Розділ «Постскриптум (майже мій)»

(майже мій)

Усім відомо, що Шовгениха – найбільша ріка на світі. Вона протікає розлогими степами, розминаючи сизолобі кургани, а колись, – подейкували, – за давніх часів, тут розливалося море, де за могутнім небоскиддям скель, – а зараз око муляє вивітрілими кряжами, – височіли білі вежі замків; і примостилося там велике місто, балачки про яке зникли з останнім мудрим чоловіком – Полковником Чомбе; і тільки й чуток, дуже, щоправда, вірогідних, про затонулі скарби з гостроносих галер. Кому невтямки, що найбагатша, найвеличніша держава, де ріка Шовгениха розсипає широкогрудими степами дрібненькі містечка? Може, тільки мені. А так вона знана й шанована всіма. Принаймні, мешканцями того містечка, де народився той, про кого мова йтиме в останніх коротких рядках, бо плин життя підсумовується так хутко, як і швидкоплинно протікають води забуття нашим мозком. І в місті таке диво, як пам'ять про великі події, злизується пухким снігом під пізнім квітневим сонцем. Довгими зимовими вечорами тут оповідали про пса, що не брав їжу з рук крамарчуків і прожив більше, ніж той майор, що бігав голяка – в самих лише червоних, спортивного крою трусах, – влітку і взимку; про те, яку вошу краще з'їсти від жовтухи, і чи годяться рушники з кожного покійника, що ними, отими рушниками, стягують мертвякам ноги; а ще – чи годиться пити кнурячу кров од причини, а може, людську, наточивши із заклятого ворога, впоївши далекоглядно його перед тим сивухою. І будьте певні, що ця історія давно б забулась, якби найсвідоміші з мешканців цього району чи держави не примусили мене її записати. Народ у цих краях марнославний, до червоного готовий боронити капелюха, черевика, загубленого сп'яну тією чи іншою, зовсім нетутешньою знаменитістю, – але цю історію геть забув, потверджуючи прописну істину: що нового може бути з Назарета? – хоч вона, ота історія, пройшла перед самим їхнім носом. А двійко патріархів, дід Юхим та дід Петро, тільки-но пригріє сонечко, витягували струхлявілу колоду, нап'явши на голомозі голови солом'яні капелюхи, з торжеством, гордо несли дровиняку центральною вулицею; вони сідали біля пивниці; скрутивши самокрутки, пахкаючи сизим димом, радилися, пропускаючи слова крізь два останні зуба: чи довго проживе той майор. Проте пес пережив майора, а діди – пса. І ще їм дошкуляло, як і кожній жалісливій половині цього народу, – чи варто їхній волості відокремлюватися, бо от Шльома Люкс каже, що навіть така нація є – шовгенівці; Шльома доброчинно розробляє спеціальну мову, виводить на папері грошові знаки. А ще поговір ходив, – буцімто за червоними кручами, за яругами, у глухих лісах мешкали дикуни, які носили вовчі хутра; глупої ночі вони виходили в широкі жовті степи і різали худобу, а як попадеться – з'їдять і чоловіка. Про золото була окрема, таємнича балачка, бо воно вселяло надію в погаслі обивательські очі, сповнювало запалом державних мужів… Тож, видавалося, тут віками нічого не мінялося: в домах, около яких підводили чорним, глуху стіну фарбували в червоне, одяг пересипали тальком і тютюном; на царині і в світлицях ошатних будиночків тхнуло гноєм і ладаном. Тут заздалегідь тесали труни – довго і майстерно, із завитками, плюмажами, віночками, віконечками, – щоб потім виперти на горище, де труни трухлявіли або в них клали в'язанки звіробою. Тут перш за все думали про смерть, бо життя мов припинилося; воно набило оскому. Як водиться. Як і скрізь, тут полюбляли новини, особливо столичні, дивуючись незрозумілому життю співвітчизників, своє ж не викликало ніяких сумнівів.

Тож перше, що зробив Віталій, це склав візит світський, до губернатора. Губернатор був сумирного норову, вже в літах, не марнославний, хоча його віднедавна назвали «вашвисокість», проте вже прославився в народі як дурень і лицемір. Проходячи повз ряди цікавих громадян, Віталій, за давнім звичаєм, першим не вітався, а чекав, коли його будуть вітати. Проте, на перший погляд, видавалося, що громадяни, його дорогі співвітчизники, більше докоряють, ніж вітаються. А губернатор заговорив до нього з балкона. Мешкав у двоповерховому будинку, оздобленому настінною мозаїкою в стилі античних часів, з гостроверхим, трохи приплющеним дашком, підпертим колонами. Тож губернатор заговорив до нього з балкона, майнувши перед обличчям рожевими п'ятами, що їх раз у раз чухмарив нігтиком; він вибачався: бо ось змучений ревматизмом і подагрою, вигріває кістки на слабкому ще сонці; наприкінці губернатор мляво-мляво вимовив до нього, позіхнувши, перехрестивши рота, банальну фразу: «Двічі не входити в одну річку, синку. Повертався б назад…» Цим неприємно вразив Віталія, – щоправда, цей опасистий, схожий на сатира чолов'яга був симпатичний йому і справляв враження добродушного дурника. З передчуттям чогось недоброго він подався на завод. Громадяни містечка якось напівспівчутливо бухтіли щось у спину, а він ішов, крок за кроком гублячи тривогу, радий новому життю, крокував вилизаними до непристойності вуличками, напевне, думаючи, що тут не вирахуєш за кількістю оселедцевих голів приріст населення. І під німе здивування обивательства того ж таки дня прийняв директорство заводу, наполовину поруйнованого. Він проходив між рядами сірих верстатів, де напівлежали, пихкаючи сизим махорковим димом, на закіптюжених куфайках робітники, а майстер копняками підводив їх на ноги; Віталій тиснув кожному руку, розпитуючи про життя-буття; на їхній щирий подив, виплачував готівкою аванс. До пізньої ночі, вкляклий за пожовтілими паперами, він просидів у комірчині, тобто в кабінеті директора, тамуючи щемкий біль від наплилих спогадів. Сп'янілий від перших відчуттів, свіжого враження, він до ранку блукав липовими алеями; постояв перед білим будинком патронату, що вже, подейкували, перелаштовувався доктором Козюрою, протестантським проповідником, на молільний дім. Під ранок він повернувся додому, застав сніданок, що його принесла Аня і сиділа, куняючи, за обдертим столиком. Вона спала, впершись чолом у рожевий конверт, де лежало запрошення на звану вечерю. Перекусивши похапцем і захопивши поношений одяг, він подався назад, на завод, і до вечора пропрацював із робітниками. Тож на звану вечерю він з'явився в самому її розпалі. Першим на «балю» об'явився доктор Козюра, сіренький миршавий чоловічок з великими вухами; привів він свою доньку на виданні, прищаву дівицю; вона тетерувато глипала очима на красеня – начальника місцевої поліції, пана Посабчука, якому й так нікуди дітися від надмірної уваги тлустих, світських молодиць, котрі в задусі щедро натопленого приміщення відкрито до нього залицялися. Місцева знать сповзалася швидше, ніж гадав губернатор, – одягнений у військовий, синього кольору френч, трохи розчервонілий від випитої чарки, він сидів біля каміна, тобто величезних розмірів плити, і вітав кожного прибульця піднятою догори рукою. За звичкою привітали так і Віталія. А ще тут були ветхі старушенцїї, котрі пам'ятали всі три революції, голосно виказували антипатії нинішньому урядові, збивалися і все перепитували одна одну, на чім вони закінчили свою думку. Психіатр Замодроченко походжав, тримаючись осторонь від усіх, думки своєї не губив, бо й не починав думати. Він трусив від старості головою, чемно вітався з усіма, потім якось зійшовся з прокурором, і вони пробалакали цілу вечірку. Новому директору підводили для знайомства, відрекомендовуючи, по цілому табунцю дівчат, безликих, сіреньких і, видавалося, заляканих старих дів на виданні. Доктор Козюра, майбутній пастор нової церкви, виголосив промову-тост за нову віру, щодо боротьби з язичництвом у краї. Уявляєте, вони досі виставляють на так званий святвечір кутю для домовиків; вони моляться на ікони, за якими плачуть музеї всіх країн світу, мажуться смердючою рідиною, що у них зветься миром; а вчора гурток молоді зійшовся на Шовгенисі і влаштував справжню оргію. А що говорити про Шльому Люкса, за яким плаче божевільня. Відсутність молільного дому, ні, ні, ні, не церкви. Вони так і чекають на католицьку чи православну. Це все вплив Америки. Без сумніву. Доктор вивчає парапсихологію, фізіологію, анатомію і вплив на людину… Всі присутні зааплодували, вигукуючи «браво» і всілякі там приємні слова. Один лише полковник кримінальної поліції утримався, якось недвозначно змірюючи поглядом доктора Козюру. Всі перекинулися на нового директора. Тут він відчув дошкульність цих зустрічей. Навіть не наділеному тонкою інтуїцією чоловікові можна було себе відчути, радше порівняти себе з комахою, коли тисячі очей, мов ті школярські мікроскопи; йому видавалося, що його повертають, мацають, перекидають на спину, а він пускає якусь слизоту, і всі присутні намотують, тягнуть ту рідину тоненькими джгутиками вусів. Проте трохи пізніше він не помічав, як салисті клерки набиралися подиву, недоумкувато виглядаючи із замурзаних вікон. Усі в місті чекали звісток зі столиці, коли цього напівбожевільного нарешті приберуть і знову запанує мир та спокій, життя потече торованим руслом, разом із лінькуватою Шовгенихою. Цей чоловік був ніким і нічим у їхньому розумінні: як то можна працювати разом із робітниками? спати на заводі? а знаєте, що батько його п'яниця, а мати шльондра? Робітники й ті сміються, складають анекдоти… Словом, історія людини повторюється незалежно від географії. А він, наснажений, забуваючи попоїсти, біг на завод чимраніше. У короткі хвилини відпочинку вчив Аню англійської, не помічаючи її палких поглядів та Рузиного охання. Так воно доходило осені.

