Розділ «Частина друга Під прапором двоголового кота»

Передрання. Сухість у голові і в грудях; вона спить і не спить, йому далеко до неї, йому нема діла до неї. Сон ударив у тім'я. Хлюпнули двері, половину вікна перерізало крило птаха, біле пір'я ворушив вітер. Птах піднімався, ховаючи лускаті лапи, тінь тисячами йому подібних промайнула скалками скла. У двері ввійшла жінка. Вона стояла лівим боком, – видно її стегна, частину грудей і обличчя. Руде волосся спадало на плечі, до неймовірного худі. Вся вона була мов зліплена з чогось нетривкого. Пройти крізь неї було єдине бажання. Родик побачив, як вона ступила, схилилася над Лілою, повернула лице своє до нього і мовила, ледь розтуляючи безкровні уста: «У дітей усмішка Божа? Чи не так?» – Родику застрягло в горлянці, він спробував зірватися на рівні, але напоровся на погляд Ліли: холодний, спустошений, мов день після грози; вона сиділа і дивилася на двері, потім недбало, захриплим від курива голосом сказала: «Чуєш, хтось стукає… Мені страшно…» – «Ти нічого не бачила?..» – «Тільки-но прокинулася… Хто то може бути?..» – Очі ожили з ляком; вона кинулась на кухню, принесла сокиру для м'яса. «Викинь», – тільки й спромігся сказати Родик. Під важкими кроками залущало скло. Шмулєвич повагом пройшовся кімнатами, насвистуючи Верді, тоді повернувся до спальні й сів у кутку у крісло; закурив цигарку і довго мовчав, спльовуючи на підлогу. Нарешті, пожовуючи тишу, він заговорив тихим і протяжним голосом: «Ти так, суко, нічого й не зрозуміла?..» Цей чоловік мав останній шанс утриматися на цій поверхні, що зветься життям. «Останній шанс у вас лишився, – це він уже звертався до Родика, – знаєш, чому вона лютує? Вчора, коли та скотина трахала її, вона розпатякала все… Про лантух із грошима і ще багато чого такого про тебе, а ти, дурень дурнем, так нічого й не навчився. Збирайся в дорогу, бо сюди на всіх парах летить купа збоченців у міліцейській формі. Тьху, останнім часом все до гидкого нагадує театр. Ні тобі тієї солодкої дрімоти початку, ні справжньої любові, – лягла, зрадила, вбила. Це смішно, дико смішно… До речі – вони близько, я не жартую. Там, сучко, твій коханий, любий Гільмедов. Зрада, скрізь зрада, протхнуло дешевизною… Люди бовтаються, як купа лайнопереробних автоматів. Да-а-а, ні плюса, ні мінуса». – Погляд його оголюється. Він кисло мружиться, бо побачив пагорб, дім на ньому, розкинуте синє небо, свічки темних кипарисів; легко видихнув повітря: «Давай, синку, забирай торбу і свою пасію і дуй через поле, навпрошки, а я їх трошки затримаю, поговоримо про велике і прекрасне… Да-а-а, це не жарти… А ще б порадив – краще одну торбу, а цю…» – Шмулєвич, відкинувшись на спину, уткнувши гачкуватого носа в підлогу, чітко висвистував чергову арію з Верді, а в перервах бубнячи: «Покручі ці макаронники, а яку музику пишуть. Да, це не гопак. Зовсім не гопак». Від нього густо тхнуло шоколадом, печивом, що його готувала Санька, незмінна волога розходилась тонким серпанком. Жовте обличчя, вибалушені до неправдоподібного очі говорили, що він стомився. Смертельна туга і втома зелено осіли в куточках вуст. Родик і Ліла безлико, двома листками тріпотіли проти цього жилавого чоловіка, сповненого наснаги боротися, відвойовувати кожен клапоть землі, кожен камінь, покинути і йти далі крізь століття. За нікчемністю сліпої молодості вони не бачили, як кінець увійшов, розправивши крила. Ніч згортається згустком під дахом. Срібні нитки світання тріщать у мозку. Шмулєвич дивиться на засніжену рівнину де вирізняються дві крихітні постаті. Він думає про таємницю людського життя, про незмірну його самотність. Холодний вітер гортає розкидані книги, і Шмулєвич чує, як болять груди, наче чужі, а погляд падає каменем у простір, туди, де зникають без надії дві постаті. І він на незрозумілій мові читає молитви, а потім шепоче: «Це ще не кінець… Це не кінець… Сумно, але справедливість часто перемагає нечистими руками…» – Він чує галас, важкі кроки спішно тупочуть по черепках; хтось заплутався в подертій завісі, лається.

Шмулєвич не підводиться, а дивиться у голубе небо, на жовтий пагорб із двоповерховим домом, слухає шелестіння кипарисів, розпачливий писк жайворонка. Яскравий вибух розриває йому груди, кров червоною квіткою здіймається догори, вітер кидає пасмо волосся на очі. Далеко в снігах губляться двоє людей. Голосно гримить птахами світання. Гайвороння мете сніг крильми. Справедливість важко опустилася на груди. Троє чоловіків, один з димуючим дулом вінчестера, схилилися над кріслом. Гільмедов, розтягуючи усмішку, обтираючи обшлаг шкіряної куртки, каже до високого русявого чоловіка із заплетеною косою: «Давно я хотів прибити цю скотинюку… Хоч не тих взяли, так цього. Так що, Гіменейчику, передай шефові, що все о'кей. Халасо. Осень халасо…» – Він знову сміється. Той, кого назвали Гіменеєм, підступає до вікна: «Треба тих ловити, а то нам каюк. Ти віриш у справедливість того, що ми робимо?..» – «Слухай, це тобі, хахлу, треба думати, а я – татарин. У мене одна справедливість – вижити серед цієї…» – Гільмедов не знаходить слів, регоче і спрямовує дуло великокаліберного вінчестера на Гіменея.

