, ще гарячою кукурудзою, схлипуючи, перебиваючи цей дитячий плач раз по раз ідіотським хихиканням, розкидані на килимі міста людські долі, де його пришпилена доля відходить вулицями в чорному венеціанському човні, під сухотний кашель музики за вікнами. Зачаклований строкатістю публіки, Родик думає про незнайомку.

Це вже наповнює його, провіщає серед пасом диму і випарів дорогого вина велику удачу. Шкода, що сни тільки глупої ночі прекрасні, а ранок блідий і приносить зовсім інше. І Родика роздвоює тривога. Ангел, дмухнувши прохолодою, розсипавши дріб'язком золото пір'я, йде з цього місця. Може, він полишив цей дім задля сатира.

За сусіднім столиком розвалився Лящ. Лящ говорить, високо скидаючи руку: «Що таке мистецтво? Ти думаєш, коли вліпив пару слів на папір, то здобувся на щось більше, ніж отой бродяга на вулиці? Навряд. Бродяга живе за своїми законами, ти спонукаєш вселенські сили давати тобі те, чого не треба… Але ти щодня настирно виводиш кривульки, і дивись – небо зглянеться, сипоне тобі пригорщу щастя… А жебрак, злидень… Той набагато щасливіший від тебе. У нього ясний розум, від голоду, від клопотів, де вкрасти кусень хліба. Ти думаєш, як ухопити кінець розтріпаного всесвіту, мов наречену, спійману на зраді перед шлюбом, а голод тебе прощає, виганяє на вулицю. Тоді з'являється віра. Віра, згодьтеся, це не що інше, як невідомість. Неохопність. Якби повірив раніш у Бога, або якби батьки твої не були дешевими зарозумілими виродками, якби дали тобі мінімум виховання, то ти став би чудовим альфонсом, а в найгіршому випадку цієї інтермедії – менеджером. Мистецтво дурити людей – теж мистецтво. Мрія і справедливість – дві неспростовні і неживі речі, що про них знають тільки там, нагорі…» – Лящ замовкає, вихиляє чарку. Беззубий рот його розтягується, розмикається, щоб проковтнути шматок вареної ковбаси. Скинувши дзьобастого носа, Лящ за кухлем закидає назад голову, показуючи вулкани чорних ніздрів. Любомир, навпроти малинового тла нової картини, оточений, мов у труні, квітами, японською ікебаною, вбирає якось налякано голову в плечі, звужує щілини очей, дивиться на Ляща чіпким поглядом. Одним порухом, різким, непомітним, підкликає чоловіка в окулярах, який, похитуючись, підскакує до свого шефа: «Ви щось хотіли?» – «Хто запросив це бидло?» Це його помешкання – з рядами книг у золотих оправах, власноруч намальованих картин; в перерві між чаркою гості підходять до одного з шедеврів, голоси їхні деренчать, мов жерстина високого полудня в місяці серпні. Любомир підскакує, проте його чомусь більше дратує поява Ляща, який швендяє між столиками, женучи смердючі хвилі засмальцьованими обшлагами малинового піджака. Ліла, ніби не чуючи останньої фрази хазяїна, довгим поглядом змірявши відстань між черговими картинами, тягне м'яким голосом: «Боже, яка краса! Розкажіть, розкажіть…» – і змовкає. Очі волого, снопами іскор бахають на Любомира, зайнявши колючий його вираз драглистою радістю. Родик бачить лишень збудженого чоловіка. Тільки закінчений олігофрен, останній отупілий сексуальний збоченець або тріснутий з п'ятого поверху вниз головою романтик не почує прілоти подиху з уст люду, що оточує його. Невже вам заціпило, чи ви оглухли навіки, чи повилазило, а мабуть, ви такими вродилися, забрели ж недаремно до цієї скотарні…