Через місяць сколошкалося все місцеве обивательство. Прочиняло двері: допотопний паротяг, розігнавши кіз, припхав цілий состав найновішої апаратури. І того ж дня трапилася біда – помер від серцевого спазму губернатор. Далі оповідь ітиме зі слів кількох уцілілих свідків. Тож надійшла депеша-телефонограма із золотоглавої столиці, щоб кандидатуру добирали на власний розсуд. Місцева знать зібрала попередню раду. Участь у цьому дійстві брали: комісар поліції, командир національної гвардії, головний лікар-венеролог, який хворів на побутовий сифіліс, а співгромадянам видав це за хронічний нежить; а також доктор Козюра, психіатр Замодроченко, дві дами з боговгодних закладів Таїсія Никифорівна та Альбертина Никонівна. А ще засвідчили велику таємницю зборів учителі філології і співів. Двоє добродійних мужів, котрі різнилися тим, що у першого лисина відбивала навколишній світ спереду, а інший ловив різнобарвність природи ззаду, і то нехотя, бо акуратно, старанно зачісував волосся. Якраз погода видалася сумна, на руку обивателю, що вважав губернатора хоч і дурнем, але добрим чоловіком, – ішов сірий дрібний дощ. Літо ніяк не виплекалось, – і, готуючи зібранню каву, Альбертина Никонівна скаржилася на лихий сон. Доктор Козюра з двома асистентами недвозначно перезирнулися. Вчитель співів, мов ошпарений, відскочив од вікна, пустивши цівку розчинної кави, зафуркав, – розмоклим шляхом промандрувала недорікувата фігура Шльоми Люкса. Доктор Козюра напівголосом, майже шепочучи, натякнув на важливість зборів і що розмови про всілякі забобони тут недоречні. Проте комісар поліції замислився, довгим поглядом мислителя міряв відстань від вікна до столу, пригадавши, що колись, якраз чотири роки тому, йому снилося щось подібне, тоді був високосний рік, так що пані Альбертина має слушність. Учитель співів, під мугикання учителя філології, потвердив рішучими мотаннями голови, цим вкинувши доктора Козюру в немислимий відчай. Хтось припустився думки, що таки треба покликати нового директора, дарма що в нього з головою трохи негаразд. Тут начальник поліції запротестував, його підтримав Козюра й асистенти, дами потяглися за сильнішими. Впав туман. Це знову сповнило всіх трагічним передчуттям. Жінки знову подали свій голос, бо Шльома Люкс так просто під дощем не тиняється, і рік цей справді високосний.