Три дні підряд він не спить. Прокидається о першій годині ночі і дивиться на голі стіни. Годинник голосно цокає на стіні. Він думає про Шмулєвича, про дім у снігах. Дім, що врізався в пам'ять, так і лишився, – той, що в снігах. Ліла спить. Спить вона завжди гола, на животі, підсинена ліхтарем, що мацає її голу спину крізь вікно жмутом мертвого проміння. Іноді Родику здається, що вона не дихає. Він схиляється над нею і ловить зовсім дитяче дихання. Дні їхні, останні зимові, припахлі весною, минають серед стін убогої кімнати, перебиті короткими розмовами. Запитавши, як його здоров'я, вона сідає в кутку, подалі од вікна; закутавшись у строкатий плед, перечитує з кінця книгу, що її приніс Лящ. Ляща він здибав біля Бессарабського ринку – той тягав з розкиднів до своїх безрозмірних кишень помаранчі й банани. Коли він прийшов, зраділий, почав оповідати, захлинаючись од захвату, кого бачив, Ліла зустріла його холодним поглядом. Помовчавши, ковзнувши зором по сторінках часопису, відклала: «Чому ти радієш? Лящ нас продасть… Мені снилася мати, а мати ніколи мені до добра не сниться…» – Родик нерозуміюче здвигнув плечима. Взагалі – Ліла останнім часом справляла враження, мовби вона почала жити спочатку. Вона забувала, як називається та чи інша найпростіша річ. Довго стояла і думала; дівчина з тієї пори не сміялася. Він підходив до неї вночі, – дівчина мовчки відкидала ковдру і розставляла ноги. Він нервував, а під ранок він плакав. Плакав він, сам не знаючи чого. Ліла умисне голосно молилася у своєму кутку, а він, отупіло дивлячись, як щезає під лютим морозом зима, вигадував дивні картини, щоб відтіснити дійсність. А як небо просвітліло, Ліла несподівано сказала: «Обридло боятися, ходімо відшукаємо Шмулєвича, нехай робить паспорти… Треба, поки не пізно, тікати звідси… Ну, не чумкайся… Дурнику, покладись на мене…» Щось перемінилося з тієї пори в їхніх стосунках. Що більше вона наближалася до нього, то далі одходив у свій світ печалі, журби і мрії. Надумане він пробував записати або малював на широкому ватмані. Ліла повеселішала. По тижню вона зібралася на вулицю, сказала: «Скоро прийду…» Родик пусто глянув на неї, відкинув аркуш: «Може, я з тобою?» – «Не треба, я швидко, потелефоную подрузі…» День перевалювався хмарами через чорні дахи. Вітер скрипів воротами, металевими брамами, брязкав кватирками. З дахів дзюрчала вода. Чотирнадцятого лютого, – так він запам'ятав той день. Вона прийшла досить швидко з пакунками яскравих суконь. Це були літні сукні, розквітчані дикими невідомими птахами. Ліла голосно сміється, розкидаючи коробки з цукерками. Вона бачить уже сріблястого літака, що западає на крило і несе їх далеко звідси, – лягає і простягає до нього руки, зовсім по-дитячому. Літак летить на сонце. Ти дивився коли-небудь на сонце? Ми будемо на нього дивитися ввесь рік, десь далеко, подалі від цих скрипучих льодів. Родик борсається серед мрій. Дійсність гепає зношеними чобітьми Ляща. Він увалюється до кімнати. Ліла, зойкнувши, зривається на рівні, затуляє наготу. Лящ, придурюючись, закривається порепаною долонею. Печаль вибухає, розлітається крижинами за вікнами. Лящ сідає на стільця, викладає крадені помаранчі, бурштинові банани. Ліла сміється, Лящ підгигикує, сміх його схожий на рохкання.