Тутки все присутнє: нирки, гумовий шлунок, задубілий від коньяку і кави, залози внутрішньої секреції працюють з перебоями, але справніше, ніж у народженого після атомної аварії малюка, посинілий стручок спроможний ще задовольнити таку собі дурепу-гімназистку з недорозвиненим задом та нероздовбаним передком; воно все якось в один клубок, але немає одного – духу, замість того позичена у праски електрична іскра, що може торохнути всією силою в 250 вольт… Лящ одхекується після чергової чарки, лупає банькатими очима в густий морок ночі, підсідає до Родика: «Це я тобі, старий, товкмачу, щоб написати щось, треба обов'язково забути, що ти живеш…» – Любомир озирається через плече, бере Лілу під лікоть. Темне пасмо спадає на рожеву шию. Лящ цмокає повними губами. Любомир зі злістю пса, що не може одірватися від кістки: «Цей чоловік уміє робити тільки гроші! Облиш його». – Родик відчув небезпеку. Любомир проти малинового панно. Руки, як для його віку, злітають птахами, усмішка ріже жуванину кімнати, де перевальцем, п'яні в дим, сновигають запрошені. Лящ вкидає чарку за чаркою, наливається сивушними випарами його тіло: я ассирієць, клянусь усіма богами і музами, – прийдіть, і я вас зігрію, я прийму вас, як коханець, витисну, вичавлю з вас, що зможу, що мені до вподоби, що мені потрібне… Повірте мені… від цього прибуде у вашому домі щастя. Для чого вам носити, мов кенгуру, те, що непотрібне. Воно якраз до речі мені, щоб зайняти пожежею мізки вам подібних, нехай летять сюди, хай лускотять крильцями… Кажете, що це боляче…

Зовсім ні: коли вам видалять те, що носите, – буде до одного місця найшанованішого предмета у вашому механізмі… Лящ зводить повні сліз очі на Любомира, котрий тремтить щасливою плямою проти сухих гіллячок ікебани, широких мазків картини. Погляд Ляща мужньо зустрічає свердлик погляду колишнього шефа. Ляща розпирає від випитого і сміливості: вам залишається діамант, коштовність – ваше лайно. Ним ви можете залюбки бавитися при світлі місяця у тихій божевільні… Але від мене так тяжко піти, бо я, як та нікчемна вічність натовпу, розпускаю мацаки, щоб вивільнити вас од необхідності думати… думати, спати з вами буду я… Ось, усі кажуть, що гомосексуалісти – нечисть, але придивіться: яка витонченість… чи спроможні ви так мислити… Тут чоловік з великими вухами, чогось судомлячись трохи збоку, зразу побіля Ляща, витягує хусточку, шмаркається: «Від тебе тхне пеклом, бидло…» – «Ш-а-а, я проводжу спіритичний сеанс…» Тиша шарудить комашиними лапками, тріскає гіллям ікебани, – Любомир вимучує на пророчому, жовтому, вижуваному лиці усміх, кислий і сухий. Родик бачить Лілу. Голова від утоми, як йому видалося, лежить на плечі їхнього нового друга. Вона, широко розкривши очі, прозориться вся невідомим йому щастям, химорода котрого висить над ним. Несподівано вона щезає, під рейвах, що зчинили сп'янілі гості, – вони лупцюють, мов м'яч, Ляща. Лящ мукає, крекче по-старечому, потім б'ється головою об стіну, і кров дзюрчить крізь злиплі од поту пасма волосся, чвиркає фонтанчиками, забарвлюючи жовті квіти ікебани. Любомир затуляється від цього пухкенькою долонею. Регіт гуготить, мов у казані, все гучнішає. Любомир набирає суворого вигляду – зараз у нього майже аскетичний, сповнений справедливості вираз на лиці: «Перестаньте, бо це гріх. Не займайте вбогого…» – Ліла сама, не знати чого, підсміюється. Вже опівночі, – ліхтарі беруть владу, вискочивши з освітленого кола, мчать засніженими, неприбраними рівнинами міста. Захмелілий Родик хапає густе, настояне на морозі повітря; випорскує на вулицю, щоб трохи протверезіти: від ситої їжі, від випитого, від солодкої втоми. Ось воно, пропечене безсонними пошуками, простягнуте, як одна мить, ось воно яке, щастя, мить його.