Учитель співів запропонував випити лимонного лікеру й трохи припинити баталію. Проте один з асистентів натякнув, мовляв, у обох учителів немає дорадчих голосів. Доктор Козюра заговорив, подивувавшись своєму несподіваному красномовству, клацнув зубами об чашечку. Але ніхто навіть не думав жартувати. Віддалеки ще виднілася широка мокра спина Шльоми Люкса, місцевого вар'ята, з котрим навіть приблудні пси не хотіли знатися. Запала недобра мовчанка. Тишу порушив комісар поліції. Він дуже розпалився і говорив, говорив. Дами, задерши підборіддя, шарілися й уважно слухали. Доктор Козюра неспокійно йорзав у кріслі, асистенти нудно щось бубоніли, а тоді задрімали. Головний лікар усе поглядав на годинник, даючи присутнім зрозуміти, що в нього спливає час і йому конче необхідно відлучитися, тобто зробити щеплення од хронічного нежитю. Начальник поліції наполягав, виводячи статистичні дані по республіці: про загрозу епідемії тифу, додаючи, що в крамницях торгують неякісним тютюном, а в борделях відсутня медична допомога. Він зробив паузу, недвозначно глянув на лікаря-венеролога, котрий прибрав незалежної пози і відвернувся до вікна. Тут він крикнув, що Шльома, як привид, вештається під вікнами і в таких умовах тяжко проводити таємні збори. Учитель співів повторився щодо лікеру. Доктор Козюра цикнув на нього, підвів догори довгого кривулястого пальця і висловив думку, що треба послати когось із людей у розвідку, на залізницю, бо, справді, якось недобре виходить, а ну, як новому директорові заманеться прителіпатися на збори. В нього, доктора Козюри, нема повної влади, щоб запроторити цього чоловіка до божевільні. Збори вибухнули різноголосими думками. Одні казали, що варто відкласти вибори губернатора до поховання, бо це ще одна недобра прикмета, а вони як-не-як християни. Доктор Козюра пирхнув, пожбурив чашечкою об підлогу, заклав руки за спину, ходив розгніваний, звинувачуючи начальника поліції в насильницькому захопленні влади. Головний лікар спробував розповісти анекдот, чим ще більше розлютив начальника поліції, і той заверещав, гримаючи кулаком по столу, пообіцявши посадити за ґрати місяців на шість головного лікаря за розпусту і розбещення малолітніх. Головний лікар замахав руками, як млин, вибив пляшку лікеру з рук учителя співів, горланячи, що в самого начальника поліції рило в пушку. Дами червоніли од захвату, підтримуючи палкими поглядами начальника поліції. Він був у більшості. Він гупнув кулаком – ще раз – об стіл і запропонував відкласти збори до іншого часу, а зараз вони підуть на залізницю і роздивляться нову апаратуру: чи вона часом не згодиться для добродійних цілей; непогано було б скласти кошторис. І так вони вирушили – потилиця в потилицю – під великими чорними сімейними парасолями, пропускаючи попереду начальника поліції, якого все намагався випередити доктор Козюра, підпихаючи до баюри, що простяглася гнилою кишкою через усе містечко, – в народі її прозивали річкою Смердючкою. Тирлуючись, лаючись крізь зуби, вони застали цікаву картину. Розташувавшись ланцюжком, вони діловито позирали, як новий директор працює під дощем, зодягнений у просмолену куфайчину, таким от робом заохочуючи робітників до праці. Робітники з залиплими очима мурмотіли щось під ніс, розкурювали черговий зшиток газет, тицяли пальцями на небо, наповнюючи каламутні очі непробивним сумом. З-за пагорка з'явилася руда шевелюра Шльоми Люкса. Він зупинився перед шеренгою високоповажних осіб, мов порцеляновий бовванчик, затрусив голівкою; доктор Козюра швидко зібрав парасолю й огрів нею поперек спини Шльому. Віталій якось здивовано подивився на цей акт і зупинився, наче про щось здогадуючись. Шльома зашепелявив крізь криві зуби, подався ярами до свого житла. Й так воно, оповідали, повторювалося з тиждень: процесія під дощем вишиковувалась по команді начальника поліції, під бурчання доктора Козюри мандрувала повз Смердючку, мильну фабрику, зупинялася в центрі, щоб випити лимонного лікеру і дати перепочити дамам. Вони незворушно проходили повз зашторені вікна, під мжичкою і дощем, не користуючись транспортом. Вигнувшись підковою, спостерігали, як, наче сонні мухи, повзали робітники, а замурзаний директор… годі його було вирізнити серед підлеглих. Шануючись на людях, начальник поліції та доктор Козюра поважно надувалися сичами і злегка бридилися, коли з-за пагорба вигулькувала нестерпна фізіономія Шльоми Люкса. Шльома голосно сякався, хрестив повітря, незворушно пускаючи соплі, примощувався на порожньому ящику, розклавши перед носом аристократів шматок смердючого, вижовклого од давності сала, головку часнику, і, смачно пережовуючи, вів побожні бесіди, як-от: про єресь доктора Козюри, про хабарництво у місцевому муніципалітеті; про розбещеність деяких лікарів. Так балакали люди, а що насправді говорив Шльома Люкс – невідомо. Одне відомо, що терпець йому урвався швидше, ніж новому директору. Того дня, запітнілий, збуджений од надмірного захвату, директор вистрибував по калюжах, піднімаючи своїх підлеглих; з вікон, позіхаючи, на нього зирили товстопикі, осоловілі від сну чиновники; дивилися вони згори, ховаючись, щоб не потрапити на очі котромусь із претендентів на місце губернатора, – Шльома підійшов до Віталія, пригладив мокрого чуба широкою червоною долонею, чемно привітався, прогомонів, настовбурчивши м'ясисте вухо туди, де чманіли робітники, а трохи далі – місцева знать; Шльома Люкс прогундосив: «Ти ось, Віталію, послухай, що тобі скаже Шльома. Шльома дурного нічого не скаже… І не Шльома, загалом, скаже…» – Шльомин палець із ребристим нігтем хутко тицьнув у натовп, і він ще тихіше продовжував: «А вони… оті халамидники… послухай, підійди нишком… Не Шльома скаже… а вони кажуть, що такого дурня легше у… вибачайте, у Шовгенисі втопити, ніж слухати те, що він говорить… Такого… вибачайте… висловухого ідіота зроду не відшукати… Вибачайте… Ось… А ще вони… тобто, не вони, а пан полісмен та пан Козюра, шановні дами вибирають з-поміж себе губернатора… Так, так, так… А вас по… вибачайте… по слабості розуму ніяк не можна… так кажуть, те не Шльома каже. Шльома шукає затишку, а не справедливості…» – Шльома по цих словах поплентався до свого ящика, а тоді повернувся. Віталій побачив бугор великого прища у Шльоми на лобі. Прищ враз луснув, і зелений гній стікав на комір сорочки. Шльома обтер рідину широкою долонею, розмазав смугою і швидко затарабанив: «Так. От бачив оту баришню, яка переходить дорогу і вітер задуває їй спідницю? Звідки вона йде, соромливо ховаючи очі, десь нашвидкуруч підмальована у якомусь закапелку… Ясненько нам, звідки вона іде; зупиниться, облизує рожевим язичком морозиво – янгол, а придивися, ззаду хвіст. Чортиця. Прийде додому, залиже чоловіка, нагодує діток. Там увесь світ… А те, що ти видумав, вибачайте, тим, що ти собі понабивав голову, то викинь на смітник. Не можна відкопувати мерців, ніяк не можна… Да… Любов до батьківщини – це не зідрана шкіра, де видно жили, червоне м'ясо; в кращому разі – це не кров, пролита на глину, а те, що полишаєш просто, легко, але до чого повернутися вже не можеш – жаско пече у грудях… Це коли насняться оті вирви в степу, велетенські тіні пролітаючих птахів, річка з розкинутими сітями біля берега… і ти забув… чи було це… чи справді було? Проте цей дух проїдає сірчаною кислотою мозок, серце… Це те, чого не впіймати роками. Любов. Швидше всього. Це те, що відчуваєш шкірою. Це те, що через муку…» – І Шльома тихенько, навшпиньках, відійшов. А Віталій з опущеними руками, вражений, стояв. Напевне, він повірив одразу, бо змінився з виду. Досвід нічого не вартий, коли з нього не скористатися. Але досвід не вказує прямих причин, дій, подій і такого іншого. Віталій затупцював на місці. Перший, роздуваючи боки, зареготав доктор Козюра; учитель співів спробував тицьнути його ліктем під бік – якийсь недорікуватий вигляд мав новий директор під грибком сірого дощу з напіввідкритим ротом, вилицею, лівим оком розвернутий до живої дуги місцевої знаті, зодягненої в чорне з нагоди трауру. Тоді всі наче опам'яталися – Шльома забелькотів, голови застрибали у вимушених, винуватих позах. І додому процесія поверталася мовчки, з почуттям гідно виконаного обов'язку перед державою. От і Шльома знадобився. Отаке воно.

Нового директора не бачили з тиждень. Розповідали, що він повільно, весь блідий, плентав під дощем дорогою; що він прителіпав додому, зачинився і так от у темряві, в задусі необжитої домівки, просидів тиждень; нікого не кликав. А завод, як і за старих часів, потроху вертався до своїх звичок… Та Віталій, видно, передумував, перебирав непотрібне місиво думок. Якось до нього зайшла Аня, і він побачив її вологі сумні очі. Він простягнув руку, наче хотів їх помацати, але наткнувся на тверді груди, не затягнуті в ліфчик. Він жадібно, мов звір, потягнув ніздрями повітря; вона, скерована невидимим порухом, властивим усім жінкам, скинула руку, потім другу, опустилася на коліна і поклала свою кучеряву голову у його холодні спітнілі долоні. Може, там був дощ за вікнами, – осінь, пора падіння важкого листя і янголів.

За тиждень він з'явився на робочому місці, на подив усім зодягнений у чорний американський костюм, при краватці. Завжди бліді його щоки брав рум'янець. Першим його кроком, котрий викликав зляк, була урізана платня. Другого дня він видав наказ про звільнення кожного десятого робітника, який вживав спиртні напої на території заводу; наступного дня зірвав благодушні наміри щодо його недорікуватості, підірвавши добропорядні устої, – новий директор віддав до суду групу чиновників, звинувативши їх у крадіжках.