Голос його гуготить, виляском іде кімнатою. Йому виставляють пляшку перцівки. Лящ вливає в себе кілька чарок. Витирає губи, роздирає зубами шкірку помаранчі: «Пригощайтесь». Ліла скидає брову. Цього Родик у неї не помічав. Вона говорить: «Збігай до магазину – у нас гості ж…» За вікнами збирається докупи гайвороння. На вулиці мжичка. Сонце, пробиваючи громаддя домів, кладе велетенську тінь на вулиці. Він прямує тією тінню. Перед зором тисячі, десятки тисяч голів. Бессарабський ринок з розвішеними червоно-жовтими, ще гарячими тушами тварин. Гори тугих яблук, що хрумтять на зубах у циганської дітвори. Рожевопикі мужики в забрьоханих халатах місять багно чобітьми, перетягують і складають туші корів. Сонце ріже крізь скло купола. Ніздрі роздуває од вологи, мерзлого м'яса, випару тисячі людських ротів. Родик вибирає яблука, складає до плетеного кошика. Яблука риплять під міцними пальцями. За годину мороз знову посіється низом. Він вийде, заблукавши, в інший бік, на голу пляму майдану, що завше безлюдний. Він чує липку слину, що підступає до горла. Тінь, кинута сонцем, захолодає, зупиняється, і він бачить, як, розвіваючи червоною сукнею, неймовірно широкими кроками біжить Ліла. Навперейми, вибивши ногою скло вітрини, виставляючи дуло вінчестера, падає і піднімається Гільмедов. У голові складається в одне ціле – протяжний голос Паваротті і мертвий бродяга-гомосексуаліст. Це відходить. Нуждота дере горлянку. Тіні зближуються. З кутка, під зеленою брамою, запхнувши кисть до рота, обгризаючи пальці, впав на коліна Лящ і верещить: «Тікай! Тікай! Тікай! Я не винуватий… Я нічого не знав…» – Яскравий жовтий пломінь заповнює майдан, тріск рве шовк безлюддя. Перший глухо, другий щезає, ковтнувши наступний третій. Вона відривається од землі, ляльково схрестивши руки, випростується в леті, розкинувши багаттям зачіску, перевертається на спину і йде юзом, розбризкуючи багнюку; два наступні постріли прибивають, підкинувши до землі. Клапті сукні розвішуються ганчір'ям на лавах. Лящ витирає брунатне місиво з обличчя. Гільмедов, закидаючи голову, похитуючись на напівзігнутих колінах, весь у сизому диму, пускаючи дрібну нитку слини, регоче, тицяючи в рештки тіла дулом гвинтівки. Чоловік із косою злякано ворушить ротом. Рев Ляща переростає в зубовний скрегіт, – перевалюючись, як качка, з боку на бік, він біжить, виставивши різницького тесака. Гіменей хоче зрушити з місця, але невловна тінь валить його на рудий від крові сніг. Лящ підбігає, навідліг б'є. Розрубаною навпіл лялькою, рвучи скрюченими пальцями теплі тельбухи, Гільмедов пробігає кілька кроків, зламується, падає на розбиту вітрину, наштрикнувшись лівим боком. Сонце просвічує крізь хмари. Сипле дрібний, більше схожий на сніг, дощ. Лящ відкладає тесак. Дивиться на руки. Задкує, а тоді тікає до під'їзду. Ліла лежить, чорна шапка волосся на снігу. Голосить мати, висунувшись із магазину, де розбита вітрина. Збивається натовп. Трамваї стають один в один. Родик поминає їх, занурюючись в якусь глейку масу, йде повз шеренги людей з перекошеними обличчями, погляди яких спрямовані у невідомість кривавого дійства; він тільки на хвилину зупиняється, глянувши через плече, знову прямує далі, тримаючи двома пальцями кошичок, і яблука, глухо репаючи, котяться до низу Басейної. Він забувається, по-звірячому відраховує кроки, волога під'їзду причакловує його. В кімнаті сонце. Світло кидає полиски на кольорові глянсовані сторінки журналів, газ суконь іскриться, живо розкинувшись на стільцях, на її ліжку. Але це ні про що не говорить. Він сідає там, де вона любила проводити час. Білі султани хмар пливуть у шибці, гілки б'ють кригу, чорне гайвороння розсідається на гіллі, звісивши мокрі від мжички крила. Родик чує солодкий віддих, ще не дух, від її ліжка. Очі холонуть, погляд видовжується, неспроможний нічого зрозуміти, пальці перебирають речі, холонуть пучки, в кімнаті розлазиться темрява. Сіро. Він так і сидить серед кімнати, руки опущені, голова здійнята догори, до віконного розхрестя. Він навіть не може пригадати. Щось намагається вичавити із себе, але несподівано тверезо визнає за краще піти. Він дістається комірчини. Квадрат вікна кидає у вічі чорне гирловиння річки, розірване на згинах і поворотах дрібними пристанями, поселеннями, над пласкими дашками яких лягає дим із труб; ножами розтинають криголами, підминаючи кригу. Він бере торбу та кілька її защібок для волосся, – вулиці, ослизлі від мряки, розступаються, бухаючи парою каналізації, а нічні хмари котять над головою, постогнуючи вітром в антенах і дротах. Десь до півночі на перехресті вулиць він почув голоси. Йшов дощ. Він підняв голову і здивувався, наче вперше бачив воду з неба. Він стояв годину, ловлячи пересудомленим ротом блискітки води, важко, мов отруєний, дихаючи, весь натягнутий, неспроможний ухопити весь світ, що ударами його серця то відкочувався, то йшов на нього. І він безсловесною лялькою вибирається на східці Андріївської церкви і гамселить кулаками в зачинені двері; дзбаном відкочується луна у порожнечі музею. Він обтирає обличчя, заюшуючи його кров'ю, регоче, сходить униз. Жовті, теплі вікна кварталів скидаються на привидів, чаклуючи на березень.

Люди топчуть вічними стежками життя. Він дивиться і думає: нащо? нащо? нащо? Зараз він ненавидить її. Він бридиться навіть подумати про неї добре. Родик став пригадувати, мов добираючись недосяжної висоти, – вона лежить після першої ночі, сім'я стікає по червоному розрубу між ногами; вона солодко, ніби допиваючи щось, дихає, ловить його погляд, смішок, єхидний, підтриманий безликою усмішкою, виривається, зависає в повітрі; вона накидає простирадло, відкидає голову і за хвилину відходить у сон, наче вмирає. Тут до нього вкрадається – а якщо вона весь час була мертва? Родик запихає два пальці в горлянку. Блює.

Вихаркує гірку слину. Мряка, підхоплена вітром, струменить калюжками. Гайвороння хрипить, чекаючи морозу. Зараз місто перевертається перед ним каламуттю дзеркала. Далеким погуком до нього повертається свідомість. Одяг прокис до рубця. Він цокотить зубами. Тіло, спонукане духом, тягнеться, плентається в пошуках тепла. Торба муляє плече і повертає його до реальності. Важко піднятися до неба, а ще важче впасти з неба на землю.

Він розриває глей пальцями, знаходить уламок іржавої арматури, відколупує груддя, уламок гранітної брили вивалюється, відкриває отвір. Він жбурляє туди торбу, завалює землею, привалює каменем. Наосліп бреде, мов змоклий привид, наштовхуючись на собі подібних, до тепла. Він дрімає, зібгавшись звіром, у приміщенні ЦУМу, біля обігрівача, що вибиває з одягу громадян шкідливі мікроби; марить, вологий, наповнений теплом, мов чаклун, глядить у свічки туману, в гадюччя ніг і рук. Він поволі відходить до сну, губи повторюють за кимось невидимим: спи, мій ангеле, тебе вже ніхто не приведе до ліжка; спи, ти належиш цій річці, цьому скаженому арктичному морозу; куди твоя душа пішла, моя радосте? Куди, розхитуючи лапате гілляччя сосон, ти тихо йдеш місячними стежками по дахах цього міста, всієї країни; спи, спи, тінь твоя, вічно обігріта місяцем, мандруватиме дахами… чуєш, як круки заламують голоси у вчорашній тузі, кидають тепле пір'я на перевернуті до неба людські обличчя… то не круки, то плач, то душі заблукалих у часі мандрівників… коли ми зустрінемось, далеко, у невідомості білого пороху, ти вже не будеш плакати…

М'який несподіваний голос трохи злякано, але впевнено лунає у вушній раковині: «Брате, тобі, видко, не дуже добре…» Голос м'який, готовий розлитися океаном сліз. Родик ще плутається в драглистому мареві; діафрагму розпирають живі струми, останні схлипи того, що так швидко хочеться забути. Ліла одійшла, враз залишивши місце невідомій пані, а далі він побачив річку, що обмивала кораблі, білоносі, з напнутими шовком вітрилами; синє плесо, рухливе, било проти сонячного обруча, сліпило, і він говорив з кимось, проте слів його ніхто не слухав, той невідомий тримав його за плече, вказував у білу пустку; далечіні дихали зеленню, кишіли всілякою звіриною; химерні дерева заввишки в кількадесят сажнів, трава в людський зріст вкривала береги, там, де човен, вочевидь, повинен був пристати. Це трималася мозку, його душі остання сомнамбулічна мрія.