І він забуває про безіменну пані, лишень помста, підігріта вином, розповзається теплим клубком на грудях. Проти очей – золота свічка Андріївської церкви. Родик, сапаючи, кисло розтягує губи. Перед ним уже обличчя дівчини з оксамитовими очима. Позаду ніч. Йому ввижається, ні, він просто бачить став, літо, гума рипить у розігрітому повітрі, а надвечір тіла пахнуть мулом, комарі сірими грибами висять у червоній заграві заходу; і у мрії він притулився до слизького стовбура осики, притискає дівчину, – злякані криком сойки, вони храпасто втягують ніздрями. Оце як зараз, смакуючи запашний тютюновий дим, запах його розвіяний рукавами вулиць, завулками, розтягнутий майданами, туго встояний перед вітринами французьких парфумерних відділів; він повагом проходить кілька кварталів. Так роблять люди ситі, задоволені життям. Він цього ще не знає. І повертається назад, – Лящ, обтертий, вимитий чиїмись дбайливими руками, трохи прохмелений, починає накачуватися знову, базікати далі до посоловілих своїх колег, котрі не дивляться, не слухають, туманом повнять очі і пасуть хтозна-нащо за жіноцтвом. З'ява Родика викликає у Ляща крик щасливого павіана: «О, старий! Ти не зважай, не зважай. Тут ніколи не було культури. Взагалі на цій землі… Так. Культура – це не акуратно складати в пірамідку черепи своїх ворогів. А тут тим тільки й займалися. Азія. Нам говорять – побільше здорової злості. Це говорять християни. Це говорять уже буддисти. Колись, ще на початку, коли крокодиляча пітьма не проковтнула це місто, я говорив, що погано, якщо про Бога починають говорити в тавернах… Усі вони шолудиві конформісти, типові зрадники власної прямої кишки, хочуть переконати себе: як вони живуть, то справді й світ такий. Глянь на Любомира, – прізвище-то, прізвище… не те що моє – Лящ. До речі, до п'ятниці у тебе, старий, не знайдеться десятки? Дякую заздалегідь». – Лящ перевернувся повною діжею на лівий бік, простягнув лапище. Родик попорпався в кишенях і подав двадцять доларів. Лящ причмокнув, заговорив, пережовуючи слова: «Я тобі багато чого розповім про них, про себе, ти тільки тримайся осторонь усіх».

«Папір не має сорому, але недарма ж кажуть: папір – на те він папір…» – «Мені байдуже…» – Але Лящ загадково мурчить під ніс. З погано освітленого кутка вислизає тінь, за хвилину перетворюючись на жіночу постать. Постать зупиняється біля Родика, що намурченими від диму очима шукає Лілу. Постать, що перетворилася на пані, підходить до нього, проте важко визначити її вік, а самого обличчя не розгледіти. Вона, зупинившись, так просто кидає: «Ти схожий на янгола. Падшого янгола… Я сама не віруюча, але образ, образ до трагізму романтичний, напрошується сам по собі…» – Пані ляскає пальцями, екстатично закочує очі. Вона говорить про Фройда, про його непризнания в цій країні, де все просмерділося дешевою містикою, збочене чоловічою експансією. Лящ підхихикує, тупцює лошачком, перебирає ногами, одним закислим оком підморгує Родикові і, коли пані йде, розроджується новою тирадою: «Хляки. Убогість. Вона думає, коли натщесерце наїлася пиріжечків дядька Сема, то мислити почала інакше. Ех, лайно і так смердить цією земелькою, де чоловік вправду був-таки за сімейного бичка. Це ваше засране хвалене козацтво…» – Тут дві пари дужих рук підхоплюють Ляща разом зі стільцем, і він вилітає, блиснувши масним задом штанів. Родика нудить, голова розколюється, він ніяк не може знайти Лілу. І Любомир щез. Родик захлинається серед яскравих ікебан, тютюнового диму, жаского перегару, перемішаного з дешевими жіночими парфумами. Він блює на столик; йому хочеться розповісти хоч частку зі свого пережитого – ознака близької катастрофи. Проте ні Ляща, ні когось із знайомих не видно. Чоловік в окулярах, оправлених у важкий ріг, скляно дивиться на білі двері. Родик зводиться, розпихаючи дітей, жбурляючи стільці, кричить: «Я задихаюся! Задихаюся!» – Гамір не вщухає. Чоловік зупиняється перед Родиком: «Що? Гидко? Мені теж… Ходім звідси…» – «Ліла…» – «Для чого вона тобі… Ти що, сліпий?..» – Родик недоумкувато дивиться на нього; той кривиться: «Як кажуть, що Христос був Боголюдиною, то навряд чи я вірю тому. Од початку він був ізгоєм… І ти ізгой. І доки ти ізгой, то Велике Провидіння береже тебе. В тому твоя сила. Тікай звідси, з цього кошарища; облиш тут свою пасію. А сам – геть із цього кошарища, що самочинно назвало себе елітою, табун засранців. Хо! Чого вони й не люблять Ляща! За що їм любити подібних до себе…» – Двері риплять, прочиняються протягом; важко зупиняються, розгойдуючись на завісах, – Ліла лежить на брунатній, обтягнутій оксамитом тахті; мов кров, червона сукня закинута до грудей і вивільнює молочне тіло, а голова лежить безвільно, розкидавши на плечі крила вишневого волосся, підсвіченого нічною лампою; тіло легко тіпається в істериці, ліва нога зігнута в коліні, на правій лежить вощана, широка, з куцими пальцями, рука Любомира. Двері, ковтнувши сизого диму, зачинилися…