Комісар поліції потайки зібрав віче. Доктор Козюра з піною на губах, колошматячи кулаком по столу, через раз матюкаючись і перепрошуючи дам, вимагав екстрених дій, засобів і всього, чим багата поліцейська практика у такій от державі, – тобто директора запроторити до божевільні або сфабрикувати справу. Але начальник поліції, розвалившись за столом, глибокодумно відчикрижив передніми зубами кінчик сигарети і виявив не те щоб лояльність, а далекоглядність і запропонував товариству: а якщо його взяти до себе, не так щоб зовсім, а підігріти новим чином, завести знайомство; для чого ось цей клопіт, – бо щось він надто нахабно поводиться, зовсім не схоже на телепня. Без сумніву, доктор Козюра вбачав у цьому хитрий хід начальника поліції, щоб прибрати до рук губернаторське крісло. Начальник поліції розсердився, розлютився не на жарт і наказав викликати сюди прокурора – замшілого діда Прохоренка, який недочував одразу на обидва вуха. Прохоренко надіслав письмову відмову, пославшись на хворобу шлунка, й акуратно додав копію документа, в якому зазначалося, що всі чиновники винні у скоєнні злочину, тож санкцію він наклав ще вчорашнім днем. Вічем було прийнято – зняти Прохоренка, а натомість поставити нового директора. Що за біда? Ха! Лякає всього одна назва, місце, вважай, тільки прозивається прокурорським. Під диктовку доктора Козюри написали депешу до золотоглавої столиці. Та ранок приніс здивування, що передавалося з голосу в голос, від однієї домівки до іншої: директор зігнав до яру, – ця земля належала заводу, – робітників і під страхом звільнення з роботи та кримінальної відповідальності примусив усіх до одного копати золото. Це було в суботу, у вихідний день. Упродовж тижня робітники лінькувато місили буру багнюку в болотах, годували комарів. Кілька чоловік упилося сивухою і втопилося. Тоді відчайдухи вистежили директора і натовкли йому ребра. Побалакували, що це пахне криміналом. За кілька днів, по обіді, невідомої марки автомобіль – білий як перший сніг – захурчав шинами по тихих вуличках. Дами повиставляли плетені китайські стільчики, позіхали, затуляючи долонями каріозні роти, туманіючим поглядом дивилися на дивний кортеж, що на шаленій швидкості, збиваючи собак і бездомних котів, підкотив до тимчасової резиденції пана головного комісара поліції Посабчука. А за півгодини полковник Кравченко однією рукою обтирав спітнілу з дороги лисину, тицяв у розчервонілі пики місцевої знаті небувалих розмірів дулі і погрожував поставити всіх раком. Нарешті він не втримався, вхопив велику бронзову чорнильницю і вилив чорнило на голову Козюрі. Тривога зависла над містечком. Клопоти тут давали зайвий ґрунт для розмов, пліток, прожектів. Словом, це розвіювало нудьгу. Але ніхто довго не лягав спати, затримувався на кухнях допізна. Чуття говорило, що все тільки починається. Під ранок страх панував над усіма. Всі погляди зверталися, тамуючи втіху, до червоної стіни тюрми. Але спокій, молочний спокій добродійних громадян переривав жіночий вереск, – це з того боку, де розташовувався найбільший бордель у містечку. То святкував своє прибуття полковник Кравченко. Цілу ніч вили циганські скрипки, з освітлених вікон валив дим, лунав істеричний регіт; кілька разів на порозі з'являвся сам винуватець торжества, в самих смугастих підштаниках, з каламутним поглядом, з револьвером у руці. Полковник бабахкав кілька разів у повітря, а тоді кидався в обійми двох фарбованих блондинок з розмазаною помадою на губах. Туман щільно завис зрання. Містечко дрімало, коли долинули нечіткі далекі звуки. Вони наростали, приносячи з легеньким вітром тривогу. Сталося те, чого, напевне, найменше чекали, – центральною вулицею на конях проскакали брати Роздайбіди. Найменший, Розан, їхав попереду на огирі гнідої масті. Вони зупинилися, всі однакові з лиця, закричали низькими гортанними голосами, осадивши коней, – несподівано кинулися галопом, на превелику радість дітворі, котрій обридло посипати голови пилюкою, мурзатися в багні, грати в циганського барона і показувати голі сідниці заплилим салом офіцерським жінкам, – Роздайбіди з ходу бабахали з автоматичних гвинтівок по вікнах, піднімаючи снопи білих скалок, що так гарно й чудово блищали на сонці, що тільки-но зійшло. Дим від пострілів лоскотав ніздрі гірко-солодким запахом. Усе це було новим, наповнювало жахом і таємницею. Брати реготали. Вони захлиналися реготом; клекотіли їхні горлянки, вистрибували борлаки. Зупинилися біля широких воріт доктора Козюри, оздоблених чорним хрестом. Розан задер кошлату бороду, скинув автомат. Ворота під нищівним вогнем братів невдовзі перетворилися на купу трісок. Козюра спустив собак. Роздайбіди змовкли. Вони по черзі розстрілювали псів, що вилітали з двору. Тоді вони витягали доктора і його доньку. Доньку в нього на очах вони по черзі, а то й по два, ґвалтували, а потім повісили на старій груші. В тумані їхні фіолетові обличчя світилися лихим торжеством. Вони прогнали голого доктора Козюру під наглухо зачиненими вікнами. Там уже зі своїми бійцями хазяйнує полковник Кравченко – у розхристаному мундирі, з шаблюкою наголо він горлає: «Клянусь Перуном…» – Люта сталь свистить над головами згорблених робітників, що їх тільки-но зірвали з теплих перин; вони щось лепечуть, полковник лютиться. Ф-ф'ють шаблюка! Червона барва крові фарбує білий туман. На ту годину не крикнув жоден птах, – директор вийшов на ґвалт. Він неправдоподібно змінився: плечі похилилися, груди запали, під очима не те що кола, а чорні ями; очі наповнилися вологою і кров'ю. Він тим поглядом зустрівся з доктором, прошипів здавленим голосом: «Завтра повісити. На головній площі. Зігнати народ. Заарештувати начальника поліції».