Перед тим як поставити його перед мостом, заглянути в пащу вічності, скуштувавши скорботи, довести, що безпам'ятство дорівнює пам'яті всього людства, його вивело з міста, котре ще довго жарким сполохом гуготіло в нього за плечима. Вони йшли простертою чорними полями країною, ночуючи де трапиться, – троє. Двоє колишніх сектантських проповідників – Микола і Борис. Своє ім'я він змінив, якось серед розмови кинув навмання. Сектанти добросердно, зраділі, усміхнулися. Про минуле його поки що не допитувалися. Вони в дорозі здебільше мовчали, потупивши сором'язливо очі. Зима йшла до кінця, мороз лютішав. Голод завис над країною хрипким криком жеброти. Родик іноді бачив крізь туман, як жують губи колишні пресвітери, позираючи на коробку, де лежали гроші, пожертвувані на нову церкву. Тихими вечорами, знявши на пожертвувані гроші помешкання, всівшись навпроти Родика, тихими голосами, що ніби дряпали по склу, розповідали, яка то буде церква. Хтось один брав до рук Святе Письмо, вичитував пісню, а інший хилитав головою, перебирав роль проповідника і по закінченні викладав своє розуміння того чи іншого рядка. Особливо переймався Микола, з вічно п'яним виразом незадоволення на обличчі, – кремезний, рухи жіночі, фігура атлета. Спочатку він пітнів, пригладжував їжакувате волосся, опускав додолу очі, сірі п'явочки на білому, як стіна, обличчі. Борис, вищий на дві голови, майже двометровий, із низьким, писклявим до щурячого голосом, зривався по закінченні, ходив кімнаткою, схлипував: «Ти не розумієш, брате, там сказане не…» Вони неголосно сперечалися, тоді переводили бесіду на Родика, що готував таку-сяку вечерю. Нарешті, заспокоївшись, погладжуючи плечі один одному, ховаючи якийсь незрозумілий для Родика вологий блиск, уголос говорили, що він ще пізнає істини. Вони-бо давно в істині. Так хилилася до кінця зима. Мучилися брати від того, що не було у них проповідника. Здебільше трійця займалася месіонерством по глухих, із джергавим небом провінціях. Один витягував томик професора Макділана, ставав у людному місці, десь біля ринку, торгових розкладок, крихітних вокзалів, що пекучим сумом нагадували Родику рідну домівку; ці крихітні, нікому зараз не потрібні містечка, загублені в білій порожнечі степів, наганяли жовту, мов інфлюенца, тугу. Якось десь під Фастовом п'яні різники накинулися на них серед білого дня. Вони вибили зуби Миколі, надірвали вухо Борисові, а Родик довго носив під оком синця. Двоє заробітчан вибули з лав. І тоді настав час Родика. Він виходив на засніжений майдан, худий, згорблений; довге, змерзле жмутами волосся теліпалося, било плечі. Він говорив, дивлячись у порожнечу міста, на яшмовий захід, не звертаючи уваги на людей, стиснувши червоні від морозу кулаки, він кидав срібні жмені слів, голос його то м'яко пробивав крижану неприступність натовпу, то опадав, ледь чутним шамротінням губився серед стривожених голів – хто дав йому таку силу? Пролітаючи часом над людськими помешканнями, дивувався їхній злобі і чистим голосам, їхнім голосам, їхнім золотоголовим храмам, створеним руками з простої глини.

Він, на превелике задоволення братів, приносив багато грошей. Брати лічили гроші по кілька разів, зачинивши двері, клали, промовивши молитви, до скриньки, а тоді бралися до напучування. Микола складав по-жіночому руки, говорив: «Багато страсті земної у твоїх мо… промовах…» – «Так, треба говорити з покорою…» їм десь за тридцять, не більше. Кожного з них зраджувала дружина. Це чути в коротких фразах розмов, кинутих майже непомітно, коли брати, надміру запалившись, вигукуючи псалми, бігали із зрошеними потом чолами, показуючи Родику, як він мусить стояти на майдані, який вираз обличчя він мусить мати, звертаючись до тих, хто слухає. Що гроші? їм головне – пропавші душі, змучені душі, а він, – це видно в ділі, – ще жодного не навернув до істини. Проте на проповіді брати ходили все рідше. Спершу в них з'явилися нові черевики. Тхнути від них почало по-іншому. Під березень вони роздобріли від теплау хижі, яку віддав під їхнє тимчасове житло новонавернений Родиком кіномеханік. їли вони скромно, але обличчя дивно припухли, а у Миколи останнім часом щілини геть затягнуло. Вони подобрішали якось, навіть забували його вирядити на чергову проповідь. Він ішов сам, блукав містом, заглядаючи в чужі обличчя… Німий, зачумлений, завмерлий вираз, уся скручена постава викликала в одних співчуття і жаль, інші баби кричали, хрестилися, що він анцибол, пропаща душа, продав Святу Церкву; іноді йому вдавалося перемовитися кількома словами з молодшими, проте доводилося одразу тікати від наряду підпилої міліції, що вбачала в його особі щось більше, ніж пришестя Сатани, – збоченство або наркоманію. Одна дівка, Катька, яка торгувала в найшикарнішому місці, чорнява, пухкенька, на куцих ногах, несподівано заявила:

чи не ворожбит він часом? – і простягла пухку маленьку долоню. Він водив брудним пальцем. До пуття так нічого й не сказав, бо в тому ділі мало тямив, більше за балаканиною Ліли; але гроші отримав; у нагороду Катька пообіцяла Роликові ще щось, якщо він прийде наступного разу. Половину він лишив у себе, решту віддав братам. Борис невдоволено щось пропищав. Наступного дня вони привели дівчину. З тихим поглядом, високу, в тілі, струнку. Волошкові очі тупо, злякано обмацували, начебто по них хтось ударить, помешкання. Родик одразу вгадав забиту сільську дурепу. Проживши в місті стільки вже років, він навчився розбиратися в жінках, – така через півроку потрапляє на панель, а за рік уже, дивись, – бандерша. Дівчина Настя шаріється, сидить у кутку з братами, роззявивши рота; вони гладять їй плечі, вона не осмикує їх, а, навпаки, дозволяє повертати своє гарне тіло, вчиться належно ходити, говорити, вчити напам'ять вірш. Брати від задоволення прицмокують. Іноді, ні сіло ні впало, вони пускаються танцювати кружка. Родик тупо, без здивування, дивиться на них. Потім збирається і йде до ларків, щоб порозмовляти з людьми. В переддень березня помело снігом; наступного дня, на перше число, вдарили люті морози. Родик повернувся ні з чим. Братів не застав. Із вбиральні почулося схлипування, що його перебивав писклявий голос Бориса. Родик прочинив двері і сів навпроти входу. Настя, велика й гола, із заляпаними кров'ю литками, розкинувши ноги, лежала на соломі; Борис пробував затулити її розпашіле, мокре від сліз обличчя, а Микола, заплутавшись у брудних, пожовклих підштаниках, цибав на одній нозі, белькочучи: «Це не я, це не я… він… То він і вона-а-а…» Щось тупо вганяється в його мозок. Родик зривається, – перший удар розвалює підборіддя Миколі. Борис рачкує, але пальці цупко хапають горлянку. Родик тисне, з насолодою, до солодкої слини в роті слухає, як тріщить шкіра, мотуззям викручуються м'язи під пальцями. Борис хвицається, обличчя сповзає, як спущений м'яч, і він за хвилину, пустивши піну, затихає. Микола горланить у кутку, крик переходить в істерику напівбожевільного. Настя стає на коліна і просить Родика, щоб він не чіпав хлопців, бо вони не винуваті. Родик розтискає пальці, так і виходить до кімнати з простягнутою рукою. Він сидить, зігнувшись, на підлозі, годину, другу, третю, бездумно розминаючи руку. Брати виходять, забиваються в куток. Настя збирає пожитки. Брати мовчать. Нарешті озивається Борис, попискуючи дискантом: «Ти, сестро, даремно йдеш від нас…» – «Правду люди казали, що чорти вам у брати годяться…» – Вона йде. Микола плаче, заховавши лице в широкі долоні. «Треба тікати. Вона все розповість. Не сьогодні – так завтра…» – спокійно звертається до братів Родик. Брати зводяться, стають біля нього, як для читання молитви, обличчя в них стривожені, навіть урочисті. Микола харчить: «Це ти, це ти приніс нам гріх… – Він розмазує на обличчі сльози, що щиро бризкають із вузьких шпарин, його визеленіле, упріле пористе обличчя витягнулося губкою. – Ти приніс до нас пекло, Юдо!» Родику кортіло сказати, що брати в пекло не вірять, – у потилицю пахнуло жаром, поліз біль кістками, шматки простору з тріском роздерли голову; Родик з потугою дикого звіра, одбиваючись од слизьких рук, клішневидних, тремтячих невпевнених пальців, рвонувся – ноги підкосило. Розпластався, лежав нікчемним уровищем, слухаючи, як затихає власне дихання, підбори кремсають пальці. Микола вже сідав на груди, а Борис підбирався, вмощався на ноги, розстібав, стягував з нього штани. Микола вдарив навідліг, глухо, із задоволенням гикнув, тамуючи радісний, запалий до дитячого, схлип: «Тримай, тримай, брате, а я піду за ножем…» – Думка заворушилася в черепі, спалюючи мить за миттю; набравши в груди пекучого повітря, просякнутого немитими до гумової смердоти тілами, волошками, гноєм забігайлівок, скотарень, мигдальним запахом вокзалів, він піднявся, – видавалося, так з години на годину дерся, мов на високу гору, – струсонув із себе Бориса. Луснула лампочка, сипонула гарячими скалками. Тіла забігали, глухо мукаючи, стогнучи, билися білими кулями об стіни, перекидаючи вбоге начиння, плутаючись ногами в лахмітті. Ухопивши зі стіни портрет, оправлений у важку раму, розчищаючи дорогу, Родик дістався дверей.

Вітер обсмалив, захололо під серцем. Слабина підігнула коліна. Містечко лежало під важкими, чавунними хмарами. Низькі помешкання, що залягли на ніч, крилом простягалися до джергавого загравища – там, де залізниця. Вітер надував сухий. Мороз тріщав по піддашшях. Брати гнали його півдороги – розпатлані, сповнені відчаю. Вони – трійця – зупинялися. Мокрі, злякані, стовбичили один проти одного. Брати стали просити, що нічого такого вони не хотіли, ну, просто полякали, та й годі. Родик відпочивав, скорочуючи шлях швидким кроком. Від царини вже запалювалися вікна, а їх все зносило, кидало в степ, що широко розлігся рудими грудьми. Родик побіг. Обернувся, коли сили полишили його. Сів на сніг. Темна маса людей, блимаючи ліхтариками, накрила братів. Глухі удари приносив подув вітру. Били мовчки, погасивши ліхтарі. Гупали об тіло кирзаки. Хтось із братів пробував проситися, але, видно, їм заткнули рота. Родик обтирав піт, дивлячись у чорнильний морок.