Він стояв лицем до стіни, вивчаючи, мов карту, шпарини, тремтячими пальцями стиснувши пакуночок із кукурудзою; зморшкувата шкіра на запалих щоках натягується, а нижня посиніла губа тремтить, очі, з розірваними часом капілярами, виточують дві сльози. Йому невтямки: хто, невидимий, явив печаль перед його зором. І він уже спокійніше подумує, як зустріти срібну старість, зазираючи в минуле, де золото його юності, розвіяне сірими попелищами, з блукаючими сірими привидами неприкаяних. Туди, холодом у чоло, дме вітер Провидіння. Засліплений яскравим спалахом, думав: чоловік, мандруючи, вирушає в минуле. Безпам'ятство того дня повернулося до нього посередині літ. І ніч виривається з-під коліс осоловілого ранку, – Ліла спить, зібгавшись на задньому сидінні, налякана до тваринячого. Перед дорогою вона розтрощувала на порох китайські вази, вибивала шибки в їхньому помешканні. Він відважив їй ляпаса. І, захлинаючись, вона оповідала з лускучою люттю про Гільмедова: так, їй було тринадцять років, коли він узяв її просто в туалеті; притиснув і взяв на унітазі. їй це навіть сподобалося. Він що, думає після цього, ніби вона любитиме мужиків, особливо його, Родика? Ха! Гільмедов подарував її своїм братам, а ще вона спала з його сестрою, з цією маленькою сучкою, котра й спровадила її у підпільний бордель. Цього досить? Скотина! Ти нічого не бачиш; тобі застелило очі; ти ніколи нікого не любив, окрім неіснуючих своїх мук… Так, їй мало одного мужчини. Ха! А він і не мужчина… Холодна криця ножа летить над Родиковим вухом. Коли тчеться олив'яний ранок, вони сидять по кутках, серед битої китайської порцеляни. Небо пекучим червоним мороком займалося в степу, їй подобається таке життя? Ліла схлипує. Вона нічого не пам'ятає; вона не хоче нічого пам'ятати… Ліла ламається в істериці, жбурляє на підлогу одяг, дзеркала… Ось, я б'ю, щоб нікому не було щастя! Нікому – ні тобі, ні тим сукам! Ти везучий, знаю, ти того не знаєш, ти викрутишся в будьяких обставинах, але Бог над усім стоїть… Так, так, так… вона повернеться до матері, вона піде в секту, там добре, там дуже добре… Ліла дрімає у бузковому світанні. Вона сидить гола, в одних чорних трусиках. Це найшло на неї, коли… Родик безвільно встромив обличчя в долоні; він шепоче, наче хоче спекатися болю, що роз'їдає потилицю: «Нам би тільки дочекатися літа…» – з кручі, підсвіченої сонцем, бачить широкі зелені долини, перетяті річками, залиті золотом кульбаб, снують небесну павутину птахи, і ліси зеленими серпами підтинають горизонт, – Ліла, розгрібаючи, шматує шовк шкіри, і черепки під її руками перевертаються, мов живі істоти, оливно блищать проти вибитих вікон; вона підповзає до нього, навіжено закусивши губи, постогнуючи побитим цуценям, каже у напівдрімоті тихого божевілля «так», стає на коліна, розстібаючи на його штанях ґудзики. Перший промінь пробивається крізь щербатий отвір у замерзлій шибці. Вологі од крові долоні лягають на груди. Родик пручається, але пекуча хвиля хіті, солодкий дух крові і жіночого, перемішаного з чоловічим, поту, витравленого за добу сімені, солодкого коньячного перегару, – б'є його, струшує його вихором неминучості, притягує, безвільно кинувши на підлогу, на запопадливо розкидану шовкову ковдру; голову розбивають невидимі удари, спалахами проходять, мигочуть тіні, мовби хто розідрав завісу ранку – чорна яма; заливаються червоним очі; давить груди – чорним крилом скинувся березень, косо січуть дощі, плутаючись у стовпах пари, що здіймається над коричневою ріллею, і грибоподібні привиди висять, а круторогі корови йдуть повагом вулицями, попід яблунями, зачіпаючи рогами саме небо; Ліла судомиться, заляпана брудом і кров'ю; він хоче вирватися, роззявляє безгучно рота; б'ють дзвони, налазячи один на одного, пугукають у рідних гаях пугачі, – вони повзають на підлозі, наче втікаючи; Родик затуляє ліктем обличчя, під ним, обпікаючи подихом пахвину, шматком м'яса стискається Ліла, але він у наготі бачить незнайомку – крик з горлянки виривається водночас в обох. «Падло…» – говорить вона, відповзаючи до канапи, й одразу ж засинає.