Під обід викотилось круглобоке сонце, розбилося об пласкі дахи крамничок. Роздайбіди перестали підганяти робітників, які загороджували червону яругу дротом; з ґелґотінням, бабахаючи вгору з автоматичних гвинтівок, на низькорослих огирях пронеслися містечком, але їх зупинили національні гвардійці, що безладно тріскотіли рушничними пострілами; за ніч вони перекопали, перерили площу, вивищили барикаду і горлали через перекинуті шафи, унітази, стільці: «Смерть зрадникам!» Вони звалили двох коней Розанів. Кулі джерґотали над головами отетерілих мешканців, але все на світі для людини має кінець, лишень страх є стабільною точкою опори в її існуванні, він-то перетворює свинюку на святого, хапугу на сльозливого ченця, повію на стару клімактеричну бабу; страх тихо спить, непомітно для ока видозмінюється, набуваючи інших форм… Тож цікавість виростає з чогось м'якого, втішного, а значить – потрібного. Гвардійці стріляли паскудно; видно, покладали надію, що скоро це закінчиться і розійдуться пити пиво до своїх любок. З невеликими втратами вони задерли лапи і здалися на ласку переможцям. Отупілі Роздайбіди з гучним вурчанням кинулися на резиденцію начальника поліції, котрий оголосив себе губернатором, кинув гасло про зраду батьківщини і, озброївшись допотопною музейною рушницею, боронив себе і честь держави. Роздайбіди залізли досередини по трупах, витягли за патли все віче. Новоспеченого губернатора роздягнули до підштаників, а Альбертина Никонівна швидко надрукувала на «Ундервуді» вирок, що його було виконано негайно – під вереск: «Хай живе республіка і незалежність!» Пан Посабчук упав, шматований кулями, розстріляний національними гвардійцями, які нещодавно так затято боронили його. Він лежав, широко розкинувши ноги, двометровий красень із розбитою головою і продірявленими грудьми, і шовк ночі роздувався теплим вітром. Попереду цілих десять годин, щоб усім добре подумати. Директор, з вини якого зчинилася вся ця заваруха, не з'явився. Слово «війна» здійнялося і загусло в повітрі. І людину душить невідомість. Коли вона зникає, то короткочасна ейфорична радість пульсує в голові… Шовк ночі, чорний її креп розвіюється над принишклими домівками; псюги виють на круглий місяць; перші дні осені, немилосердно теплої. І наступного дня містечкові дами, полишивши клопіт кухні на чоловіків і челядь, одягнувшись у найдорожчі, найяскравіші сукні, видавалося, що зовсім без ляку, – походжали взад і вперед тихими алеями, вулицями, а Роздайбіди повсідалися чорними круками на мармурових східцях порожньої мерії, жадібно пасли чорними пастками очей порожевілі груди, руки, щоки, випнуті сідниці; вони не перемовлялися, а чогось чекали. Дамам, з усього, нічого було робити вдома, й вони так от гуляли до обіду. Ця пора, напевно, найжахливіша в тихих провінційних містечках; від неї віє не тільки безбарвним, без смаку трав, без пташиних голосів, вітром; щось потворне, слизьке і мокре, як долонею, проходить ополудні над сонними від щедрого сонця кварталами; і хто на цьому знається, навряд чи ризикне вистромити на вулицю носа. Подейкували, що за німецької окупації о такій порі німецькі солдати ховалися в затінку, обпившись шнапсу, бабахкали з рушниць у повітря, щоб розігнати цю наповнену сонцем і жахом осінню тишу; німці забували про сталінських партизанів, а їхні сталево-блакитні очі зацьковано глипали на годинники, що їх у великій кількості завод Круппа постачав вермахтові. Отож на цю пору увагу всіх присутніх на Центральному майдані привернув довгий чорний автомобіль; автомобіль повільно виїхав з-за розтопленого осінньою спекою горба асфальтної стрічки. Одразу стало видно чотирикутне каре бійців полковника Кравченка, що йшли чітким кроком за метр від автомобіля. Директор стояв на повен зріст; поруч, затиснувши в маленькому дитячому кулачку стосик паперів, примостився Ліліпут. Він зло глипав круглими намистинками очей з-під зморшкуватих повік. Обличчя Ліліпута нагадувало печене яблуко. Він дихав важко; а як автомобіль зупинився, всі погляди чомусь звернулися до нього, а не до директора. Воно так і справді було. Ліліпут дивакувато смикнув гостреньким підборіддям і зачитав універсал, у якому говорилося про військовий стан у країні, вводилася комендантська година, а новий директор спокійно називав себе президентом, тобто диктатором; наприкінці додавалося, що комендантська година вводиться в разі військових дій. І без того збуджене населення нарешті дало волю почуттям. Населення закричало: «Слава! Слава! Слава!» Того ж дня дами без усякого сорому віддавалися воякам – у скверах, пивницях, казармах. Містечко шаленіло від захвату. Диктатор проїздив, зіщулений і згорблений, у чорному костюмі. Ліліпут зачитував указ-універсал, магнетично притягуючи до червоної дірочки рота, звідки лилися нерозбірливим потоком звичні казенні слова, – люд вичитував свою долю. Цілих три дні народ святкував, – на вулицях, у дворах розставляли столи, накриті білими скатертинами; столи заставлялися суліями із самогоном, смаженими поросятами, курми, голубцями та затиранками. Проте диктатор не брав участі в цьому шаленому дійстві. Перед захмелілими громадянами виступив директор жіночої гімназії. Усіх присутніх він палко запевняв, що покладе подальше своє життя на благо, користь і процвітання батьківщини (він ледь не бовкнув – нової, але й це не врятувало його від смерті); за ним на уквітчану трибуну виліз учитель співів, – діти вдарили по клавішах акордеонів, затягнули пісні. А Роздайбіди лежали під полудневим сонечком на траві, погладжуючи кошлаті груди. За вчителем співів, котрий проспівав «у фрунт» гімн сторічної давності, з'явився вчитель географії – мудрий чоловік. Він чемно привітався з усіма присутніми, виголосив неприємну (для нього особисто) новину, а радше – факт відсутності пана диктатора на цих зборах, воістину народних. По цих словах Ліліпут витяг товстий зошит у шкіряній обкладинці, розтулив ротика і щось занотував, швидко дряпаючи самопискою по сторінках. Роздайбіди в кущах реготнули. І коли в наступні дні народ очухався – всі з цікавістю приглядалися до Ліліпута, який, відчуваючи на собі тисячі зацікавлених поглядів, походжав, напускаючи на свій вид сяйво знаменитості. Один з полонених через багато років засвідчував, що гузно Ліліпута не пропорційне решті частин тіла. Спробуй розберися, коли ти його зроду не бачив. І той бенкет треба було б, кажуть, описати, але, панове, – це так само нудно, як і війна, що про неї йтиме оповідь у коротких рядках. Що вам говорити, – держава ніколи не потребує вашої душі, але вона залюбки візьме вашу кров і м'ясо. Тож готуйтеся до чогось кращого, практичнішого, ніж оспівування неозорих берегів країни Золотих Мрій.

Тож дамам не треба було повторювати – війна. Передусім треба віддати належне їхнім чоловікам – ті, хоч убий, воювати ніяк не хотіли; вони раді віддати на відкуп і до цього невірних своїх дружин, а зараз під знаком страху та часу вони пустили цю справу на відкуп власній совісті. Дами не дозволяли себе цілувати; дами вже знали ціну часові, що підступив немилосердно під пороги їхніх домівок; дами віддавалися зі зміїною мудрістю у стайнях, де тхнуло солодким жереб'ячим потом, у богадільнях та в під'їздах. Спробуйте сказати, що вони чинять щось недобре. Вони певні свого обов'язку народжувати і вбивати. За якихось кілька днів, перед тим як до території нової держави підступили урядові війська, вони виконали свій обов'язок не те щоб належно, а виявили в тому здорову надмірність, заслуживши навіки славу найкращих агітаторів поневоленої честі. Коли йому прийшла пора прощатися з життям, навряд чи він пам'ятав їхні сумні очі, – жінок відводили до яру і по двоє розстрілювали, лишень на пострах робітникам, які підняли бунт на заводі, озброївшись кийками і допотопними рушницями. Коли вийшов їхній делегат, то Ходун стояв, взявшись у боки, чвиркаючи слиною через верхню губу. Делегат, низькорослий чоловічок, голова місцевої профспілки, зачитав вимоги перед незворушним, обернутим до порожнього осіннього неба обличчям старшого Роздайбіди. Той навіть не мугикав: невідомо, чи слухав, чи про щось своє думав. Нарешті, він з висоти свого становища і зросту подивився на профспілкового лідера, витягнув кривого тесака і полоснув від вуха до вуха горлянку. Робітники відповіли безпомічним торохкотінням рушничних пострілів. Того дня пройшла перша чутка про справжню війну. Ліліпут з'явився з диктатором і зачитав універсал про інтервенцію. З полотна залізничного вокзалу злетіли перші гелікоптери – вони прибули разом із новітньою апаратурою, що зараз іржавіла під осінніми дощами. Гелікоптери методично, впродовж чотирьох годин, бомбардували завод; навіть коли робітники вивісили білий прапор і побігли, як мурашва, крутим схилом, вони продовжували стріляти, жбурляти ракети і бомби, піднімаючи догори червоні вихори глини та розірвані трупи, що глухо гепали на землю. Наступного дня добровольча армія виступила в похід боронити батьківщину. Вони крокували центральною вулицею, плутаючи кроки; аж коли ступили за місто, то спохопилися: зник або не з'являвся зовсім полковник Кравченко. Це в галасі вітань і проводів забулося надто швидко, – по узбіччях лопотіли прапорцями й сукнями жінки; діти забиралися на дерева й паркани, звідки їх стягували поліцейські, а жінки запопадливо заголювали сукні, чим затримували просування визвольної армії. Місцями дислокація нагадувала дикі гульбища радісного, до смертельної лихоманки збілілого люду, тільки не військові дії. Щоправда, все населення вимахувало різноколірними прапорцями, співало патріотичних пісень. Замшілі діди в синіх мундирах виходили ввечері до таборів, щоб повчити непутящу молодь військової справи – це закінчилося сумно: дідів топили в озерах або ті ж таки патріархи допивалися до поросячого вереску, і вранці їх знаходили задушених, позеленілих, зсудомлених у власній блювоті. Слава Богу, – ця історія позбавила нас докладних і трохи забудькуватих державних борзописців, авторів історичних романів, благеньких оповідок, бо нам би не раз довелося паленіти з сорому, згадуючи поведінку героїв, які нарешті зібралися докупи і рушили, співаючи незграбно пісню «Куди ти, хлопче, йдеш», а на додачу, як вислід, – народ завжди обтяжений моральністю, осудом і ще чимось. Куди нам після цього подітися? Тож імовірно, що полковник Кравченко рухався зі своїми молодцями іншим шляхом. Спостережливі люди, а ще й злі язики подейкували, що пана полковника бачили біля озер, у чому мати народила, в товаристві підстаркуватих, тлустих молодиць, які марширували під дудки та волинки, тримаючи «у фрунт» пляшки з шампанським. А тим часом дві армії повзали вздовж кордонів, збираючи порожні пляшки, потайки, подалі від секретних служб, обмінювалися таємницями, де дешевше пиво і як найбезпечніше перелізти кордон; повпивавшись, солдати бабахкали з рушниць, нудилися за домівкою, погрожуючи командирам: мовляв, не одна осика тремтить, чекаючи на їхні офіцерські шиї. У столиці, на диво, не сполошилися. Проте люд потроху прикуповував макарони, сіль і сірники.