У цій халепі, безкінечність якої не підлягає ніяким сумнівам, загнаний у неможливість ситуації, пристьобаний куцою почварою безногої тіні, що немилосердно переслідує по всіх закапелках, – спробуй її наздогнати, бо вона, ота видовжена й затягнута миттєвість, називається життям. Варто б комусь подумати і поставити на цьому крапку. Такі от і подібні розділові знаки ставлять завжди в кінці речення, а ще в розмові, інколи теплій по-домашньому, коли алегорично натякають про скінченність чогось, тобто закінчення справи або її цілковиту безнадійність. Як приклад тому можуть слугувати кілька конституцій кількох бананових країн, де все пройняте сонячним очікуванням демократії і справедливості, а ще, що набагато вірогідніше, – швидкий, негайний, днями очікуваний Кінець Світу. Проте, дух мій, куди ти мене завів? Висушуючи до репаної шкіри, вганяючи у безмовність опівночі, катуючи кулястими спогадами про спекотні, вилизані жовтими суховіями розлогі степи, що маряться зрання, розсипавшись порохом по підлозі. Бо кожного разу, зачиняючи за собою двері, вступаючи в холод, де безпам'ятство зрівні всьому живому, мимохіть, але вже завчено, радше на межі розпачу, чіпляючись отупілим од болю поглядом за білі вихори, підняті догори вітром, цілі фонтани тополиного пуху, і витончені, гострі зіниці, що чимдалі ширшають, натрапляють на підсвічені верхівки тополь, – бачу велику і добру тінь когось невидимого, того, який береже мене в дорозі. Мій розплилий дух нічого зрання не заносить до пам'яті. Розум ще тіпається, стискаючись, мов гумовий м'яч, від потиличного болю. Вдихаючи запахи розтоплених щільників, втягуючи ніздрями розбризкане світло шибки, де в облущених рамах б'ється смугаста оса; відтак побачити широку, з обсипаними берегами водозбірню ставу, шелестіння вітру над горбом ще зеленого жита – це чи не найголовніше після повернення. А ще лежати, смакуючи тишу і порожнечу, очікуючи повернення до життя, беззвучно повторюючи «крапка, крапка, крапка». Тіні, чи не найперші, натякають на щось суттєве, вихоплюючи, здавалося, беззмістовно давно знайомі предмети. І повернення запахів із далекого минулого, куди повернення нема. Радше, це нагадування про вічний спочинок – не добродійство і доброчинність. Навпаки. Радше це намагання вчинити блюзнірство на порозі храму. І радше, ще з однієї причини, – двері не можуть бути одного розміру з нами, а вікна набагато ширші, ніж наші зорові кришталики; не треба забувати, що двері завжди відчинені, як і вікна. Це також марнославство, мудрування відлітає грудкою сухої глини.

Із цієї безрадісної, малозрозумілої причини повертаюся до своїх художніх вправ, котрі й склали подальше пересування по темних закутах людського буття. Що може бути безрадісніше й нездарніше? Бачити чоловіка, подібного до тебе, і такого далекого, виліпленого невміло, так безглуздо, як може сказати людина про людину. Тож принаймні на цій халепі треба ставити крапку. Можливо, вас заспокоїть добродійство одного психіатра, який розпачливо розвів руками, прозоро наголошуючи: у самого, вибачайте, не всі вдома. І, дбайливо добираючи слова, що передували подальшій розповіді, я так і не відшукав правдивого рисунка, закреслив геть усе написане. Жити на папері лишилася розчавлена гострим жіночим каблуком смугаста оса, широкі вікна і ще щось. Проте…

Зникають дні, розчиняються піском у срібній воді пам'яті. Віталій так не думає. Воно несвідомо живе в ньому, прогризаючись крізь сіру оболонку буденності. Сколошканий несподіваним припливом спогадів, він ходить взад і вперед – комірчиною свого бюро, сердито поглипуючи крізь матове скло на своїх підлеглих. Він бродить, глипаючи навсібіч, кисло і розчаровано віддаючись думці; змертвілий од сірості одноманітного життя, мов той каліка, повторюючи про себе якусь креслярську формулу, він споглядає буденну метушню своїх підлеглих, жадібно одриваючи короткі, ледь чутні уривки їхніх розмов. Іноді Віталій думає про примарність людського щастя. Про його банальне, настирне співіснування, а радше спробу підлеститися до тяжких ударів повсякденності, з отаким от розумінням, що стало враз осоружним для цього маленького світу з його миттєвими камерними трагедіями, з його надчутливим прагненням сховати все в собі без огляду на минуле й майбутнє. Воно виливалося, тяжко і суперечливо, в одне слово – справедливість. Віталій живиться цим словом, серед гармидеру, що його зчиняють чоловічки в потертих сірих лавсанових піджачках. Вони акуратно підстрижені, однаково всі ввічливі, з виголеними до синяви підборіддями, вони випинають оте підборіддя серед гірких випарів кави і чаю, ляснувши перед носом Віталія гросбухами з нікому не потрібними кресленнями. Це наповнює потроху злою тривогою, відсунувши в минуле. Надворі вже заходило на осінь, коли по коробці їхнього тресту прокотилися тривожні звуки. Вірогідність, присутність їхню потвердили чутки. Чутки спрацювали, подібно до каменя, кинутого у воду. Миттєва реакція, а наслідків ніяких. Чоловіки дрібочуть ніжками між столами, віртуозно огинаючи стоси спресованого людською думкою паперу, змарнілих жінок, блідолицих од недостачі тепла й вітамінів, але розкішних у пригаслій вроді. Жінки, обтрушуючи рум'яна, палять цигарки між третім і четвертим поверхами, сьорбаючи брудного кольору юшку, а чоловіки, вірні недавньому правилу не курити і не вживати алкогольних напоїв, добалакують новини про черговий футбольний матч. Вони безсовісно показують жінкам спини. Жінки там, на нижньому поверсі, і голоси їхні жебонінням крапель відійшлої зливи намарне пробиваються крізь товщу чоловічих черепів, ловлячи золотушні погляди в напівтемному коридорі. Жінки піднімаються сходами, ожирілі од чоловічого сопуху. Вони сердиті й ніжні. Вже якось зовсім не привабливо мерехтять їхні білі стегна, а очі наповнюються романтичним блиском незадоволених самиць. Хтось крикнув, що вони повертаються. Віталій і без того вже з півроку хоче сховатися від цієї настирної думки. Думка засіла мухою в голові – вони повертаються. В голові Віталія плинуть думки. Розстеливши перед собою цупкі аркуші паперу, він завзято їх нумерує, наче дошукуючись причини усіх негараздів. І найстрашніше для нього – вони повертаються. Вони тінями прослизали на зупинках трамваїв, звично затиснувши ліктями червоненькі течки, вільною рукою витираючи облущений на маківці череп, знімаючи клаптики шкіри прогладженими, просяклими дешевим одеколоном хусточками; вони видихали прілі запахи часнику і м'ятної зубної пасти.

І чоловіки в сірих потертих лавсанових костюмах, підсунувши поближче до себе креслення, зиркали в широкі вікна, підтягнувши в поблажливому усміху губи. Чоловіки говорять, що на їхнє не поверне. Віталій у коротких перервах між метушнею, здебільше у вихідні, складає трактат за трактатом. Це надає його життю значущості. Він пронумеровує щоденник, куди зараз дещо занотовує майже щогодинно. Він сортує події – чужі і свої. Байдуже, кому вони належать. Іноді Віталій збивається, несподівано вловивши туркотіння голосів своїх колег, що заповнюють димом і порожніми балачками коридори, похопившись знову тим словом – справедливість. Для Віталія зараз це не більше, ніж порожній звук. Підхоплений течією буденності, він рахує свої маленькі перемоги й поразки із холодним прагматизмом, механічністю статиста, що його сам факт незчисленності подій, викладених кривобокою кирилицею, не те щоб дивував, а відкривав віконце для самозаспокоєння, що віддалено перегукується із вседозволеністю. Зовсім тупо він зирить на жіночі білі стегна, на перелякані очі. Його враз проймає солодкою тугою, і він крутить головою навсібіч, шукаючи причину неспокою. Тоді він думає про розпусту, що підманює його, розтоплює і розливає по грудях дух смалятини, що його вихаркують по довгих коридорах міністерства ті, котрі повертаються. Віталій задихається, бо тут відкривається чи не найбільша шпарина в його пам'яті, – чоловік може мандрувати де завгодно, але про повернення назад, туди, де світить холодним світлом колюча зірка, розливається, затопивши всі улоговини, гіркий ріпак, дмухнула древня могила, сполохавши своїм теплом пліснявий лавсановий дух, – опосідає страх. І тоді Віталій збивається з лічби, неспроможний сплавити водно події невловного часу, нерозважливо зачепивши тонку рисочку, котра відгороджувала два світи, і тоді страх, жаский і лютий, змушує падати в невідомість сущого, битися об кригу першопричин усіх негараздів, коли найпростіші речі набирають віддаленості, що дорівнювала недосяжності сторонньої думки; нікчемність власного існування, змучившись вкрай од бунту, робить не гідним подиву власне себелюбство, що з години на годину розростається. Його відносить од берегів буття та віри, розкручуючи у швидкому вирі давно знаних ідей, шарудіння чужих гасел. З розпачем від яскравого осіннього дня розуміє на якусь мить, що все віднайдено, але вороття назад немає.

І так минають роки. За ними сухотно, затяжно доходить краю сторіччя, – земля благодатно вмивається юшкою революцій, зволожується смердючим потом піррових перемог, випалюється пожарищами. Видається, що вся людність спокутує гріхи. А його відносить, повертає назад, відкидає од двох світів, доводячи людині її щурину глупоту, виставляючи голим, з обідраною шкірою перед вселенським подихом великого ніщо. І впродовж ментів, роздрібнених мерехтливими годинами, що запечені кров'яними згустками в куточках недоторканого мозку, в такі ось швидкоплинні миттєвості його ошпарювало те вселенське ніщо, розвіюючи товщі попелу на випеченій, карбованій століттями землі, упослідженій тими, що жевріли у глупоті ночі до нього; і він поєднує, злучає, гаряче молячись, у чорне гирловиння початку, розриваючи душу між блюзнірством і вірою, вкотре поєднуючи, переконливо, наче той робітник із каменоломні, одну й ту саму для нього сутність, всепоглинаюче начало, невидиме, почуте опіками власної зарозумілості – Бога і Сатану. Він четвертий рік не знав жінки. Тіло його обважніло, чоло з роками ставало дедалі опуклішим. Хапаючи розірваною свідомістю рештки поглинутих мороком світів, судомлячись від клекотіння сухотних думок, борсаючись, як у змилках, переборюючи непосильну жагу побороти нездоланне, – безсилий, щоправда із затверділою впевненістю в перемозі, повертався він, як мандрівник із пустелі, поблукавши серед тіней мініатюрного театрика галюцинаційних акторів. Прочунявшись, він зводився, сідав до столу в крихітній кімнатці, швидко малював черговий гелікоптер, з кожним штрихом віддаляючи від себе сизу паволоку хвороби. Тоді місце заступав розпач. Розпач починався, мов затяжний дощ. Розпач роз'їдав його наодинці, ловив невсипущо в натовпі; розпач не давав йому спустошитися й опуститися до краю. Віталій продовжував годинами виписувати коротенькі цитати, – голови не поверне. Скоряючись здебільше якомусь непереборному інстинктові, він заводив розмови лишень зі стажерами або нацменами, що ними останнім часом кишіли заклади, які давали мало прибутку. Вже пізньої осені йому принесли синього урядового листа. Листоноша, гирлуватий хлопчина, з трохи недоумкуватими очима, довго шматував незграбними лаписьками форменого кашкета, аж потім ступив за поріг скляних дверей, силуючи себе не дивитися на згорблені над ілюстрованими часописами спини братії в сірих піджачках. На диво, – це згадалося пізніше, – хлопець рушив тісними проходами столів досить упевнено, зупинився перед Віталієм, мнучи у широких долонях картуз, усміхнувся, так, як ото, буває, всміхаються випускники спеціальних інтернатів для малорозвинених. Набираючи в легені повітря, листоноша тицьнув синій конверт, вкриваючись потом, наче стояв під дощем, дістав квитанцію, лівицею обтираючи піт.

Віталій розписався. Це було повідомлення про підвищення; йому пропонували зайняти місце головного конструктора. Віталій швидко прочитав листа і втупився в безлюддя свинцевої площі. Хлопець ще стовбичив, нарешті він розвернувся, зовсім незграбно, зачепивши ліктем якусь дамочку, коли Віталій хрипким голосом запитав: «Чого тобі?» – «Перепрошую, – видушив той, – одного разу я слухав вашу промову на мітингу… Це потрясно! Потрясно! Ви… Ви… Ви…» – Хлопець затнувся, тоді скинув кашкет і попрохав автограф. Тиша несподівано луснула зливою оплесків. Мокрі долоні ляскали з усіх кутків, – бридячись від самого дитинства звуку, що хоч віддалено свідчив про марнославство, пройнятий тупим болем від тім'я до паху, Віталій поволі піднімав важку, облисілу голову, свердлячи безбарвним поглядом низенькі столики, над якими несподівано стали вивищуватися чорні проти сонця постаті, що розмахували руками, розтуляли чорні дірочки ротів. Видалося йому, що видно навіть запалені корінці їхніх язиків.