Добропорядний громадянин першим зметикував, куди полетять бомби. Одна з газет, до голосу котрої прислухалися, здійняла справжній скандал, – несподівано заявила, що озброєні до зубів колаборанти прорвали на півдні державний кордон і з кровопролитними боями просуваються в глиб країни. За день, а може, раніш, зі зняттям головного редактора, інформація була рішуче заперечена. Загалом заперечити це виявилося неможливим – перша бомба з гелікоптера впала на околиці золотоглавої. Так почалася війна. Столиця не могла отямитися, армії стояли до глибокої зими, шануючи одна одну дулями, а генерали ворожих сторін ходили один до одного в гості, щоб поділитися спогадами або тютюнцем. Вони сподівалися, що два правителі якось домовляться, налагодять стосунки. Кажуть, хтось необачно вимовив слово, – справжній правитель переоцінив свої сили, а вважай, і свого народу. Тож почалася війна. Військові дії, про які розводитися не варто. Відкрийте будь-який військовий атлас, складений одразу по війні, де чомусь усі супротивники постають не те щоб дурнями, а такими от недоріками, і тоді вам, якщо вистачить трохи терпцю, одразу стане-таки щось зрозумілим про хід баталій і походів. Вам відкриються широкі овиди інтелекту полководців, героїзм вояків, обопільний патріотизм і ненависть до ворога. Просидівши в бібліотеці до глибокої ночі, на превелику радість, ви віднайдете й побачите затерті світлини ваших світочів під простреленими прапорами, під кулями, в рукопашному бою, на фоні кучерявих вибухів. Головне в отих книжках – ви бачите непереможність обох армій, гори трупів, що їх вояки під керівництвом своїх генералів понакладали на полі бою…

Отож на те вона війна. Когось там за кадром вішали, когось нагороджували – такими фактами здебільше цікавляться внутрішні служби, скликаючи трибунали, забуваючи про розпачливий крик обивателя, в котрого забирали не лише останню курку, а й життя. Чого воно варте в порівнянні з життям тих, які крутять колесо історії, що ніяк не хоче обертатися навколо їхнього обійстя? Як жив диктатор? Знову в нагоді нам не стане замурзаний чорнилом історик. Не знаю – останні його дні навряд чи різнилися від попереднього життя. Правда, диктатор більше хмурнів, наливався нездоровою кров'ю: всюди, коли з'являвся на люди в супроводі розплилої од нервових стресів дружини, він тільки відхаркувався, відшмаркувався, щось коротко писав ад'ютантам. Він впадав у меланхолію, з тією ж таки меланхолією керував бойовими діями, розбиваючи вщент найзатятіших полководців; він не радів, а сам не знати чого сидів у крихітній комірчині, бездумно водячи зламаним грифелем олівця по аркушах. Дехто подейкував, що це від невідомої науці статевої хвороби. Він наливався нездоровим салом, погляд його став схожим на лев'ячий, і православні богослови приписували це демонічності його особи, ставлячи це собі в теологічну заслугу. Говорилося про диктатора різне. Всіляке мололи, проте навряд чи воно було правдивим. Одне відомо – в боях він не брав безпосередньої участі. Подейкували, що його сутулу, згорблену постать можна було вгледіти на редутах, у бліндажах, але погляд диктатора надовго завмирав чомусь на небі, тобто в порожнечі, бо в тому поглядові навряд чи відбивалося небо. Вже після подій один полонений на допиті, підігрітому стусанами, видаючи секрети, повідав, що після виснажливого бою або шаленого бомбардування диктатор полюбляв пролітати над містом, втупивши нерухомі більма очей у люте пожарище; й отак – жоден м'яз не здригнувся на його обличчі. Казали, що таким робом він боровся з хворобою. Й це навряд чи ймовірно. Що ж тоді спонукало Ліліпута гасати на авто, стріляти з кишенькового пістолета по чорніючих тінях людей, заповнювати в'язниці – число патріотів від того доскочило небувалих доти чисел. Про те, що диктатор зовсім не хворий, свідчила одна ознака – лікаря при собі він не мав, а з кількох уцілілих листів його дружини дізналися, що напади ясновирощості відступили; а ще в тому листі багато говорилося про справедливість, про її порушення. Дружина писала, що, на диво, на час війни припало духовне відродження; всі, мов зголоднілі, чигали на бюлетені, вісники, ще свіжі, із запахом крові і фарби, де сповіщалося про кількість забитих, скалічених, поранених. Це додатково збуджувало. В далекій Європі мляво, мов від комашні, відмахувалися: що ви там говорите? Війна? Ми теж воюємо з усім арабським світом, китайцями – спробуйте вистріляти цих жовтопиких, їх-бо мільярди, а тут ще з товстопузими і знахабнілими німцями клопоту не минути. Народ-бо вже пройнявся таким духом, що несподівано відкрив, відчув містику химерної дійсності, – бо жадоба крови стала реальністю, недарма так полюбляють червону барву. Зараз їхні дружини носять жалобу і за чаєм, пріючи від модного вбрання, переказують новини, пошепки перебільшуючи кількість жертв. На цьому лист уривався. Одне слово – жив він відлюдьком, без почестей, без гостей і бенкетів, у високому палаці з високими стінами. Палац містив у собі також церкву, маленький ринок, пошту, телеграф. Це неподалік від Зеленого Острова. Щодо палацу, помилки не може бути – хоч руїни бачив не сам автор, а його колега, який на ту пору підробляв військовим кореспондентом, отаке армійське ледащо, якому заздрять його тилові колеги. Ще одна чутка, схожа на вірогідний факт, – в одному із залів, що був розташований трохи нижче від решти кімнат, містився справжній мавпячий розплідник. Тварин привозили з Бразилії, з Африки, з Австралії, звідусіль, де тільки водилися ці тварюки. Ночами, особливо влітку, в липні або серпні, коли сходив місяць уповні, під дахами стояв тугий сморід. Кажуть, що галас, зчинений звірами, тішив диктатора. Глупої ночі він сходив крутим спуском, по-дитячому затиснувши велетенську дриняку. Повагом проходився вздовж кліток, де утримувалися сотні, якщо не тисячі тварин; він дражнив їх дринякою; коли мавпи вишукували воші й чухмарили гузна – сідав на маленького стільчика, підібгавши ноги, і непорушними, налитими кров'ю очима спостерігав, як метушаться звірі. Найбільші, з широкими грудьми, нахабні, з осмисленим, майже людським поглядом, відразу кидалися в бійку, вищиривши жовті ікла; за хвилину тварі рвали загривки меншим своїм родичам. Втомившись, мавпи винувато роздували губи, звісившись на одній лапі, мстиво показували червоні гузна й шмаркали носами. В ту хвилину служники висипали банани і помаранчі, – мавпи зчиняли чергову бучу, бо їдла на всіх навряд чи вистачало. Коли їх окутувала хмара вискубаної шерсті, а стіни дригоніли від вереску, служники розганяли їх металевим пруттям, підсипаючи ще бананів. Нарешті понаїдалися. Найбільший павіан чи самець горили починав онанувати, молоді похоплювалися за ним; старші – їх меншість – шляхетно ляскали зубами комах, гидливо кривлячи пики. Диктатор розчулювався: на очах виступали сльози. Він наказував служникам принести кошик з ананасами і по черзі, мов ті нагороди, роздавав мавпам. Отож якийсь невдячний гамадрил цапнув його за руку – відтоді постала легенда, буцімто вождь отримав поранення в бою з державними військами і виявив неабияку хоробрість. Думаю, що чоловік він був не такий дурний, щоб підставляти голову під кулі невідомо кому.