Гортанні звуки штовхають вигускле від дешевого одеколону туші та кави повітря. По миті Віталія охопило шаленство, подібне до прихованого захвату кров ударила в голову і він безпорадно забігав очицями, а отямившись – заламав листоноші руку, поволік між столів, не втрачаючи благопристойного виразу, штурхнув хлопця сходами, не дослухаючись до розпачливого крику бідолахи, що дивом зупинився між поверхами і горлав: «Слава нації! Хай згинуть вороги!» Проте оплески не вщухали. Злива їхня булькала торішньою зливою в голові. Галас ущух. Віталій, виструнчившись, дістав листа і тремтячим голосом прочитав його прямо в чорні дірки роззявлених ротів. Він повільно обвів усіх присутніх поглядом, схилив голову в поштивому привітанні, сів за стіл, відчуваючи ще більшу самотину, заповзявся вимальовувати гелікоптери на чистому аркуші паперу. Щось змінилося. Це він зрозумів одразу. Один чоловік сидів непорушно, лишень раз визирнув із-за свого бюро-сховку та й то, коли Віталій викидав геть недоумкуватого листоношу. Тим чоловіком був Гуго Лейбніц. До нього останнім часом Віталій заходив. Бюро Гуго Лейбніца крихітне, мов комірчина в загиджених єврейських районах. Проте Віталію марилося відшукати в тому якийсь потаємний зміст усього навколишнього, що без угаву перекочувалося, міняло форми, до чого навіть не рукою, а й думкою дотягнутися здавалося неймовірним. А можливо, тільки в комірчині Гуго Лейбніца, втікача із Сербії чи Хорватії, він про те нічого не думав, поринаючи в самозакоханий, безболісний світ цього чоловіка. Родичів Гуго розстріляли. Чи то серби, чи то хорвати. Це, судячи з усього, мало дошкуляло самому Гуго, а тим паче Віталію. Повненький, опецькуватий, з трагікомічним виразом, що не переходив дивної межі, навіяної вічністю цього народу, що ніяк не ліпився до його каламутних голубих очей, прикритих рудими, до червоної бронзи віями. Він мовчки вислуховував сухе тріщання настанови Віталія, радше з поваги. Гуго слухав, не відриваючись від розкресленого ватману; або зір його заглиблювався у слабенький розчин, прямо в горнятко з духмяною, до золотого розведеною молоком кавою. Гуго непомітно, якимсь менторським тоном говорив, вихаркуючи слова, що не дивували нікого своєю простотою: «Через горе чоловік пізнає власне безумство. Хто має розум, той рано чи пізно доходить відповідника – це симпатичність. Тому й люблю цю роботу, бо вона унеможливлює, поглинаючи дрімучу і древню, зароджену на середині життя безмірність, зажерливість людської думки, відроджуючи ту справжню першопричину всіх начал, першопричину відданості людини Богу – послух». – І Гуго нічого не говорив. Віталій почував себе від таких розмов не вельми розумним чоловіком. Здебільше вони розбалакували про всілякі людські звички й пристрасті. Іноді переходили навіть до географії, щоб не чіпати занадто небезпечних тем. Вони не могли нічого нового сказати один одному; це давня самозакоханість двох народів, що ніяк не спромоглися на порозуміння, наче два брати в німій суперечці про первородство, верстали під сонцем, під небом, на вулицях, у містах одну й ту ж дорогу. Щоправда, слід віддати належне, – прагнення їхнє порозумітися обмежувалося короткими екскурсами в історію міста. Блукаючи – вже западало на вечір – спорожнілими, залитими синявою реклам, осліпленими дзеркалами вітрин серпневими вулицями, з убитими нещадною спекою запахами; вулицями, де листя на деревах вже набиралося дзвону осені, але ще важко билося об гілля, щохвилини втрачаючи невагомість літа; і недорікуватість обпалених каштанів, готових віддати, луснувши коробочками, свій урожай і сипонути градом гладеньких брунатних кульок на білі пластикові столи, розкриті парасолі, рожеві квадрати вікон; і підвісні мости, що тремтять чорним павутинням, що якось нездало відкривали залізниці, гримнувши іграшковими швидкісними електричками, що дивакувато перехитувалися над кинутими, начебто нашвидкуруч розправленими долонями, плесами з куширами осоки на Трухановому острові, поритому потічками річечок, кинутих жовтими степами сюди, в останній прихисток часу, смерті, вічності; й обірвані береги пляжів, де чаклунська ворожба води розбита крутобокими баржами і вилинялими державними прапорцями, буксирами тридцятого року виробництва, що харкають сизим димом солярки, й не менш давні портові підйомні крани метушаться, розтягуючи ополудні тіні на сірому бетоні пірса, де розледащілі биндюжники вже зрання дрімають на осонні під швартовими, накривши обличчя вельветовими кашкетами, звично ловлячи розрізом очей пам'ятник святому Володимиру.

А річка перед очима Гуго милостиво розпрямлялась, проносила на собі білі лайнери, широкі борти з написами невідомою мовою сліпили очі роботягам, – там лопався срібними звуками сміх повноногих дівчат, розбурханих пристрастю, шипучим червоним вином і танком. Біля них звивалися прищаві молодики, вузькоплечі, в підмощених, підшитих піджачках; зализані, напахчені, набріолінені – вчорашні випускники ліцеїв, що їм поталанило на деякий час у бізнесі, що їм кортіло бути схожими на старших, отих стрижених, у малинових костюмах. Погляди в них воложіють, скошуються на роздуті у русі яскраві дзвоники спідниць, звідки чути похрускування пахучої жіночої білизни. Вони спрагло ковтають піняве ячмінне, вигіркле на сонці питво; а за годину, коли небо просідає, захлюпається чорнильними квацьками над скрипучими щоглами, і стюарди в розстебнутих куртках, перебалакуючись, постукуючи стільцями в такт ритмічному хурканню маховиків, переходячи з палуби на палубу, сонно бурмотять пісні, звично бридячись, чхаючи від терпкого мастила і води, – тоді притлумлена гумовим алкогольним віддихом мрія пропадає в затишних каютах, захлинувшись вовтузнею і зойками п'яного любовного шалу. Річка вдарить пораннім бірюзовим бризом у лиця вчорашніх школярок із запухлими очима.