Так він прожив три роки. Відомо, що на четвертий рік він спалив рідне містечко й перебрався на Зелений Острів, а війська його полишали клапоть за клаптем території, спроквола боронячись, – війна затяглася не на один рік. Розповідали, що якогось дня його застали в дикому нападі злості, з білою піною на губах – диктатор кричав, волав про зраду. Він оголосив, що здається на милість ворога. Це теж плітки. Щодо Зеленого Острова, де розташувалася його остання резиденція, немає ніяких сумнівів. Там він перебував до кінця, під захистом своїх гвардійців. Він байдуже слухав істеричні крики дружини. Аня клала на обліплений білим язик рожеві пігулки, а коли напади істерії не повторювалися, мовчала разом із чоловіком. З упевненістю можна сказати, що його з'їдала марнота минулих днів. Одного дня з'явився Лящ, який відбував покарання у божевільні. Завдяки війні він звільнився, тож прийшов до свого колишнього товариша. Але вони не змогли поговорити. Хоч би як натягували рівність розмови – з того нічого не виходило. Диктатор мляво реагував на філософські фанаберії Ляща, відказуючи, що людина нічого не варта, неспроможна вирішувати за себе, і думки її – не що інше, як порожня балаканина; керує людиною страх перед чимось, може, перед Богом, проте в цьому краю люди більш забобонні, ніж віруючі. І Лящ пішов ні з чим. Того року військове щастя знову повернулося до нього, проте злягла з паралічем його дружина, і диктатор просиджував у будиночку, схожому на очеретяний хлів, пив козяче молоко з вівсяними коржиками, тримаючись настанови свого батька.

Його підхоплювала течія часу, і він як міг опирався цьому. То не була хвороба, як зображували це пізніше літописці та історики. Напевне, для того й поруйнував він рідне містечко, щоб зупинити ту швидкоплинну ріку. Там він поклав рештки армії. Подейкували, що, дивлячись на широкий килим червоного жару згорілого міста, на бурти димлячого трупу, він сказав, витягнувши пазуристі руки: «Навіщо людям будувати храми, якщо вони вірять тільки в себе…» Тож його біографія така вбога, що якби не Аня і не щоденні чотири-п'ять склянок молока, то нічого було б розповідати. Його обходило одне – сидіти сиднем, тяжко підібравши по-дитячому коліна, непорушним поглядом міряючи відстань від стіни сірого очерету до чорних кар'єрів. За квадратною його спиною вуркотіла війна. Проте зір його муляла Аня, яка істерично хникала і клала на язик рожеві пігулки. Скільки пройшло років, днів, годин? Вічність не зупиниться, якщо навіть земля перестане існувати. З упевненістю можна сказати – він не бачив навколишнього. Навряд чи чув гупання важкої канонади, не бачив заграв над містами. Й там, на Зеленому Острові, він здивовано повів головою – верещання його останньої жінки, жінки не його крові, мов хтось відтяв, і той крик одійшов. Начебто вперше він побачив солдатські кирзяки, тріск нетривкої криги; до його слуху не те щоб торкнулися, а боляче вдарили голоси людей, які раділи невідомо з чого, коли їм до рук потрапляло рожеве яблуко; цигарка наповнювала солдатів невимовною втіхою, – він відчув оту втіху, – зашкарублу, проте болісну, як світанок для людини, яка вийшла з в'язниці. Ховаючи відчай, диктатор зрозумів, зводячи голову, – небо вибухнуло над ним океаном, – зрозумів, що жив у якомусь світі, від котрого вимагав за одну хвилину всього, натомість утратив щось істотніше, може, те, що людина повинна отими кирзяками місити багно; він якусь хвилину дивився на широке руслище неба, на степ, на сизу кушпелінь далечини. Він простодушно чіплявся поглядом, ловлячи фарби і звуки. Напевне, він побачив, як розлущуються бруньки на сухих бадилинах сірого, всохлого з літа очерету, як ворушаться жаби; він думав, що люди не такі й лихі, зовсім не лихі, бо вони є всього-на-всього людьми, і яке там з біса пекло, коли вони ще за життя собі намурували в'язниць, катівень, видлубали затишні труни, мовби там їм вічність лежати живими… проте це тільки наші думки… Потім він побачив білого лева, що вільно ступав степом. Зовсім нечутно з очерету вибіг Лящ. Згинаючись, за звичкою, під вагою тіла, поминаючи збайдужілих гвардійців, він перетяв чорний трикутник багнюки, – диктатор з відчаєм слухав лопотіння неба над головою і зі сльозливою дитинністю думав про те, що він не може згадувати, бо йому нема чого згадати. Океан неба над ним; він чує, як ворушиться тугими стеблами степ під лев'ячими лапами; рука поволі зводиться, щоб затулити очі, – йому не чути слів Ляща, не чути, як велика пустка западає на землю, а там, зі сходу, він, напевне, бачить щось неймовірне й гарне, бо губи розтягує блаженний усміх. Тут голос його жінки зривається на високий: десь від степу, плутаючи білі гриви в ногах, на нього суне табун білих коней, кожен із рогом на лобі. І по тій короткій хвилині він, якби міг, то вгледів би велику заграву вогню над лісом, над чорними лунками кар'єру, де копошаться вгодовані людським падлом великі чорні раки; він би неодмінно побачив, як голова його розлітається на неправдоподібні червоні квацьки. Він може тільки подивуватися з легкості і кумедного переляку Ляща, який зовсім по-жіночому жбурляє пістолет на землю. Він дивно якось стоїть, той Лящ, зовсім по-бабському стуливши коліна, присівши навпочіпки…

Через добрий десяток років пошарпана електричка гуркотіла битими коліями: зусібіч у вічі впадали видлубані вибухами ковбані. Я куняв, потішений думкою, що нарешті таки здихався редакційного гармидеру, примостившись у досить зручному, але обшарпаному кріслі, розманіжений щедрим квітневим сонцем. Голос молодої блондиночки джеркотав мухою і спершу тільки дратував мене. Далі, видно, дорога належала й зовсім занедбаному трастові якоїсь компанії, – електричка загуцикала ще дужче, а блондиночка на диво ожила, заджеркотіла вже серпневою мухою, тож мені випадало тільки слухати цю поштиву жіночку і дивитися на краєвид, від якого мало-мало, але холонула кров у жилах. Ми викотили на рівнину, було десь під полудень, – земля від краю і до краю рясно притрушена попелом, сірим, мов порох, від давності. І от так ми перебиралися, з дуже малою швидкістю, і мені дедалі більше випадало спілкуватися з панянкою, втупивши осоловіле від нічної втоми обличчя в безрадісні краєвиди. Електричка не знати чого зупинялася на кожній станції, проте ні людей, ні помешкання близько не було видно. Отож я не витримав і зійшов біля розваленого мосту. Скільки сягало око, лежав навколо попіл. Я постояв біля розбитого мосту, слухаючи, як позаду відходить, гуркочучи, електричка, – нагнувся і набрав у жменю попелу: теплого, з різними камінчиками. Викинувши попіл, що завис у безвітрі, я рушив уздовж висохлого руслища.

Мене попервах навіть тішило отак пройтися кілька кілометрів обезлюділими місцями; про те, що тут колись жили люди, можна було тільки фантазувати. Не більше. Отямився я тільки тоді, коли від нестерпної спеки стягнуло на плечах і шиї шкіру. Тож за слушне поклав повернутися. Йдучи назад, мабуть, збився з путі і вийшов до змілілого потічка, де на пригорку росло кілька морельок, прибитих брудним квітом, а трохи далі стояв великий військовий контейнер, бурякового кольору, що, з усього, правив комусь за помешкання. Сходячи до води, почув людський крик, що тут озвався добрим десятком голосів. Я вгледів на тім боці постать. Постать замахала руками, підкликаючи до себе. За хвилину ми стовбичили один проти одного. Чоловік, зі спотвореним опіками обличчям, гаряче заговорив, що давно не бачив людей, мабуть, я прийшов від залізниці; відтак скоромовкою додав, що воду пити не можна, бо вона отруєна, а п'є він тільки з криниці, там, за лісом. І незнайомець тицьнув у той бік, де височіла гора, а на ній – чорне остюччя. Це й був ліс. Потім він запросив до себе в помешкання, додавши: вранці він покаже дорогу до порту. Порту? – здивувався я. А він швидко закивав головою, мовби доводячи самому собі: он там, за лісом, солоне озеро і ходять пароплави; там живуть олюднені обри. Хто такі обри? Видно, я далекий від усього чоловік. На тому він і замовк, запрошуючи до хижі. Пройшли в хижу, де підлогу було заслано смердючим лінолеумом, а за ліжко правили жмути ще свіжих водоростей. Чоловік роздмухав вогонь. Він роздував вогонь і весь час скаржився на обрів: днів зо два тому вони зарізали в нього теличку, добре, що ото вчасно наскочив, то вбив одного із самопала. І він показав, досить жваво, як застрелив обра. Куди він його подів? А в яму кинув, його ж одноплемінці і зжеруть, навіть кісточок не лишать. Таке от діло. Він, щоправда, пам'ятає старі часи, ще до Великої Війни, коли про Солоне Озеро і згадки не було, а тут, довкруж, за десять миль, стояли міста. Війна геть понищила все. Не хочеться й оповідати, таке лайняне діло. Зовсім занапастили край.

Тепер от спілкується з напівдикунами. Він поставив казан із варивом. Хоч я й зголоднів за цілий день, але один вигляд жилавого синього м'яса примусив мене відмовитися. Незнайомець ковтав варене великими куснями, смачно чвиркаючи юшкою. Трохи помовчавши, він зразу почав оповідати про війну, і з його розповіді тільки й можна здогадатися, якого жаху він набрався за тієї війни. Що ніхто не врятувався, про те годі й питати. На цьому він швидко погасив каганця і за мить уже солодко хропів.

Прокинувся я від того, що хтось торсав мене за плече. Світало. Сонце ледь вибралося з-за пагорбів. Ми з незнайомцем нашвидку перекусили і налаштувалися в дорогу. Спочатку ми йшли степом, збиваючи сірий попіл; за півгодини зійшли в улоговину, до річки, – там стояв на пристані човен. Човен нагадував щось середнє між катарасом і простим рибальським човном. Незнайомець прудко заскочив, одіпхнувся багром, і ми попливли між чорних круч, що брилами нависали над нашими головами. Спочатку мені видавалося, що шлях по річці не займе й години, але ми все пливли, і з усього було видно, що кінця-краю не буде цій подорожі. Кручі відкидали важкі тіні на мертву, чорну як смола воду. Першу половину дороги ми мовчали; відтак заговорив я, цікавлячись країною, краєм, його назвою. На що мені дивакуватий чолов'яга відмовив, що й сам забув, – то від контузії, але обри, ті, котрі живуть біля Солоного Озера, називають її Золотою Країною Офір. Наскільки воно вірогідне, то навряд чи він знає. Одне він впевнено може сказати за багато прожитих тут років: людині не слід заходити далі від того, ніж їй призначено. «Отак», – прикрякнув він. І човен скоро поминув громаддя круч, виплив на рівнину. Сонце вже зринуло у високість, і я побачив зовсім близько спотворене обличчя незнайомця; діймала спека. Скільки сягало око, лежав степ, засланий, мов умисне, товстим шаром попелу; незнайомець, відпихаючись од замуленого дна, скаржився, радше недбало, одноманітно бубонів, що дощів багацько років не випадає в цій клятій країні. Сонце висіло в низькому небі. Здавалося, думки звітрювалися від одного погляду на степ. Попіл тріщав на зубах. Так минав час. Та от за годину човен уткнувся в порепане, мов коржі, висохле руслище. Незнайомець обперся на весло, так, аж забіліли круглі ґулі на кісточках лівиці; вперше він сказав чітко: «Оце біда, дивись, диким обрам у зуби потрапимо…» – Він налаштував самопал. Виявилося, що нам треба пройти рівниною добрий десяток кілометрів, і то навпрошки. Незнайомець обережно витягнув військову флягу, дав відпити кілька ковтків, зробив сам – один. І, дбайливо загорнувши в ганчірку, сховав флягу.

І ми пішли знову. Коли сонце запало до половини, перед нами виросло гряддя низьких кряжів. Я з розпачем подумав: «Куди це мене до біса знову занесло!» Проте незнайомець, обминувши гори, пішов у протилежний бік, голосно гримаючи своєю пукавкою. Він буркнув, щоб я тримався в нього за спиною. І тут ми вийшли до води. Безлюддя берегів говорило виразно про те, що й тут пройшлася важкими стопами війна. Сутеніло. Червоне передвечір'я гнітюче давило на тім'я. Незнайомець вів мене берегом, грізно потрясаючи пукавкою. Нарешті нас перейняли якісь постаті, що тримали в руках смолоскипи. Це й називалося обрами – двоє зморщених, маленьких, зігнутих від недоїдання чоловічків. Один тягнув щось на кшталт прапора з двоголовим котом. Вони тоненькими голосками попросили поїсти, бо місія прибуде лишень за тиждень. «Тиждень», – скрушно подумав я. Проте, якби я не жив із ними тиждень біля мертвого озера в печерах, то цієї історії не було б. Та й чи добрався б, чи доберуся колись до світу, звідки я вийшов? Човен раз по раз затоплює, двигун працює з перебоями, а моряки вічно п'яні. Вони час од часу духопелять капітана. І я скрушно думаю: мо', й справді нам не милуватися квітами, а радше займатися їх плеканням? Над нашим пароплавом зависло низьке небо, затягнуте чорними хмарами, з вилізлим, зеленкуватим, мов у потопельника, оком місяця. Довго ще пливти в пітьмі… Хто його знає. Дорога кудись виведе без огляду на керманичів.